WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Прикордонна торгівля між Річчю Посполитою і Московською державою (1618-1648 рр.) - Реферат

Прикордонна торгівля між Річчю Посполитою і Московською державою (1618-1648 рр.) - Реферат

Політика ж московського уряду щодо завезення в межі своєї держави горілки (хлібного вина) й тютюну стала більш жорсткою. Торгівля горілкою в Московській державі перебувала у державній монополії, яка час від часу послаблювалася дозволом відкупів права на торгівлю нею приватними особами. Тютюнокуріння в роки правління Михайла Федоровича було офіційно заборонено, особливо після пожежі в Москві 1634 р., причиною якої вважали куріння. У 1646 р. уряд впровадив державну монополію на продаж тютюну, що протрималася до видання Соборного уложення 1649 р., яке запровадило покарання за куріння. Відтак, ввезення цих товарів до Московської держави вважалося контрабандою. Однак високі прибутки, які давали такі нелегальні операції, спонукали купців з Польсько-Литовської держави до їх здійснення. Динаміка такої торгівлі набрала значних обертів вже в перші роки після укладення Полянівського миру. В інструкції московським послам Степану Проєстеву і Гаврилу Леонтьєву, що зимою 1638 р. відправилися до Речі Посполитої, наказувалося скаржитися на купців, які не тільки, порушуючи договір, відвідують для торгівлі Москву й замосковські міста, але й привозять з собою горілку й тютюн[48]. На південному заході Московської держави контрабанда цих товарів мала додатковий негативний наслідок – пияцтво військовозобов'язаних прошарків населення, а, як наслідок, зниження обороноздатності регіону.

Тенденція до посилення контрабандної торгівлі в регіоні зросла з початкову 1640-х рр., коли з'явилися перші ознаки потепління у стосунках між Річчю Посполитою та Московською державою. Воєвода Вольного Никифор Леонтьєв у відписці до царя, датованій березнем 1641 р., відзначав, що "литовські" люди приїжджають до Вольного з вином і тютюном, стають у лісах, вночі під'їжджають до посаду, і служилі люди з Вольного купують у них вино й від того спиваються. Прибутки від такої торгівлі для купців були дуже значними, оскільки вони раз по раз ризикували й нелегально провозили "заповідні товари" у межі Московської держави. Роменський купець Федір Дорогиненко, у якого Н. Леонтьєв у тому ж березні 1641 р. конфіскував два вози з вином і тютюном, а самого віддав під домашній арешт ("за пристави") вольненському козаку Гордієві Усачову, втік з-під арешту, кинувши чотири повних бочки вина й невідомо яку кількість тютюну[49]. "Заповідні товари" являли собою бажаний об'єкт нападу з боку грабіжників. Так, на початку листопада 1640 р. конотопські міщани Андрій Гаврилович та Іван під час поїздки з товарами до Рильська були зупинені на дорозі біля однієї з перших путивльських деревень попом Іваном Богдановичем та його помічниками. Серед забраних попом у конотопських міщан речей чи не центральне місце займала бочка з 400 квартами винця[50].

