WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Поступово народовці виявляли все більший інтерес до політичної проблематики. "Мета" стала в 1865 р. виключно політичним часописом, що остаточно скристалізувало політичну думку ранніх народовців. Редактор "Мети" К.Климкович написав серію статей, у яких була зроблена одна із перших у новочасній історії спроб вийти за рамки постулату мовно-культурної окремішності українського народу, обґрунтувати політичну програму національного рухуlxxv. Так, у статті "Руська народня партия и іі політичня исповідь" К.Климкович підкреслив "хаотичній станъ народно-політичнёго пробудження галицькихъ Русинівъ" від революції 1848 року аж до початку 60-х рр. На його думку, у той час "досить було тільки кликнути: "ми не Поляки!", щобъ усіхъ, которі ще якъ-небудь до руськоі народности признавалися, въ одну когорту зібрати". Отже, всіх галицьких русинів об'єднувало прагнення відмежуватися від поляків, звідки "наша народность заперечувана и стравленнє іі заміряне було". Натомість про те, що діялося на схід від австрійського кордону, галицькі русини знали небагато: "История московського панування надъ руськими краями и теперішній станъ тамтешніхъ Русинівъ бувъ намъ, Галичанамъ, майже зовсімъ незнакомий"lxxvi.

У період конституційних реформ в Австрії 1860-х років національний рух активізувався, "австрийські Русини на дві партиі поділились". Старорусини, "старша партія" будувала своє самоусвідомлення на відмежуванні від польської нації. Деякі з них ("немногі") розвинули "своі теоріі о єднолитості руськоі (руськоі и московськоі) народности и о конечності одноі літератури и мови", вживали "въ дотичнихъ артикулахъ и письмахъ навіть московськоі мови". Більшість же староруських політиків стверджувала, що в Галичині проживають "Мало-руси" або "Мало-роси" (хоч ця назва "нашому людові зовсімъ чужа"), які є лише частиною єдиної східнослов'янської спільноти, бо існують ще "Велико-Роси". Водночас було б несправедливо "за москвофилизмъ попрікати всю многолічну и нині ще пануючу старшу партию. Сей упрекъ односитця тілько до де-якихось проводаторівъ и до якогось числа іх достовірніщихъ одномисленниківъ..."lxxvii. Обстоюючи самостійність і соборність 18-мільйонного українського народу ("Русини підъ австрийськимъ зъ Русинами підъ московськимъ панованнємъ єсть одинъ и тот же народъ"), К.Климкович заявив про підтримку перебудови державного устрою Габсбурзької монархії від централізму до федералізму. З огляду на непорушність самодержавної влади та антиукраїнські репресії в Росії центр національного руху неминуче переміститься в Галичину: "...Гравитаційної точки для руського народу не въ Росіі, але въ Австриі шукати треба"lxxviii.

Більш детально свої сподівання щодо шляхів конституційної перебудови Австрійської імперії К.Климкович висловив у статті "Федерація и іі значеннє для Австриі". Маючи на меті привернути увагу правлячої еліти, яка була у той час прикута до боротьби з Пруссією за провідну роль в об'єднанні німецьких країн, на великій східній місії Австрії, він писав: "Головна помилка въ засаді австрийськоі політики єсть та, що вона, замість сопернувати зъ Россією о посланництво въ Славянщині, сопернує зъ Пруссією о посланництво въ Німеччині". Натомість Австрія повинна пам'ятати, що на три чверті складається "з не-німецькихъ народівъ", має переорієнтувати свою політику на схід і сповнити слов'янську місію. "Нині бачимо два центри, – стверджував автор, – около которих поєдинчі народи славянські и межиславянські гуртоватись могли би, а тими центрами є Австрия и Россія. Географичнє положеннє і внутрішній народній складъ Австриі робить іі природніщим центромъ, ніжъ єсть Россія"lxxix. К.Климкович сподівався на створення в Австрії федеративного устрою замість централістичного і приєднання до цієї федерації інших країн, у тому числі українських земель, які належали до Російської імперії: "Територия славянськихъ народівъ: Лужичанъ, Поляківъ, Русинівъ, потімъ Румунівъ и Южнихъ Славянъ могла би зъ часомъ статися районамъ тоі великоі фортеці, котору становить нинішній осередній уділъ Австриі... Всі ті народи можуть колись прийти въ складъ одноі великоі федераціі славянськоі, або, щобъ не кривдувались неславянські народи, даймо ій имя федераціі австрийськоі. На назві не лежить нічого, на ділі все"lxxx. Отже, К.Климкович обстоював соборність українських земель у складі багатонаціональної федерації народів у Центральній Європі на території між Німеччиною і Росією. Провідну роль у створенні майбутньої федерації мала відіграти Австрія.

