WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → “Комуністичний” фактор українсько-єврейських взаємин у західній Україні (1935-1939 рр.) - Реферат

“Комуністичний” фактор українсько-єврейських взаємин у західній Україні (1935-1939 рр.) - Реферат

Реферат на тему:

"Комуністичний" фактор українсько-єврейських взаємин у західній Україні (1935-1939 рр.)

У широкому діапазоні компонентів, що визначали сутність українсько-єврейських взаємин міжвоєнного періоду, помітне місце займає політичний аспект. Його детермінантом стало обвинувачення євреїв у симпатіях до ліворадикальних ідей, що в умовах другої половини 1930-х рр. було однією з причин загострення взаємин двох націй. З'ясування причин цього явища сприяє повнішій реконструкції українсько-єврейських взаємостосунків напередодні Другої світової війни.

Означена проблема, як і діалог двох націй у другій половині 1930-х рр. у Західній Україні загалом, залишається актуальною. Опубліковані останніми роками праці Я.Хонігсмана та М.Шестопала, торкаються, але не розкривають її. Так, Я.Хонігсман обмежується загальними міркуваннями про ставлення до євреїв ОУНi, а дослідження М.Шестопала не охоплює просторів Західної Україниii. Однак рецепція образу єврея-комуніста у суспільно-політичному житті на українських землях, що протягом міжвоєнного періоду перебували у складі Польщі, його значення у діалозі двох націй залишаються поза увагою науковців.

Важливим завданням є з'ясування причин формування однієї з конфліктних площин українсько-єврейських взаємин, аналіз сутності монохромно-лівацького образу євреїв у громадсько-політичних настроях титульної нації, єврейської візії антикомуністичної акції, методів реалізації останньої та наслідків її проведення у контексті формування взаємостосунків двох націй у Західній Україні.

Прагнення до державної соборності та національної єдності зумовили перманентні рефлексії суспільно-політичних процесів в УСРР у громадсько-політичному житті титульної нації Західної України. Проявом їх було радянофільство у Галичині та прокомуністичні симпатії на північно-західних українських землях. Такій дихотомії у громадсько-політичних настроях сприяв світогляд українців Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, які, за оцінкою сучасника, "тут (у Польщі. – Авт.) бачили чужий, там (на Великій Україні. – Авт.) – свій світ"iii. Тим часом завдяки міцним національно-державницьким ідеями, що панували в Галичині, комуністи у цьому регіоні опинилися обабіч національного табору, хоч в останньому протягом другої половини 1920-х рр. і спостерігалися симпатії до УСРР.

Зі зникненням радянофільських симпатій у середовищі галицьких державників, яке супроводжувалося переоцінкою світоглядних цінностей громадськості на північно-західних українських землях, прибічники комуністичних ідей у Західній Україні все частіше асоціювалися з інонаціональним середовищем, найчастіше – з євреями.

Суспільно-політичні процеси в УРСР, зокрема згортання українізації, репресії другої половини 1930-х рр., особливо голодомор 1932-1933 рр., призвели до зростання антикомуністичних настроїв серед титульної нації Західної України. Вихід її представників з лав КПЗУ, стверджує Я.Грицак, призвів до того, що у 1930-х вона зберегла впливи лише серед польського та єврейського населенняiv.

Особливо гостре неприйняття комунізму виявили партії правого крила українського національного табору, які у спектрі причин "європейського розкладу і кризи" вагоме місце відводили ігноруванню національними ідеаламиv. Для них каталізатором протиставлення політичному лівацтву виступали не лише реалії в УСРР, а й сама парадигма комунізму. Як стверджував М.Сціборський, соціалізм і комунізм не тільки заперечили субстанцію нації, а й спробували замінити її "бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітичною нівеляцією всього людства"vi.

В умовах категоричного несприйняття комуністичних ідей у суспільно-політичному житті Західної України окреслилася нова тенденція: з одного боку, обвинувачення євреїв у схильності до комуністичних ідеалів, а з іншого – нав'язування лівацького "ізму" українству. У другій половині 1930-х рр. такі твердження стали аксіоматичними. Так, орган УНДО часопис "Свобода" неодноразово стверджував, що саме євреї є головною опорою комунізму. Восени 1936 р. він заявляв: "Жиди є найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму..."vii. Інший часопис – "Авангард", що представляв праворадикальні сили, у 1938 р. розмірковував над тим, що "марксизм – жидівський по своїй суті..."viii

На фоні поразки національної революції 1917-1920 рр. такі твердження сприяли формуванню в українському середовищі негативного образу євреїв. Зокрема, вони стали передумовою звинувачення євреїв у сприянні встановленню радянської влади в Україні. Здебільшого таке трактування ролі євреїв у час боротьби за державність призводило до постулювання тези, за якою вони діяли у спілці з російськими імперськими силами. При цьому найрадикальніші кола покликалися на відомі ідеї щодо претензій єврейства на світове панування. Тижневик "Авангард" з цього приводу писав, що "жидівська пропаганда світового перевороту ("світової революції") має на цілі дати жидам владу над цілим світом..."ix.