На питання Н.Леонтьєва, що робити із "заповідними товарами", уряд з Москви давав доволі м'яку відповідь – відсилати разом з їх власниками за рубіж, але про все доповідати у Посольський приказ[51]. Такі засоби мало впливали на хід торгівлі. Купці з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров'я всілякими способами намагалися провести в сусідні московські повіти та продати там вино й тютюн. Це спонукало Москву до пошуку більш дієвих засобів боротьби з контрабандою. Зміна позиції Кремля у цьому питанні відбулася у квітні – травні 1646 р. Було схвалене рішення тютюн палити, а бочки з вином розбивати. Щоправда, пропонувалося якийсь час такі кроки не застосовувати, але попереджувати купців-нелегалів про впровадження такого способу боротьби з поставками "заповідних товарів". Саме в такий час 12 купців з Батурина, маючи із собою 12 возів з вином і тютюном, проїхали на Путивль, Рильськ, Оскол й намагалися потрапити до Лівен. Лише на підступах до цього міста їх зупинили і відправили назад, повідомивши, що наступного разу "за государевим указом будемо табак палити, а бочки розсікати"[52]. На запит до Москви, як чинити з такими торговцями "заповідними товарами", лівенський воєвода Микита Одоєвський отримав категоричну відповідь з Посольського приказу про знищення таких товарів[53]. Воєвода взявся виконувати царський указ з особливою ревністю, інколи навіть провокуючи купців з Речі Посполитої на торгівлю, у місцях йому підконтрольних. Зокрема, у вересні 1646 р., перебуваючи з військом під Білгородом, М. Одоєвський запросив до свого табору гадяцьких купців зі своїми товарами. Після їх прибуття воєвода вчинив ревізію їх товару і велів знищити привезені купцями горілку й тютюн, чим завдав останнім шкоди на понад 10 тисяч злотих[54].

З литовсько-польського боку заборонялося вивозити до Московської держави порох та інші предмети, що могли бути використані для військової справи. Окремим універсалом, виданим 20 січня 1643 р., король Владислав IV заборонив вивіз селітри з України до інших держав, в тому числі й Московської[55].

Юридично регламентувався не лише територіальні межі торгівлі, не тільки перелік легальних товарів, але й сам спосіб здійснення торгівлі. Купці з Речі Посполитої зупинялися зі своїми товарами поза межами міст, на гостинних дворах. Сюди до них прибували оптові покупці, які купували товар. Часто замість них приїздили особи, які ставили за мету грабіж іноземних купців на зворотньому шляху. Вони оцінювали потенційний виторг того чи іншого купця, таким чином визначаючи для себе прибутковість планованої протиправної дії. Спроби купців з Речі Посполитої тим чи іншим чином зламати невигідний для себе механізм торгівлі завершувалися, як правило, невдачею. Інколи їх бажання знаходили підтримку і потенційних покупців. Для прикладу, у березні 1645 р. роменські купці Григорій Гришков з товаришами прибули до Білгорода з метою продажу солі. Незадоволені торгівлею на місцевому гостинному дворі, вони, а також і білгородці, звернулися до місцевої адміністрації, щоб їм дозволили торгувати в острозі, тобто в центральній частині міста, "в ряду з руськими людьми". Як слід було й очікувати, на запит місцевого воєводи чиновники Посольського приказу від імені царя дали відповідь негативну[56]. Виняток складали регіональні ярмарки. Так, популярністю серед купців з Чернігово-Сіверщини та київського Задніпров'я користувався Свинський ярмарок у Брянську. Крім цього, московська адміністрація могла дозволяти торгові операції (одноразові чи багаторазові) купцям з Речі Посполитої в регіонах, в яких відчувався брак певних товарів. Зокрема, у квітні 1646 р. путивльський воєвода Юрій Долгорукий звернувся до Посольського приказу з питанням, чи можна пропускати на Дон торгових людей з Речі Посполитої для продажу хліба, вина, пороху і свинцю. З приказу дали дозвіл на пропуск і продаж на Дону хліба, пороху і свинцю, причому неодноразовий, а постійний[57]. Такий дозвіл легко пов'язується з зовнішньополітичною ініціативою московського уряду, яка полягала в організації походу на Крим та на Азов.

Свобода московської торгівля на території Речі Посполитої була дещо більшою, головним чином завдяки мережі ярмарків, що активно розбудовувалася в 1630–1640-ві рр. Деякі міста, як наприклад Чернігів чи Ніжин, мали право на проведення протягом року трьох ярмарків. Поза часами ярмаркування торгову діяльність московських купців також намагалися регламентувати. В Чернігові, для прикладу, існував гостинний будинок для московських купців, яких зобов'язували продавати товар не в роздріб, а оптом[58]. Це спонукало до влаштування нелегальних торгів поза містами, як правило в лісах. Така торгівля мала місце й на території Московської держави.

Loading...

 
 

Цікаве