WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Східногалицька проблема як об’єкт міжнародної політики (1919 – вересень 1920 рр.) - Реферат

Східногалицька проблема як об’єкт міжнародної політики (1919 – вересень 1920 рр.) - Реферат

Неприхильне ставлення західних політиків до української проблеми посилював і той факт, що українська делегація на Паризькій конференції, яку очолював Г.Сидоренко, була позбавлена внутрішньої єдності. У доповіді французьких політиків відверто відзначалося, що в цій делегації "панує повна незгода між членами (є три табори... прихильники цілковитої незалежності, федералісти й галичани)... Своїми інтригами перед представниками держав Антанти аби принизити один одного, своїми протилежними заявами французам, англійцям й американцям вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості та анархічності"15. Врешті західноукраїнські представники В.Панейко та С.Томашівський розпочали в Парижі сепаратні переговори про створення окремої держави з українських земель, які раніше входили до Австро-Угорської імперії16. Такі дії почасти були зумовлені позицією країн Антанти, які заперечували "державну приналежність Східної Галичини до Української Народної Республіки і взагалі зв'язок між справою Східної Галичини і українським питанням"17.

25 червня 1919 р. на Паризькій конференції Найвища Рада Антанти прийняла постанову про надання польському урядові повноважень окупувати Східну Галичину до ріки Збруч. Польський уряд отримав право встановити у Східній Галичині цивільне управління під мандатом Антанти, яке повинно було забезпечити автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Цей мандат мав діяти до часу самовизначення жителів Східної Галичини щодо їх політичної належності18. 28 червня 1919 р. був підписаний Версальський мир, у статті 87-ій якого вказувалося, що кордони Другої Речі Посполитої будуть встановлені "в пізнішому терміні". М.Лозинський, оцінюючи ухвалу Паризької конференції, підкреслював: "Найвища Рада признає, що Східна Галичина творить окрему державну територію, підмет міжнароднього права"19.

Українські політики відреагували на це рішення цілою серією протестів. Так у негайно опублікованому протесті української делегації в Парижі зазначалося: "Делегація Української Республіки, яка мала за ціль осягнути на Мировій Конференції визнаннє суверенности й незалежности Української Республіки, обнимаючої всі українські землі, заявляє, що український нарід не може приняти того рішення та що він усіма способами оборонятиме незалежність і цілість своєї держави"20. І хоча Генеральний Секретаріат 11 липня 1920 р. запевнив українську делегацію, що мешканці Східної Галичини реалізують право на державне самовизначення, у ноті делегації УНР від 15 липня вказувалося, що "Найвища Рада своїм рішенням з 25 червня віддала українське населення українського краю під пануваннє його найбільшого ворога, який має тільки одну ціль: винищити український елемент, щоби сей край став дійсно польським"21. 23 липня Диктатор Є.Петрушевич оголосив відозву "До всіх культурних народів і їх урядів", у якій наводилися факти польського терору у містах і селах Східної Галичини22. 23 серпня 1919 р. з нотою протесту виступили галицькі делегати: "Проти всякого принципу справедливості і самовизначення українці, одні між народами Австро-Угорщини, не дістали ніякого задоволення з національного й політичного становища"23. За повідомленнями преси від української еміграції до Паризької конференції надійшло близько 400 телеграм, схвалених на мітингах, участь у яких взяли понад 400 тисяч осіб24.

На початку липня 1919 р. підкомісія Найвищої Ради у польських справах розпочала підготовку проекту статуту Східної Галичини, який був завершений 20 листопада і схвалений Найвищою Радою 8 грудня 1919 р. З точки зору українських інтересів цей документ був кроком назад порівняно з рішенням Паризької конференції від 25 червня 1919 р., оскільки Польща отримала мандат на адміністрування у Східній Галичині на термін 25 років.

Згідно з першим розділом статуту, кордон Східної Галичини з Польщею мав проходити біля старого (за часів Австро-Угорщини) західного кордону Східної Галичини з тією різницею, що чотири повіти – Чесанівський, Ярославський, Перемишльський, Ліський, вилучалися з території Східної Галичини, тобто Найвища Рада не дотрималася етнографічного принципу. Згідно з другим розділом, у Східній Галичині повинен був діяти власний сейм, який би вирішував окремі питання внутрішнього життя краю. Третій розділ обумовлював представництво галицького населення в польському сеймі. Наступні чотири розділи стосувалися адміністративної організації Східної Галичини. Восьмий розділ регламентував внутрішнє життя краю до виборів польського сейму25.