Докори євреям були різного характеру. Так, згідно з міркуваннями І.Вірлия, московські плани державного будівництва мали за мету призвести до утворення такої держави, "де не буде "ні пана, ні хлопа", крім ... московського й жидівського володаря"x. При цьому євреї зображувалися вишуканими пропагандистами-обманцями, які свідомо приховували правду про єство комунізму. Після поразки українського державотворення 1917-1920 рр., стверджується в одній із книжок з посиланням на свідчення очевидця, "почалася комуністична агітація. Приходили жиди і говорили, давали читати. Так усе вам гарно малювали, що часом аж за серце хватало..."xi

У другій половині 1930-х рр. громадсько-політичні часописи звертали велику увагу на національний склад радянського керівництва. Загальну тенденцію у цьому питанні відображають назви публікацій: "В СССР знову сприятлива кон'юнктура для жидів", "Хто такі червоні володарі в СССР" тощоxii. Часто-густо періодичні видання вдаються до персоніфікації керівного складу СРСР, а в окремих випадках – до статистичних узагальнень. Так, "Свобода" у 1936 р. стверджує, що "... разом у верхівці державної адміністрації (СРСР. – Авт.) є 58 жидів, 5 москалів, 2 латишів, 2 невідомого походження (можливо, що також жиди) і 1 грузин. Крім цього, вся верхівка у СССР складається бодай у 60 відсотках зі жидів"xiii.

Водночас українська преса приділяла особливу увагу керівництву радянської України. Оцінка євреїв-представників влади категорична і співзвучна з наслідками їхньої діяльності. Так, за твердженням С.Барана, постать другого секретаря ЦК КП(б)У М.Хатаєвича "... згадується нині в українському селі за Збручем як ім'я викладника незнаного в історії поневолення і нечуваного визиску тільки з ненавистю і прокльоном"xiv.

Значна кількість євреїв у владних структурах викликала невдоволення у Західній Україні. Ось типове його відображення: "Жиди в усіх урядах. Вони голови сільрад, кооперацій, колгоспів. Вони в школі (училищі) і в міліції. Вони всякі секретарі, голови, командири, комісарі, прокуратори... Де не оглянешся – всюди вони, паршиві. І то не що-небудь – а начальство! Власть!"xv

Аналіз національного складу влади у радянській Україні доповнюються появою нових образів, що почасти відображають суспільно-політичні процеси у радянській республіці. Так, виникає образ "жида" та "москаля"-чекіста, оцінка репресій та їх наслідків набувають національного забарвлення: "... українська інтелігенція вимордована по підвалах чека, а на її місце посаджені "правдиві пролетарі" – жиди"xvi. Варіації таких сюжетів численні. Їх висвітлювали як українські часописи, так і пропагандистська література. Прикладом широкої гами докорів, які адресувалися євреям, та їх оцінки українством є книга з красномовною назвою: "В червонім царстві сатани..."xvii

Суспільно-політичні тенденції в українському національному таборі 1930-х рр. засвідчили, що згортання політики коренізації в УСРР, особливо голодомор, стали тим рубіконом, який означив радикалізацію ставлення державницьких українських сил до євреїв. Її виявом стало піднесення і навіть гіперболізація образу єврея-комуніста. Ця тема отримала додатковий імпульс у час розгортання антикомуністичної акції в Західній Україні. Вона стала відповіддю національних сил на ухвали VII конгресу Комінтерну (Москва, липень-серпень 1935 р.), які передбачали активізацію діяльності комуністів у закордонних країнах з метою прискорення в них революційних виступів і встановлення диктатури пролетаріату. Реалізація постанов Комінтерну за ухвалою ЦК УНДО від 10 жовтня 1936 р. на українських землях у складі Польщі призвела до активізації діяльності радикалів і переслідувала мету "розложити український національний організм та зробити його мало відпорним на большевицькі затії"xviii.

Loading...

 
 

Цікаве