WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Східногалицька проблема як об’єкт міжнародної політики (1919 – вересень 1920 рр.) - Реферат

Східногалицька проблема як об’єкт міжнародної політики (1919 – вересень 1920 рр.) - Реферат

Реферат на тему:

Східногалицька проблема як об'єкт міжнародної політики (1919 – вересень 1920 рр.)

В умовах активного намагання Української держави на сучасному етапі включитися в євроінтеграційні процеси проблема вивчення ролі і місця Східної Галичини на міжнародній арені набуває особливої актуальності. Започаткували її вивчення безпосередні учасники подій (К.Левицький, С.Шелухін, О.Назарук, М.Лозинський). Для праць радянських дослідників (Ю.Сливки, О.Карпенка, Р.Симоненка ін.) характерне протиставлення позиції уряду РСФРР, що ґрунтувалося на визнанні права Східної Галичини на державне самовизначення, політиці країн Антанти, які позбавляли цього права західноукраїнське населення. На противагу заангажованій радянській історіографії українські історики в еміграції (І.Нагаєвський, І.Кедрин, М.Стахів, В.Верига, І.Завада, А.Бедрій, Л.Васильківський та ін.) активно досліджували східногалицьке питання на міжнародній арені, вказуючи на те, що саме зовнішньополітичний чинник – невизначеність державно-правового статусу Східної Галичини, привів до поразки ЗУНР. Серед робіт сучасних вітчизняних істориків, що заторкають дану проблематику, слід назвати М.Литвина, К.Науменка, О.Сухого, О.Красівського, Ю.Сливку, О.Карпенка, Б.Тищика ін.). Однак ще цілий ряд аспектів піднятої теми не знайшли цілісного висвітлення.

Метою нашого дослідження є з'ясування міжнародно-правового статусу Східної Галичини в 1919 – 1920 рр.; дослідження позицій країн Антанти щодо Східної Галичини; аналіз міжнародних договорів і рішень; виявлення причин неврегульованості східногалицького питання.

Важливою умовою існування самостійної держави є визнання її суверенності на міжнародній арені. Після злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. значна частина зовнішньополітичних зусиль уряду Директорії спрямовувалася саме на визнання незалежності Української Народної Республіки. 10 лютого 1919 р. українська місія в Парижі надіслала ноту до мирної конференції, в якій закликала уряди Антанти визнати УНР як незалежну і суверенну державу. Але уряди західних країн не поспішали з визнанням Української Народної Республіки, що насамперед зумовлювалося внутрішньою нестабільністю в Україні. Американський дослідник Е.Карр слушно відзначав, що повсюди "на території неросійських окраїн проблема самовизначення безнадійно переплітається з проблемами громадянської війни". На його думку, вибір робився не між залежністю і незалежністю, а між залежністю від урядів великих держав капіталістичного світу1.

Українська справа на міжнародній арені не розглядалась як єдине ціле, адже напередодні Першої світової війни західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини, а східноукраїнські – до Росії. Негативні наслідки для українців мало й те, що серед держав-переможниць популярною в той час була концепція відновлення політичної рівноваги в Європі за рахунок відбудови єдиної і неподільної Росії та створення сильної Польщі як противаги Німеччині. В рамках цих концепцій Україна розглядалась як частина Росії або Польщі. З цього приводу І.Мазепа писав: "В історії держав і народів географічне положення грає велику ролю. Географія країни в значній мірі означує загальні напрямні розвитку народу, що її населяє"2. А в українській пресі зазначалося: "Українське питання не розглядається європейськими політиками самостійно, а через Росію, Польщу, Німеччину..."3.

Правове становище Східної Галичини визначалося двома законними актами, перший з них – акт перебрання влади над українськими землями колишньої Австро-Угорщини від 1 листопада 1918 р. Українською Національною Радою у Львові, затверджений законом про самостійну ЗУНР від 13 листопада 1918 р. і дотичні постанови Сен-Жерменського мирного договору, за яким Австрія зрікалася всіх своїх прав до земель, які належали Австро-Угорській імперії, на користь держав Антанти, які отримали тимчасовий мандат над цими територіями до міжнародного врегулювання їх державно-правового статусу (арт.91).

