WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська інтелігенція на початку ХХ ст. (1920-30 рр.) - Реферат

Українська інтелігенція на початку ХХ ст. (1920-30 рр.) - Реферат

митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського
патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифі-
кацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого
духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соці-
альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому
неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти-
українських настроїв.
Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неодмінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917-1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско- ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскільки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних результатів.
Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підривали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до українізації церкви.
Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ради поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох священиків і мирян від переходу на бік автокефалістів.
Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ.
Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська
влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара-
фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, заарештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проіснувати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало похмуре майбутнє.
Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках, сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну державність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами, що передбачалися державним статусом.
Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм української інтелігенції, була культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили українську культуру із сфери діяльності дореволюційної інтелігенції на справу, що заінтересувала значні верстви населення.
Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства та економіки 'й навіть із державою як такою. Внаслідок цього, здавалося, от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але по- дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися.
Починаючи з 30-х років українська інтелігенція зазнає утисків, сталінських репресій і поневірянь.
Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів.
До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса "Березіль", а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весьсвіт фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.
Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися "гніздами націоналістів-контрреволюціонерів" і піддавалися чисткам.
Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів.
З централізацією прийшла й русифікація.
За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви,
що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдності Радянського Союзу Сталін
оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало кінець ук-
раїнізації й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кіль-
кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослід-
ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, за-
боронено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним
працівникам наказали припинити "ідеалізацію історії козаччини". Власті при кож-
ній нагоді знущалися з "націоналістичної теорії про самобутність України".
Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР.
Сталінська "революція згори" спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів СРСР. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній терору зазнали інтелігенція й селянство - дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.
Використана література
1. Українознавча енциклопедія в 4-тт. - К., 1996.
2. Історія України ХІХ-ХХ ст. / Під ред. Палієнка С.М. - К., 1998.
3. Українська та світова культура. Підручник для ВУЗів. - К., 2001.
4. Базелько І.М. Україна під час ІІ світової війни. - Харків, 2000.
Loading...

 
 

Цікаве