"Більша часть австрийськихъ Славянъ, – писав К.Климкович, – освідчилася вже рішущо за принципомъ федераційнимъ...; прочі Словяне идуть уже за приміромъ первихъ, а ми сподіваємося, що и Русини не будуть послідніми, которі въ найближчімъ часі до славянського гурту пристануть"lxxxi. Видавці "Мети" виступали за побудову справді вільної федерації слов'янських народів, проти ідей російського урядового панславізму, що передбачали створення централізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі. На шпальтах часопису писалося, що "омоскаленнє всіхъ Славянъ... не єсть яка-небудь фантастична мрія, але справдешній плянъ, которий Москва досі консеквентно перепроваджала и дальше перепроваджати хоче". Було сказано про загрозу російської збройної інтервенції в Галичину, що дало б змогу "добратись до самого серця Славянщини" і "омоскалювати решту меншихъ народівъ, коли вже зъ двома найбільшими, руськимъ и польськимъ, діло так легко пішло"lxxxii. Іншим разом К.Климкович писав, що "абсолютистичній централизмъ московський... нині практикуєтця въ Россіі, – въ тімъ государстві, у складі которого находитця головний гуртъ нашого руського народу". Проголошуючи необхідність взаємодії між русинами-українцями і поляками у боротьбі проти московського централізму, автор закликав польську еліту "покинути думку пановання Польщи надъ Руссю, а приймити засади рівної свободи обохъ народівъ підъ панованнємъ Россіі и Австриі, то єдиний спосібъ, щобъ народъ польский, а через него и народъ руський, не щезъ зъ лиця землі..., щобъ ми, по просту сказавши, не зробилися Москалями..."lxxxiii.

У статті "Централизмъ московський" К.Климкович з'ясував історичні відмінності Русі-України від Росії. "Русини и Москалі, – писав він, – є два самостайні народи славянські, которі своєю мовою, звичаями, характером и историєю різнятця въ такій мірі, а навіть далеко більше, ніжъ н. п. Чехи одъ Ляхівъ". На думку автора, Русь існувала "вже яко государственна система и яко народъ тоді, коли за Московщину въ государственнімъ и народнімъ змислі и помину не було". Руський народ сформувався на основі "малихъ народностей славянськихъ", згаданих у "Повісті временних літ", тоді як витоки московського народу – "на gрунті племенъ финського и уральського", а в них "елементъ славянський заступлений бувъ тільки дуже невеликимъ процентомъ виходцями зъ Русі... Государство московське було основане коротко передъ государственнимъ упадкомъ Русі...". Отже, робить висновок автор, "московський" і "руський" народи історично сформувалися як самостійні і "прийшли ажъ тоді въ ближчий стосунокъ міжъ собою, коли вже оба зовсімъ индивидуально розвиті були". Після входження Русі "въ одинъ государственний складъ зъ Московщиною", що дало початок державній назві "Россія", обидва народи не мали "нічого вспілного, кромі віри"lxxxiv. Під владою російського царизму русини опинилися під тиском денаціоналізації, за висловом К.Климковича, "москализація цілимъ тягаромъ своімъ звалилася нині на нашу Русь"lxxxv.

"Назви "руського", а не "малоруського" або "малороссійського" домагаєтця нині ціла Русь, – говорилося у часописі "Мета". – Для того не повиненъ жаденъ щирий народовець иншоі назви для себе, якъ "Русинъ", а для свого язика "руський" уживати такъ въ розговорахъ якъ и въ письмі"lxxxvi. Однак у пресі народовці вживали для самоозначення назви "Україна", "Русь", "Мала Русь" і похідні від них як синоніми. Так, в останньому номері "Мети" у грудні 1865 р. було сказано, що газета майже три роки захищала "щиро народній интересъ Русі-Украіни", на противагу польським і московським впливам, часопис прислужився "до усилення народнёі Русі и до сконсолидовання всіхъ интересівъ малоруськихъ"lxxxvii.

Одночасно з "Метою" народовці налагодили у Львові випуск літературно-наукового часопису "Нива", видавцем і редактором якого став К.Горбаль. "Замовкла Украіна, – писалося у першому номері "Ниви" в січні 1865 р., – намъ пора обізваться тимъ охотнійшъ працюючи, що лишъ намъ є въ тому змога..."lxxxviii. 20 номерів журналу (останній вийшов у липні 1865 р.) зробили вагомий внесок у розвиток української літератури, поширення етноніму "Україна". 1 січня 1866 р. за редакцією В.Шашкевича вийшов перший номер літературного часопису "Русалка". Уже сама його назва засвідчила про підтримку редакцією традицій, закладених у "Русалці Дністровій". Часопис друкував твори наддніпрянських, галицьких і буковинських літераторів (О.Кониського, К.Климковича, В.Шашкевича, С.Воробкевича та ін.). Однак через брак фінансів видання часопису припинилося на 12-ому номері (2 квітня 1866 р.). О.Терлецький писав, що "весь лїтературний рух спинив ся і головний штаб молодої партії розпав ся"lxxxix.


 
 

Цікаве

Загрузка...