WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

Краса українських мелодій захоплювала багатьох чужинців із усього культурного світу. Низка публікацій з українського фольклору належала представникам інших слов'янських народів, переважно полякам і чехам, менше росіянам. Найбільший внесок у цю справу зробив польський композитор і вчений О.Кольберг: у збірках "Покуття" (4 томи, 1882-1889 рр.), "Волинь" (1907 р.) та деяких інших працях він занотував чимало українських пісень. Його загальна музична спадщина (разом із польськими й іншими слов'янськими мелодіями) становить 15 тисяч пісенних й інструментальних зразків. Чимало іноземних етнографів не тільки опублікували записи інших збирачів, а й провели власні розвідки на теренах України. З них першим був польський дослідник З.Доленга-Ходаковський, який записав багато етнографічних матеріалів Галичини, Волині, Київщини, Полтавщини (1814-1818 рр.), зокрема понад 2000 пісень. Збіркою Ходаковського у своїх працях скористався Михайло Максимович.

Сучасна наукова думка вважає рік видання збірника "Малороссийские песни, изданные М.Максимовичем" (1827 р., Москва) початком власне української фольклористики. Михайло Максимович (1804-1873 рр.), який був першим ректором Київського університету св. Володимира, членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук, мав широкі дослідницькі інтереси. Народну творчість він збирав і вивчав із юнацьких років. Науковий і культурний внесок М.Максимовича посягав у тому, що він визначив першорядне значення народної поезії для розвитку літератури, розглянув фольклор як історичне культурне джерело і засіб виховання національної свідомості. Свої погляди М.Максимович виклав у передмові до названої збірки і розвинув у наступних виданнях (1834, 1849 рр.). Михайло Максимович увів у музичну фольклористику термін "дума", який обгрунтував у своїх працях. Усі збірки пісень видатного науковця присвячені тільки українській народній творчості. Вади першої праці (відсутність нот) дослідник виправив у наступному збірнику "Голоса украинских песен, изданные Михаилом Максимовичем" (1834 р.), який містив народні мелодії зі словами у супроводі фортепіано. Аранжував збірку О.Аляб'єв. Такий виклад відповідав аматорським запитам і був головним принципом публікації народної пісні до початку ХХ століття. Обробки О.Аляб'єва відповідали традиціям салонного музикування і вирізнялися з-посеред інших гарним смаком. Вони стримані, дещо в стилі клавесиністів XVIII ст. ("Ой ти живеш на гороньці", "Горе ж мені горе", "Од Полтави до хорола"). У "Голосах..." М.Максимовича переважали жартівливі та любовні пісні. Однак, на відміну від попередників, він вперше подав зразки обрядового фольклору (дві весільні пісні: "За густими лозоньками", "Да летять галочки"; веснянку "Ой зоре, зоренько") та чумацьку пісню "Далі їде чумак".

Наступні публікації пісенного фольклору також мали на меті задовольнити потреби домашнього музикування. До них належали збірники М.Маркевича "Южно-руські пісні з голосами" (1857 р.), А.Єдлічки "Собрание малороссийских народных песен" (ч. 1, 1860 р.; ч. 2, 1861 р.), С.Карпенка "Васильковский соловей" (1864 р.) та деякі інші. Їх жанровий склад обмежувався родинно-побутовими і любовними піснями. Думи, історичні, календарно-обрядові й родинно-обрядові пісні включалися у збірники як виняток. Обов'язковий інструментальний супровід обмежував друкування сільських форм побутового музикування, зокрема народного багатоголосся і мелодій для кобзи, бандури тощо.

Паралельно з аматорсько-прикладним напрямом у збиранні, опрацюванні й публікації народних пісень поступово формувалися наукові погляди на музичний фольклор. Деякі дослідники висловлювали думку, що народна пісня не потребує обробки; вивчення музичного фольклору як самостійного явища розкриває широкі можливості для пізнання національного характеру. З другої половини ХІХ ст. починали закладатися грунтовні науково-етнографічні методи.

Першою працею, що становить науково-пізнавальну цінність, був збірник "Пісні, думки і шумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії" А.Коципінського (К., 1861). Він був виданий у двох варіантах: один із записом лише мелодій, другий містив пісні для голосу з фортепіано (серед них дві хорових розкладки: веснянка "На тобі, боже, що мені не гоже" і жартівлива "Дівка в сінях стояла"). У передмові упорядник висловив думку, що музичний матеріал збірки допоможе краще вивчити життя народу, його мову і пісенну культуру, регіональні особливості народної творчості. Пісенник містив довідкові матеріали: вказівки на джерела, алфавітний покажчик тощо. Збірка користувалась великою популярністю серед різних верств українців.