Західні демократії право націй на самовизначення поставили як одну з найважливіших цілей війни, проголошуючи "охорону малих народів і виборення їм їх прав, та будову їх власних, незалежних від чужих впливів і панування держав"4. Право самовизначення стало елементарним поняттям в тогочасному політичному мисленні. Однак власне українські інтереси Антанта не враховувала, зокрема питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини й Бессарабії – Румунією загалом вирішувалося без участі українських представників.

Політика урядів західних країн у східногалицькому питанні значною мірою зумовлювалася франко-англійським протистоянням, по-перше, за економічні інтереси в нафтовій промисловості Східної Галичини, яка фактично повністю перебувала в руках іноземного капіталу. Англійський уряд вимагав "нейтралізації" нафтових родовищ і передачі правління над ними союзній комісії. "Прагнення Англії створити буферну державу [Східну Галичину. –Т.Г.-Д.] пояснюється тим, що за умови наявності багатих нафтових джерел, ця країна буде постійно яблуком розбрату між Польщею і Росією"5, – зазначала газета "Латвієс Саргс". По-друге, побоюючись посилення впливів Франції у Центрально-Східній Європі, уряд Великобританії не поділяв французьких планів щодо створення "великої Польщі" й саме тому підтримував прагнення східноукраїнського населення до незалежного існування. Виступаючи на засіданні Найвищої Ради 5 червня 1919 р., Д.Ллойд-Джордж заявив: "І сьогодні (поляки) мають усе, навіть якби втратили якусь з отих спірних територій, але мають 20 млн. вільних поляків і мають абсолютно об'єднану Польщу. Це справа, якої жоден поляк не міг навіть уявити собі п'ять років тому. Та ба, вони тепер простягають свою руку по населення, яке не є їх власним. Вони висувають свої претензії до трьох з половиною мільйонів галичан"6.

Уряд США влітку 1919 р. під впливом військово-політичної ситуації на сході Європи виступив за передачу Східної Галичини Польщі усупереч декларованому праву націй на самовизначення [324, c.65]. За оцінкою тогочасної західної преси, політичні кола США засуджували "однаково як Петлюру, так і Петрушевича"7.

На невизначений характер східногалицької проблеми також впливав і той факт, що країни Антанти розглядали Польщу як засіб у боротьбі проти радянської Росії. О.Марітчак, зокрема, зазначав, що "Найвища Рада не занялася безпосередньо вирішеннєм східногалицької справи з причини инших важних питань, міжнароднього значіння, які ставали на перешкоді розв'язці нашого питання"8. Польський уряд, своєю чергою, постійно підкреслював: "Тріумф більшовиків... матиме і для Англії дуже прикрі та небезпечні наслідки. Оскільки відкриє ворота більшовизму до Німеччини, до Угорщини і до всієї Європи"9.

Поширювана польським міністром закордонних справ інформація суттєво впливала на ставлення Антанти до ЗУНР. Польська делегація в Парижі вимагала зберегти "нерозривну єдність Східної Галичини з Польською державою"10. Її представники публікували меморандуми і заяви, в яких Східна Галичина поставала як історично польська територія, а галичани – як етнографічна група польського народу. Під впливом таких заяв європейська опінія схилялася до тези, що "руська більшість є малокультурна і неграмотна", тому "сама не може творити власного життя"11. Американський член союзної місії у Східній Галичині лейтенант Р.Фостер повідомляв у Вашингтон: "Український режим тримався, очевидно, лише на силі..."12. На засіданні Паризької мирної конференції 18 червня 1919 р. міністр закордонних справ Англії А.Бальфур і державний секретар США Р.Лансінґ стверджували, що східногалицьке населення "нездатне до самовизначення"13.

Таким чином, на Паризькій конференції Українська Народна Республіка не мала шансу на міжнародне визнання. Причинами цього були, по-перше, сепаратний мир УНР з Німеччиною та іншими країнами Троїстого союзу; по-друге, розгляд України західними державами в контексті концепції встановлення політичної рівноваги в Європі як частини відродженої Російської імперії; по-третє, упередженість Заходу до Директорії як соціалістичного уряду; по-четверте, воєнна окупація українських земель іноземними арміями. Тож не дивно, що представників української делегації всього один раз запросили на нараду – 21 травня 1919 р., коли обговорювалося питання про польсько-українську війну в Східній Галичині14.

Loading...

 
 

Цікаве