WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчо - Реферат

Реферат на тему:

Становлення музичної фольклористики ХІХ ст. як чинник національного відродження України і підгрунтя виховання молоді засобами народної пісенної творчості

Народну пісню справедливо вважають енциклопедією буття етносу. Український пісенний фольклор відобразив світогляд народу від стану племені до народності і нації. Найперші вірування і християнська віра, звичаї і обряди, праця і побут, мораль і емоційно-образне сприйняття світу та свого місця в ньому, суспільні та особистісні взаємини оспівувалися українським народом та передавалися наступним поколінням із вуст до уст. Саме таким чином наслідувалась етнопедагогічна мудрість, що протягом століть виходила з позицій глибоко гуманістичної народної моралі, етики. Українці повсякчас орієнтувались на виверені цінності: любов до Бога, родини та вітчизни, до природи і рідного краю, шанування людини та її чеснот, повагу до землі й праці тощо. Першовартості віками складалися у єдину і неповторну систему, що виразила менталітет етносу, особливості народної душі, українського характеру, національного виховання. Наш генетичний етнокод зберігся у багатьох формах усної народної творчості, що легко запом'ятовувались. Найяскравішою з них є пісенний фольклор. "Нема двох думок, що наша народна пісня є одним із найкращих і найбагатших проявів прикмет нашого народу і в цій ділянці займає між усіма культурними народами світу одно з перших місць..." [1, 691].

Надбання народного мистецтва донині слугують могутнім засобом виховання українців. У цьому чимала заслуга музичної фольклористики (на певних етапах існування наука мала назви, які з сучасних поглядів лише частково синонімічні: музична етнографія, музична антропологія, етномузикологія тощо). Розвиток музичної етнографії взаємопов'язаний з добою національного відродження України ХІХ століття.

Відомий етнопсихолог О.Кульчицький зазначає, що "такі основні поняття гуманістичної дійсності, як народ, народоправство, воля, держава, державна установа, суспільний лад і т.д., наповнюються конкретним змістом лише під впливом історичного буття..." [5, 714]. Вітчизняні дослідники феномену піднесення національної самосвідомості довели, що його початки сягають останньої чверті ХVIII ст. На думку видатного українського історика Дм.Дорошенка, підставами для відродження нації були історична традиція й ідея народності [6, 209].

"Історична свідомість українського народу – між іншим, завдяки розповсюдженню козацької думи – ніколи не вгасала, і тому домінанта поразки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля, що взагалі характеризує почини нашої історії, безперечно, могла іноді надавати нашій національній психіці деякого забарвлення фаталістичного песимізму" [5, 714]. Історична традиція збереглась, зокрема, в Гетьманщині та в Слобідській Україні, що тривалий час мали політичну і культурну окремішність. За часи російського урядування нціональне і культурне піднесення на Лівобережній Україні спричинила боротьба за привелеї станового дворянства, нащадків української козацької старшини. З кінця ХVIII ст. протягом кількох десятиліть ціла низка їх представників (Чаниші, Полетики, Чепи, Милорадовичі) намагалась захистити станові права. Доказами слугували історичні матеріали: літописи, хроніки, грамоти, акти та ін. З ідейного боку свою справу українське дворянство вважало виявом патріотизму [6, 210].

Пробудження української народності й початки музичної фольклористики взаємообумовлені та пов'язані з європейською романтичною ідеєю. Поняття про націю та її права почали формуватися на Заході у другій половині ХVIII ст. , наприкінці XVIII ст. народ вже усвідомлювався як єдність. Інтерес до етнічних культурних джерел та національної історії вплинули на виникнення романтизму як художньої течії. Митці діставали натхнення з народної творчості, героїв убачали в етносі. Художня течія спричинила народознавчі студії в Англії та Німеччині, далі на слов'янських землях. На початку ХІХ ст. з'явились перші розвідки з фольклористики та етнографії чеських, польських, сербських, російських дослідників. Спочатку такі праці обмежувались описами різних ділянок етничної культури: звичаїв, казок, пісень тощо. Згодом "стали основою глибших студій над життям народу та його духовної творчості, а в тому і до досліджень народної мови та її особливостей" [6, 210]. І навпаки, етнографія "не тільки викликала переворот у житті менших і більших народів, але й мала рішучий вплив на літератури в цілій Європі, давши основу в них романтичному напрямові, з якого розвивався опісля реалістичний напрям" [2, 37]. Українська музична фольклористика у загальнім поході вибилася наперед, через що її заслуги найзначніші [2, 38] і виходять за межі вітчизняної науки.

Найдавніші з відомих записів текстів української народної пісні датуються ХVI ст. і належать до жанрів високого етосу (балада про Стефана Воєводу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш (1550-1570 рр.), балада про Козака Плахту і Кулину (1625 р.), дума про козака Голоту (1684 р.)). Це відповідало смакам освіченого люду тих часів до творів морального змісту з дидактичним нахилом.

Перші відомі нотні рукописи з народного мистецтва стосуються початку ХVII ст. Вони здійснювалися буквенною, цифровою, лінійною нотацією. Не виключена можливість фіксації музичного фольклору крюками, проте такі зразки невідомі. У Державному історичному музеї Росії (м. Москва) зберігається рукописний збірник, упорядкування якого пов'язують із вихованцем Києво-Могилянської Академії З.Дзюбаревичем. Подані в ньому пісні типу кантів "Скажи мені, соловейку, правду", "Ой біда, біда, мені, чайці небозі", "Ой коли любиш" та ін. свідчать про особливості початкового студівання наспівів.