Значну роль у вітчизняній фольклористиці відіграла стаття О.Сєрова "Музыка южно-русских песен" ("Основа", 1861, №3, 4). Публікація була проілюстрована українськими наспівами, які записав О.Маркович і аранжував О.Сєров (із консультаціями збирача). Для них пісня була живою народною мовою, самостійним художнім організмом. Тому О.Сєров головною метою обробки вважав збереження народної мелодії та підкреслював її провідне значення стриманим супроводом, у якому уникав складних гармоній. Партія фортепіано відтворювала типові мелодичні звороти української народної пісні. У статті автор розкрив характер кожної поданої пісні та її зв'язок з історією і життям, визначив особливості музичної побудови, навів детальні дані про походження кожного запису, рекомендував використовувати народні мелодії у композиторській практиці (зокрема "Побратався сокіл"). Таким чином, праця О.Сєрова позитивно вплинула на розвиток жанру обробки народної пісні, мала велике наукове і загально-культурне значення.

Протилежну думку щодо опрацювання народної пісні висловив П.Сокальський у збірнику "Малороссийские и белорусские песни..." у 60-х рр. ХІХ ст. (посмертне видання 1903 р.) та критичних статтях (наприклад, "Про музику в Росії" 1862 р.). Він вважав, що народна мелодія є тематичним матеріалом, який підлягає збагаченню засобами сучасної композиторської техніки. П.Сокальський ставив за мету відтворити художній образ пісні у формі салонної п'єски, отже зацікавити освічену публіку і заохотити її до співу. Композитор окреслив умови професійної обробки: гармонія і фактура супроводу повинні відповідати змісту і характеру співу. "Народну музику Сокальський розглядав завжди у зв'язку з конкретними грунтовими зв'язками й особливостями національними, історичними, навіть суспільними" [3, 177].

Питання, що хвилювали фольклористів ХІХ ст., зокрема тему еволюції музичного мислення, П.Сокальський охопив у грунтовному дослідженні "Руська народна музика великоросійська та малоросійська в її будові мелодичній і ритмічній та відмінність її від основ сучасної гармонійної музики" (вид. 1888 р.).Цією працею він заклав теоретичні основи музичної фольклористики. Незначні вади дослідження цілком перекреслюються передовим науковим аналізом мелодій і досконалим викладом. "Руська народна музика..." стала важливим етапом у розвитку етнографії.

До наступних досліджень наукового характеру належали "Українські народні пісні, видані коштом О.С.Балліної" (СПб., 1863 р.), "Народні пісні з голосом" О.Гулака-Артемовського (К., 1868 р.), "Двести шестнадцать народных украинских напевов" О.Рубця (М., 1872 р.).

Пісні, видані коштом Балліної, були записані видатним лінгвістом О.Потебнею у Харкові та Ромнах. У збірці були допущені друкарські помилки та неточності у нотації, але з наукового боку вона мала значну цінність. Дослідник подав 63 українські пісні без музичного супроводу, основу матеріалу становили сольні народні мелодії переважно сільського походження, чимало з них були опубліковані вперше. О.Потебня хоча не вийшов за рамки традиційної жанрово-тематичної групи (пісні про кохання, про жіночу долю, соціально-побутові), але у доборі зразків лірики виявив вишуканий смак: пісні вирізняються глибиною почуття, художньою виразністю. У збірці визначного науковця відображені характерні риси української народної пісні.

Збірник О.Гулака-Артемовського був значним зрушенням у науково-етнографічних дослідженнях: упорядник уперше використав українську термінологію для позначення темпу і характеру, включив багатоголосні народні пісні. У передмові О.Гулак-Артемовський розглянув питання методики записування музичного фольклору, подав відомості про попередні видання народних творів (1777-1860 рр.), торкнувся мовно-діалектних і регіональних особливостей українських пісень. Збірник визначається грунтовним опрацюванням матеріалу.

У справу національного піднесення вагомий внесок зробили вітчизняні літератори та діячі культури.

Визначне місце в історії української етнографії належить Тарасу Шевченку. Відомо, що він знав і любв народну творчість з дитинства, був талановитим виконавцем українських пісень. Чимало фольклорних творів Т.Шевченко записав під час наукової подорожі по Правобережній Україні. Багато з них було втрачено, лише частина текстів українських народних пісень збереглася в альбомах поета разом з його малюнками та ескізами. Деякі з пісень, що співав великий Кобзар у товаристві, запам'ятали О.Красовська та О.Куліш (Ганна Барвінок), а вже з їх голосу записали і опублікували ці приклади народної творчості М.Лисенко та А.Маркович у збірках із поміткою "від Шевченка".

Всебічну етнографічну характеристику українського селянства подав О.Афанасьєв-Чужбинський у працях "Побут українського селянина" (1855 р.) та "Загальний погляд на побут Придніпрянського селянина" (1856 р.): пісні, казки, звичаї, одяг, предмети побуту тощо.

Loading...

 
 

Цікаве