WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Прикордонна торгівля між Річчю Посполитою і Московською державою (1618-1648 рр.) - Реферат

Прикордонна торгівля між Річчю Посполитою і Московською державою (1618-1648 рр.) - Реферат

Відповідна реакція з боку уряду Речі Посполитої не примусила себе довго чекати. У серпні 1625 р. втікач зі Стародуба пушкар Іван Іванов у Брянську повідомив, що король Сигізмунд ІІІ надіслав до Стародуба листа, в якому заборонив пропускати московських торгових людей далі "оддаточных городов", тобто міст, поступлених московською стороною після Деуліна[35]. На місцевому рівні таке рішення, правдоподібно, було схвалене урядниками ще раніше. Зокрема, київський воєвода Томаш Замойський, приступивши до виконання своїх повноважень у 1619 р. і намагаючись зняти традиційну для його попередників напруженість стосунків з київськими міщанами, уклав з ними компромісну угоду, яка серед іншого передбачала, щоб московських купців далі Києва не пускали. Вони, на думку київських міщан, відвідуючи Волинь чи Поділля, займаються насамперед шпигунством. Особливо ж дошкуляло міщанам те, що московська адміністрація не пускала їх для торгівлі далі Брянська і Путивля[36].

Ці принципи, встановлені у перші роки після Деулінського перемир'я, порушувалися лише у випадках посольств. Тоді при посольствах зосереджувалися купці з товарами, які мали право продавати їх на протязі всього маршруту посольства. Однак купці віддавали перевагу реалізовувати товар на місці ведення переговорів, оскільки ціна там, як правило, була найвищою. Щоправда, дипломатичні стосунки між державами у 1619–1633 рр. перебували в стагнації. Контакти здійснювалися за допомогою посланців, а не послів. Відтак, цих посланців не супроводжувало значне число людей і, напевно, не було купців. Ще одним різновидом дипломатичних контактів стали зустрічі офіційних представників обох країн в прикордонній смузі з метою полагодження місцевих суперечок, як наприклад, це мало місце у 1622 р., коли московський представник князь Василь Черкаський зустрічався з князем Самійлом Сангушком[37].

Смоленська війна 1632–1634 рр. взагалі припинила будь-які торгові стосунки між державами. Принагідно слід відзначити, що і перед цим купці сусідньої держави адміністрацією іншою держави розглядалися насамперед як шпигуни. І це, значною мірою, відповідало дійсності. Зокрема, у кінці вересня 1632 р. з Москви до порубіжних міст, зокрема Севська, надійшла царська грамота, що забороняла проїзд і торгівлю у цих містах "литовським" торговим людям. Купців з Речі Посполитої, що вже знаходилися з товарами у Севську, грамота зобов'язувала вислати за рубіж. У Москві, як з'ясувалося, про ситуацію з прикордонною торгівлею склалося дуже приблизне уявлення. севський воєвода Михайло Єропкін після отримання грамоти повідомляв у Розрядний приказ, що торгових людей з Речі Посполитої у Севську вже не було півроку. Водночас, інформуючи Москву про віддання ним на севські застави й сторожі наказу не пропускати "литовських" торгових людей, воєвода запитував чиновників приказу, чи можна відпускати за рубіж севських торгових людей. Передбачаючи негативну відповідь, М. Єропкін зауважував, що, крім них, про зарубіжні вісті довідуватися нікому, оскільки лазутчиків у Севську немає[38].

Полянівський мирний договір 1634 р. в основних рисах відновив ситуацію передодня Смоленської війни. Текст договіру відзначав: "А купцам полским и литовским...в городы Российского государства приеждчати со всякими товары, оприче царствуючого града Москвы и замосковных городов, и торговати на всякий товар. А приехати им и отъехати доброволно, без всяких зачепок, а таможенные пошлины платить по старине, как были изстари, без прибавки..."; "А великого государя царя и великого князя Михаила Федоровича всея Руси... торговым людям во вси городы Коруны Полское и Великого князства Литовского, оприче столных градов Кракова и Вилны, приеждчати со всякими товары и торговати потому ж..."[39]. У столицях, як раніше, дозволялося торгувати лише у разі здійснення посольств[40]. Польсько-литовська сторона наполягала на скасуванні обмежень для міждержавної торгівлі, але безуспішно. Для прикладу, великі посли на чолі з князем Олексієм Львовим-Ярославським, що відправилися на початку 1635 р. в Річ Посполиту з метою ратифікації договору, отримали інструкцію з цього приводу: "... многие польские и литовские купцы станут приезжать в Москву и в другие города, станут привозить з собою учителей римской веры и приводить людей в свою веру... Да в Московское же государство приезжают иноземцы – торговые люди люторского и кальвинского закона, а у римлян с ними за ту веру рознь: так их римской веры купцам с люторами и кальвинами будет ссора, и без брани между ними за веру не обойдется"[41]

Крім цього, московською стороною незабаром після укладення договору були впроваджені додаткові обмеження у формі так званих "заповідних товарів". Купцям з Речі Посполитої заборонялося купувати (московським, відповідно, продавати) хрести, мед, віск, вино, хліб, єфимки[42]. Ввозити ж для продажу в Московську державу заборонялося вино й тютюн[43]. Ці заборони купці з Польсько-Литовської держави намагалися всіляко обходити: об'їжджали митні пости й сторожові застави, щоб дістатися до Москви, підкуповували московських урядників з метою видання спеціальних проїжджих "пам'ятей". "Посильну" допомогу надали й московські партнери: влаштовували нелегальні перелази, організовували підпільні місця торгівлі. Так, у жовтні 1636 р. приїхали у Москву пирятинські купці з селітрою на продаж й показували "пам'ять" з якимись спеціальними вузликами, дану севським воєводою Яковом Толочановим, яка гарантувала їм проїзд до Москви. Цей факт видачі "пам'яті" воєвода заперечував і навіть стверджував, що пирятинські купці через Сєвськ не проїжджали[44]. У серпні 1639 р. виявилося, що селяни однієї з деревень над Сеймом влаштували через річку незаконний перевіз, через який переправляли і "литовських" торгових людей із селітрою, внаслідок чого потерпали казенні перевози[45]. Таких випадків у торгівлі купців з Чернігово-Сіверщини і київського Задніпров'я на території сусідніх московських повітів було багато, і саме таким шляхом, певною мірою, долалися адміністративні перешкоди, створювані московською урядовою політикою.

Протягом наступних півтора десятка років московська політика щодо заповідних товарів зазнала деяких коректив. У 1640-х рр. торгівля зерном, медом і воском вже не вважалася протиправною і купці з Польсько-Литовської держави здійснювали закупівлі відповідних товарів на території прикордонних територій Московської держави. Позиція ж щодо торгівлі православними хрестами, образами і єфимками залишилася незмінною. І якщо продаж хрестів та образів не дозволявся з ідеологічних мотивів, то заборона продажу єфимків мала економічні причини. Торгівля єфимками (талерами) належала до державних монополій, а ці грошові одиниці використовувалися майже виключно як сировина для виготовлення московських срібних монет та засіб розрахунку зі служилими іноземцями[46]. У Речі Посполитій ціна єфимка (талера) постійно зростала, що робило вигідним його закупівлю на території сусідньої держави. Це добре знали в Москві. В інструкції 1635 р. посольству князя О. Львова-Ярославського зазначено: "єфимок у вас покупають по тридцати алтын, а на Москве до шестнадцати алтын"[47].

Loading...

 
 

Цікаве