Кроком уперед є записи в збірці Д.Рудницького – Л.Гінтова кінця XVII – початку XVIII ст. (з них шість українських пісень опублікував В.Перетц у "Заметках и материалах для истории песни в России". – СПб., 1901), анонімному рукописному збірнику, який зберігається в ІМФЕ АН України та деяких інших. Більшість із наспівів у них мають ритмомелодіку гімничного типу, що наближений до церковних розспівів.

Кантова стилістика притаманна й "Сокиринському вертепу", що був складений бурсаками. Його знайшов Г.Галаган близько 1770 р. у селі Сокиринцях (Галаган Г. Малорусский вертеп // Киевская старина. – 1882. – Х. – С. 10), але лише дослідники наступного покоління визнали цю збірку цікавою та цінною.

Традицію продовжили численні "Богогласники" (перше видання – 1790 р.), що до кінця ХІХ ст. репрезентували мелодії анонімних авторів на релігійні тексти. Вони призначилися до різдвяних церковних святкувань. Наспіви з "Богогласників" варіювалися народом. Із них чимало побутують донині, особливо у західних областях України. Значна частина колядок фольклоризувалася, наприклад: "Нова рада стала", "Небо і земля нині торжествують", "Бог предвічний" та ін.

Отже, ранні студії недосконалі щодо методів етнографії, але вони свідчать про живий інтерес до народної творчості, усвідомлення збирачами національної стилістики. Перші рукописні й друковані примірники XVI-XVII ст. розкривають естетико-виховні вартості епохи: глибоку релігійність і високі моральні якості українця, серйозне ставлення до мистецтва і навколишньої дійсності. Етичні вимоги не дозволяли освіченим верствам цікавитися "зниженим" боком життя, що пояснює відсутність відповідних жанрів (танцювальних, жартівливих пісень тощо) у віршованих і нотних збірках фольклору.

Ставлення до народного мистецтва змінилося наприкінці XVIII ст. Культурний злам спричинив зацікавлення фольклором у широких колах і низку друкованих етнографічних досліджень.

Збирачі поволі відмовлялися від стилізованих наспівів типу канта чи канта-романса і студіювали власне народні пісні. Художні потреби викликали появу репертуарних пісенників для домашнього музикування. Вони пропонували аматорам народної мелодії для голосу з акомпанементом, переважно фортепіано.

Першим таким виданням у Росії було "Собрание русских простых песен с нотами" В.Трутовського, українця за походженням і вихованця глухівської школи. Збірник складався з чотирьох випусків (1776-1795 рр.). У третій та четвертій частинах опубліковано 13 найпопулярніших на той час українських пісень, переважно про кохання і жартівливих: "Ой коли я Прудиса любила", "Ой послала мене мати", "На бережку у ставка" тощо. Декілька пісень ("Їхав козак за Дунай", "Ой під вишнею", "Нашла мене мати у тину", "Котилися вози з гори") було вміщено у трьох частинах пісенника І.Герстенберга – Ф.Дітмара (1797-1798 рр.).

Особливе визнання отримала праця Львова – Прача "Собрание народных русских песен с их голосами на музыку положил Иван Прач" (1790; 1806; 1815 рр.). У передмові до збірки М.Львов уперше в історії фольклористики виклав теоретичні погляди на народну пісню, здійснив спробу порівняльного аналізу української та російської мелодій. Укладачі вперше провели систематизацію зразків, переважно за жанровими ознаками. Український музичний фольклор було виділено в окремий розділ. Частина текстів і деякі мелодії у пісеннику Львова – Прача співпали із записами Трутовського і раніших упорядників, але збірка Прача була визнана значно кращою. По-перше, укладач урізноманітнив супровід, що добре помітно саме на повторюваних зразках: "Ой кряче, кряче да чорненький ворон", "На бережку у ставка". По-друге, відбір варіантів мелодій був зроблений із більшим смаком, з тоншим відчуттям національної визначеності (наприклад, "Ой гай, гай, гай зелененький", "Чи я ж кому виноват", "Ой послала мене мати"). Про активну дослідницьку діяльність Прача свідчать українські пісні, які були опубліковані вперше: "Гей, у полі вишня", "Что тая Кулина?", "Щука-риба в морі гуляє доволі", "Біду собі купила" та ін. Пісні у збірці насичені гумором, їх зміст відтворює стосунки між козаком і дівчиною, чоловіком і дружиною, що було характерною рисою тогочасних популярних видань. Варто зазначити, що деякі обробки українських пісень І.Прач довершував інструментальними постлюдіями на зразок давнього бандурного акомпанементу ("В славнім городі Переяславі", "Ой на гречці білий цвіт", "Да просив мене Гарасим"). У них відчувається наліт салонності, наслідування європейських форм опрацювання матеріалу, що відбивало типові смаки дворянського середовища. Зібрання Львова – Прача привернуло увагу не тільки аматорів, але й композиторів: мелодії із пісенника використали у своїх творах Бетховен, Россіні, Аренський, Чайковський, Балакірєв, Бородін, Мусоргський, Римський-Корсаков, Глазунов, Рахманінов та ін. Отже, збірка Львова-Прача була вагомим досягненням у галузі фольклористики. Вона зберегла наукове значення для наступних дослідників російської та української народної музики. Звернення до українських пісень у російських виданнях обумовлено певними традиціями: наборами півчих із України до придворної капели - запрошенням музикантів і науковців. Українські митці відіграли значну роль у культурному житті Москви й Петербурга. Завдяки їм наша народна пісня потрапила у музичний побут, у рукописні й друковані збірки.

Loading...

 
 

Цікаве