WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

П.Куліш видав два томи збірника "Записки о Южной Руси" (1856, 1857 рр.), що містили думи, побутові пісні, перекази, легенди. Тексти української народної творчості у дослідженнях П.Куліша мають вказівку на джерела, подані докладні біографії кобзарів, співаків, оповідачів. Такою ж етнографічною методикою користувалися Опанас Маркович та Марко Вовчок. Подружжям було записано близько 50 тисяч прислів'їв і приказок (частина з них опублікована у збірнику М.Номиса, 1864 р.), багато пісень і казок. З голосу Марії Олександрівни німецький композитор Е.Мертке записав мелодії й аранжував їх. Планувалось видати 8 зошитів під назвою "Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Едуард Мертке", на жаль, вийшов із друку лише перший зошит (Лейпциг, 1866 р.).

Славетний український історик М.Костомаров опублікував дослідницькі праці про історичне значення української народної пісенної творчості (1872 р.) про історію козацтва в пам'ятках української народної творчості (1883 р.) та про родинний побут у творах української пісенної творчості (1905 р.). Велике наукове значення мали розвідки М.Сумцова про весільні обряди, про український народний побут і його фундаментальна праця "Сучасна українська етнографія" (1893, 1897 рр.). Значний внесок у розвиток фольклористики зробив своїми численними науковими дослідженнями видатний лінгвіст О.Потебня. Українські письменники А.Свидницький, С.Руданський, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, Н.Кобринська та інші студіювали фольклор і надрукували цінні етнографічні розвідки в українських журналах і альманах..

Особливо плідною виявилась діяльність П.Чубинського, автора українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". Він очолив наукову експедицію і за два роки видав сім томів "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" (1869 – 1870 рр.), у яких органічно поєднав матеріали із різних наукових галузей: етнографії, історії, статистики, права, економіки. П.Чубинський удосконалив методи збирання й опрацювання народної. творчості, вперше в Україні опублікував великі зводи фольклору, зокрема близько 600 пісень та обрядів календарних народних свят (у 3-му т.) й майже 2000 текстів весільних обрядів (у 4-му т.).У додатку до 4-го т. було вміщено понад 100 мелодій весільних пісень,які записав М.Лисенко. Праці П.Чубинського стали своєрідним енциклопедичним посібником народної духовної культури і були відзначені нагородою Російського географічного товариства. Разом з П.Чубинським видатними діячами Південно-західного відділу географічного товариства і авторами значних етнографічних досліджень були М.Драгоманов, В.Антонович, П.Житецький, І.Рудченко, М.Лисенко, Ф.Вовк, О.Русов та інші.

Величезний внесок у справу національного відродження зробив І.Франко, зокрема як голова Етнографічної комісії НТШ і редактор "Етнографічного збірника". У ділянці етнографії вагоме місце посіли його розвідки "Жіноча неволя в руських піснях народних" (1883 р.), "Як повстала піснь людова" (1887 р.), "Студії над українськими народними піснями"(1913 р.), монументальна шеститомна праця "Галицько-руські народні приповідки" (1901 – 1910) тощо.

Для становлення музичної етнографії і піднесеннія національної ідеї у другій половині ХІХ ст особливе значення мала наукова, культурна і педагогічна діяльнсть М.Лисенка. Його фольклористична спадщина складає: розвідки, записи народних мелодій у неоздобленій формі, обробки пісень для голосу з фортепіано, хорові розкладки. М.Лисенко згуртував навколо себе багатьох носіїв та шанувальників народної пісні, які стали його кореспондентами і соратниками у ділянці музичної фольклористики. Протягом життя видатний дослідник записав понад 1500 зразків народнопісенної творчості, з них опублікував майже половину. Лисенкові "Збірники українських пісень" (7 випусків: 1868 - 1911 рр.) узагальнили передові наукові погляди на відтворення живого звучання народного мистецтва, збереження автентичних рис мелодики у пісні з обробкою, ствердили естетичний підхід до нотації (записування мелодій розвиненої форми з вишуканою ритмомелодикою), заклали інтонаційні підвалини української композиторської школи, стали міцним підгрунтям музичного виховання. Найбільше використаний Лисенком стиль народної одноголосої мелодії, наближеної до пісень-романсів, трохи згодом вичерпав свої можливості, отже дослідник багато зробив для його врятування. Зібрання М.Лисенка у порівнянні з тогочасними вирізняються вірною фіксацією ритму і ладу, вказівками на джерела, чіткою систематизацією, жанровою різноманітністю, свідомим ставленням до варіантності народної пісні як відбитка регіональних особливостей фольклору тощо.

Між 1886 - 1903 рр М.Лисенко опублікував 12 хорових десятків (народні пісні в обробці для хору). У збірці "Молодощі" (1875 р.) він подав 25 ігрових пісень з описом виконання і 13 веснянок в обробці для однорідного хору з фортепіано. Ця збірка була першим посібником з музичного виховання молоді засобами народної творчості.

