WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Україна в 30-х роках. Утвердження тоталітарної системи соціалізму - Реферат

Україна в 30-х роках. Утвердження тоталітарної системи соціалізму - Реферат

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права й інтереси селян. Було ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено найпрацьовитішу його верству. Колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалось.

3. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії.

Першим політичним процесом стала так звана "шахтинська справа" 1928 рік. За нею були притягнені до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи безумовно були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з "контреволюційними" організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, не рідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було не припустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

"Шахтинська справа" зачепила до тисячі осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші – повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. Одинадцять осіб засудили до вищої міри покарання – розстріл, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття "шахтинці" стало узагальнюючи, синонімом "шкідництва". "Шахтинська справа" стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, репетицією для організації нових процесів.

Через два роки після завершення "шахтинської справи" було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації, - буржуазно-кадецької "Промислової партії". Стверджувалося, що організація нараховувала до двох тисяч осіб (судили 8) сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалася повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цей процес, як і в "шахтинську справу", також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 року половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

Один з перших в Україні був політичний процес у справі "Спілки визволення України" (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україні. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнанні підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ" отримали різні строки ув'язнення, але і після цього "філіали СВУ" продовжували розкривати ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 році була сфабрикована справа "Українського національного центру" (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М.Грушевського та М.Яворського. Усіх 50 (членів УНЦ) у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 році. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було не можливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на "шкідників" - перед усім фахівців сільського господарства.

Так наприкінці 20-х на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість "молодих інженерів".

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верст населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 рік. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному були спрямовані проти непманів, "куркулів", старої інтелігенції, то у 1935-1936 р.р. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовистських партій. З 1937 року репресії захопили широкий загал партійних радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з м10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся позасудового.

Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було розкрито більше 100 різних "центрів", "блоків", "організацій". За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру "Березіль", Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Loading...

 
 

Цікаве