Делегація ЗУНР не брала участі у підготовці проекту та не була ознайомлена з ухвалою Найвищої Ради. Поляки, своєю чергою, категорично виступили проти автономії Східної Галичини. 30 грудня польська делегація надіслала на ім'я Ж.-Б.Клемансо ноту з вимогою передати Східну Галичину Польщі назавжди. Характеризуючи польську позицію у східногалицькому питанні, М.Лозинський зазначав: "Польща домагалася, щоб Найвища Рада віддала їй Галичину без ніяких обмежень, на все, як часть польської держави"26. Саме на вимогу польської сторони 22 грудня 1919 р. Рада голів делегацій ухвалила запропоновану Ж.-Б.Клемансо постанову: "Рішення, прийняте недавно в Парижі, за яким Польща отримує мандат на Східну Галичину на 25 років, повинно бути відкладене і має стати предметом нового розгляду..."27.

Аналізуючи положення статуту, C.Томашівський зазначав: "Постанова про пізніше самоозначення людності зникла зовсім із трактату, польський мандат над Галичиною мав тривати цілу чверть століття, а заповіджена автономія показалася зведеною до рудиментів локальної самоуправи на кількох ледви полях публічного життя – загалом була се замаскована анексія краю Польщею"28. Однак Паризька конференція все ж не визнала за Польщею прав на володіння східногалицькими землями, а лише надала їй тимчасовий мандат на управління краєм, міжнародно-правовий статус якого передбачалося вирішити у майбутньому. У статті "Міжнароднє положеннє галицької справи (Політичний огляд за останні роки)" О.Марітчак стверджував: "Найвища Рада підкреслювала у своїх рішеннях кількакратно окреме міжнароднє становище східно-галицької справи і признавала Східну Галичину окремою державно-правовою одиницею"29.

З початком 1920 р. в урядових колах ЗУНР розглядалася ідея міжнародного визнання самостійності Східної Галичини на основі права націй на державне самовизначення. М.Лозинський стверджував: "Східна Галичина виступила як підмет міжнародного права аж тоді, коли відділилася від Австрії і проголосила свою державну самостійність як Західно-Українська Народна Республіка"30. Аби з'ясувати позиції урядів західних держав у східногалицькому питанні, Є.Петрушевич у січні 1920 р. вирушив до Парижа і Лондона31.

Попри назаґал неприхильне ставлення західних політиків до українського питання, рішучі вимоги польського уряду визнати право Другої Речі Посполитої на землі, що простягалися на захід від кордону 1772 р.32, все ж не знаходили однозначної підтримки серед світового співтовариства. Так 27 березня 1920 р. австрійська газета "Arbeiter Zeitung" зазначала: "Польська вимога кордонів 1772 р. від радянської Росії розцінена як імперіалізм... Польща хоче повторити злочин поділу Польщі на українськім народі"33. Весною 1920 р. уряди Англії і США неодноразово заявляли, що "кордони Польщі не можуть будуватися коштом чужоземного елементу"34. Така ж позиція відображена в інформаційному листку Віденського прес-бюро від 26 лютого 1920 р.: "В справі Східної Галичини Ллойд-Джордж хотів зробити з неї окрему державність під протекторатом Ліги Народів"35. У газеті "Czas" від 8 лютого 1920 р. зазначалося, що в Англії "не загасла думка накинути Східній Галичині автономію менш чи більш широку"36.

Неоднозначною була й позиція Чехословаччини, де діяло найчисельніше, хоча й офіційно не визнане, представництво ЗУНР. У грудні 1919 р. її президент Т.Г.Масарик заявив польському послові в Парижі Л.Малчевському, що хоча Чехословаччина й не зацікавлена у встановленні безпосереднього кордону з Росією, все ж не прагне й надмірного посилення Польщі37. Чехословацький уряд виділяв кошти для пресового концерну "Orbis Wergal" І.Вальдмана у Відні, який підтримував ідею незалежності Східної Галичини38.

Loading...

 
 

Цікаве