Вагоме значення для збереження музичного народного епосу і посилення інтересу до його носіїв мали розвідка М.Лисенка "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм" (думи "Про Хведора безродного", "Про удову і трьох синів"), надрукована у "Киевской старине" (1888 р., червень) "Дума про Хмельницького і Барабаша" й рукописи дум, які були частково опубліковані після смерті видатного фольклориста.

Отже, діяльність М.Лисенка була підсумком становлення музичної етнографії ХІХ ст., що отримала значний розвиток (у долідженнях Б.Грінченка, Ф.Колесси, В.Гнатюка, С.Людкевича, К.Квітки) разом із найбільшим сплеском національного відродження на початку ХХ ст.

Таким чином, становлення музичної фольклористики другої половини ХІХ ст. відбувалося у два етапи: 1) музично-культурний, або прикладний, що мав на меті складення репертуару для домашнього музикування (найглибше реалізувався у діяльності М.Лисенка); 2) виникнення музичної етнографії (1880 – 1890 рр.) і формування методів. Зауважимо, що розуміння етнографічного підходу вже цілком склалося у А.Коципінського і М.Лисенка на попередньому етапі.

Становлення наукових засад музичної етнографії відбувалось на грунті глибокого розуміння музичного фольклору як джерела вивчення побуту, звичаїв, історії народу, його самобутньої ментальності, моральних і виховних ідеалів. Можна стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. відбулося усвідомлення вартості народної пісні у неоздобленому вигляді і першорядного значення мелодії у пісні з супроводом. Наслідками наукового підходу до студіювання фольклору стали стали три типи збірників: 1) жанровий ("Чумацкие песни" І.Рудченка, "Купальська справа" та "Колядки і щедрівки" М.Лисенка); 2) регіональний ("Покуття" О.Кольберга, "Гуцульщина" В.Шухевича); 3) мішаного складу (без чіткої систематизації).

Протягом досліджуваного періоду гедоністичне захоплення фольклором змінилось прагненням глибокого вивчення народного мистецтва, що позитивно вплинуло на зміст музичного виховання. За браком підручників з музики, численні збірники пісень слугували своєрідними навчальними посібниками для домашнього навчання і закладів освіти. Найбільшими осередками культури були Київський і Харківський університети, що виконували функцію наукових і методичних центрів відповідних навчальних округів. Київському університету св. Володимира час визначив історичну місію ідейного осередку національного відродження ХІХ ст. Студенти підхопили заклик професорів М.Максимовича, М.Костомарова та інших дослідників народної творчості і впровадили в життя їх ідеї: діяв гурток етнографії, студенський хор, проводились літературно-музичні вечори, що мали на меті, зокрема, пропагування українського фольклору. За таким зразком поступово формувалися принципи музичного виховання у передових навчальних закладах середньої ланки: 1-ій та 2-ій Київських, Катеринославській, Немирівській гімназіях, деяких приватних навчальних закладах. Винятково прогресивним було музичне виховання у Колегії Павла Галагана, який націлював молодь на вивчення історії і культури рідного народу. Найзначнишим фундатором національної освіти став М.Лисенко, що поєднав пропагування народної пісні зі створенням української композиторської школи і викланням у закладах освіти: Київському інституті шляхетних дівчат, приватних музичних школах Тутковського і Блюменфельда, згодом у Музично-драматичній школі М Лисенка. Потреба часу викликала появу низки культурно-освітніх гуртків і товариств, їх засновниками і активними діячами були шанувальники українського мистецтва й дослідники музичного фольклору. З-посеред інших товариств найбільший внесок у музичне виховання молоді засобами народної пісенної творчості зробили хорові товариства "Бояни". Українські народні пісні були включені у новітні посібники з музичного виховання: "Збірник пісень для шкіл народних ..." С.Воробкевича (1870 р.), "Руський співаник для шкіл народних" В.Матюка (1884 р.), "Руський співаник" К.Паньківського (1888), "Учебник співу" для викладачів І.Біликовського (1890 р.) та ін.

Таким чином, становлення музичної фольклористики ХІХ ст. стало дієвим чинником відродження України і формування національних засад музичного виховання молоді.

Література:

  1. Барвінський В. Огляд історіі української музики // Історія української культури. Під загальною редакцією І.Кріп'якевича. ХVзшиток. К.: АТ "Обереги", 1993. - С. 691 - 718.

  2. Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. – К: Наукова думка, 1966. – 248 с.

  3. Каришева Т. Петро Сокальський. – К.: Муз. Україна, 1978. – 192 с.

  4. Квітка К. В. Вибрані статті. – Ч.2. – К.: Муз.Україна, 1986. – 152 с.

  5. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // ЕУ. Загальна частина. – Т. 2. - С. 708 – 718.

  6. Семчишин М. Тисяча років української культури. Вид. 2-е. – К.: АТ "Друга рука", 1993. – 500 с.

Loading...

 
 

Цікаве