WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська інтелігенція на початку ХХ ст. (1920-30 рр.) - Реферат

Українська інтелігенція на початку ХХ ст. (1920-30 рр.) - Реферат


Реферат
на тему:
Українська інтелігенція
на початку ХХ ст.
(1920-30 рр.)
1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українському духовному житті, це був час української інтелігенції. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,- контролювали пристрасні українські патріоти - Гринько, Шумський та Скрипник.
Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для
розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.
Революція також сповнила наукову, культурну і духовну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, українській науці, українському духовному життю, на які взірці їм належить орієнтуватися і якими бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос-
таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули
у створення нового культурного всесвіту.
Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тобто "буржуазне" мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що "досягти міжнародної єдності пролетарське мистецтво може лише йдучи національними стежками".
Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літературної організації "Пролеткульт", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого, по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних, організацій - "Плуг". Заявивши, що для мас (а на Україні це насамперед означало - Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба-
ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви-
словив її ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени "Гарту" сторонилися ідеї "масовості", побоюючися, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи
ідеологічно нейтральних, або "непролетарських" письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Узагалі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що "творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею". Оскільки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії.
Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й "Гарт". Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан,
прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе-
ратурну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі
з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер "Плуга" лише
поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед
українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності.
Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури,
до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в
яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка
точилася з 1925 по 1927 р.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило комуністичне керівництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку. В цей час
розцвітають два видатних поети доби - Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу
ж після виходу в 1918 р. першої збірки "Сонячні кларнети" Тичина здобув широке
визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і
октав" (1920 р.) та "Вітер з України" (1924 р.), мистецьке володіння словом, здат-
ність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали
сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії.
Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичино^о
вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках "Під осінніми зо-
рями" (1918 р.), "Синя далечінь" (1922 р.), "Тринадцята весна" (1926 р.), були
стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се-
ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зе-
ров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра,
МиколаБажан і Тодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської
війни в житті людини й суспільства. У "Синіх етюдах" (1923 р.), що пройняті тон-
ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо-
вий оспівує революцію, в той час як в "Осені" (1924 р.) і "Я" (1924 р.) він відобра-
жає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як
"В житах" (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви-
хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть-
бі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний
описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті
завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко
Loading...

 
 

Цікаве