WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Утвердження етноніму "Україна" стало результатом свідомої діяльності передової української інтелігенції під владою Росії та Австро-Угорщини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Величезним досягненням, успіхом "української ідеї", – писав діаспорний історик Р.Шпорлюк, – є сам факт, що такі неподібні до себе території, з такими відмінностями у релігії, політичній історії, соціальній структурі, об'єдналися як Україна"xxii. Особливу роль в утвердженні нової назви відіграла художня творчість і вся діяльність Т.Шевченка, яка будила національні почуття, заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. "Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української яко нації, – писав Б.Грінченко, – і в купі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до инших націй"xxiii. Шевченковий "Кобзар" з неперевершеною художньою силою змалював минуле і сучасне життя рідного народу, утверджував думку, що Україна попри сумну долю воскресне, хоч і не вживав слів "українець" і "український" в етнічному значенні"xxiv. Кристалізація поняття "соборності" України відбулася у рамках другого (культурного) етапу національного відродження. Діяльність наддніпрянських гуртків-громад дала змогу чітко окреслити українські етнічні межі і завершити територіальне "уявлення" України. На заключній стадії українського відродження у 90-х рр. ХІХ – на початку ХХ ст. національний рух набув партійно-політичної структури, виступив під гаслом боротьби за незалежну і соборну Українську державуxxv.

У Галичині під владою Австрії формування української ідентичності серед місцевого населення, яке називало себе русинами, ускладнювалося відсутністю традицій козацького самоврядування. Етнічній самоідентифікації галицьких русинів сприяла реформаторська діяльність австрійського уряду кінця XVIII ст., що створила можливості для українського культурного відродження. Однак галичани ще довгий час не усвідомлювали "українство як завершене ціле, а себе як його частину, – стверджує сучасний дослідник М.Мудрий. – "Галицько-руський народ" для переважної більшості української інтелігенції в Галичині (передусім духовенства) аж до кінця ХІХ ст. асоціювався із широким панруським простором, куди входили й українські, й російські, й білоруські землі, об'єднані спільними культурними надбаннями"xxvi. Відповідно етнонім "Україна", "український" у Галичині в першій половині ХІХ ст. не був поширеним. Так, у протоколах засідань Головної руської ради 1848-1851 рр. слово "Україна" не вживається, натомість учасники говорили про "Русь", "русинів", "руську мову", "галицько-руський народ", декілька разів використано термін "малоруський"xxvii.

Під цим кутом зору важливу роль у поширенні національної свідомості, етноніму "Україна" у Східній Галичині відіграв народовський рух. За зразком наддніпрянських гуртків-громад народовські напівтаємні громади виникли спочатку у Львові (в 1861 р. перші дві з них утворилися серед студентів духовної семінарії і світських студентів університету), а протягом першої половини 60-х років – також у Самборі, Перемишлі, Тернополі, Дрогобичі, Бережанах, Коломиї, Станіславі, Стрию та інших містах. До народовських громад увійшла переважно університетська і гімназійна молодь, серед лідерів були Д.Танячкевич, В.Шашкевич (син Маркіяна), К.Климкович, ф.Заревич, К.Сушкевич, В.Качала, А.Вахнянин, брати Барвінські та ін. Вступ до громади мав урочистий характер, складалася присяга, єдиного тексту якої не існувало. Члени громад обіцяли дотримуватися суворої таємниці про їх існування з метою конспірації перед можливими переслідуваннями з боку властей. "Не було, отже, ніякого писаного статута, ніяких протоколів засідань і сходин, – згадував О.Барвінський. – Однак ... складав кождий новопринятий член "Громади" присягу, що нічого і ніколи не зрадить і що весь він буде трудитися для добра свого народу"xxviii. Сучасний дослідник історії громад ранніх народовців у Східній Галичині О.Середа стверджує, що громади мали сталу структуру, статут, органи самоуправління, які складалися з війта (голови), писаря, касира, бібліотекаря, контролера, часом діяла громадська "канцелярія", що відповідала за листування. Учасники громад мали між собою спорадичні зв'язки, обмінювалися літературоюxxix.

Поява громад у Галичині відбулася під впливом українського національного відродження на Наддніпрянщині та конституційних реформ в Австрійській монархії. Конституційні перетворення 1860-х рр., еволюція державного устрою від централізму до федералізму створили можливості для демократичного розвитку національних рухів в Австрії (за конституцією 1867 р. – Австро-Угорщині), на відміну від Росії, що залишалася "тюрмою народів". Безпосередньо поштовх до зацікавлення українством дала поезія Т.Шевченка, яка на початку 60-х років стала відомою у Галичині і викликала справжню інтелектуальну революцію у свідомості молодого покоління. М.Павлик пізніше писав, що "в творах тих галицько-руська інтелігенція вперше побачила власний нарід, котрого природні здібності та людськість так високо підніс Шевченко", зрозуміла, до яких "високих поетичних речей спосібна хлопська русько-українська мова"xxx. "Новий, нечуваний сьвіт отворив ся нам із "Кобзаря", – згадував О.Терлецький. – Коли з'явив ся був 1863 чи 64 року в Станіславі один екземпляр "Гайдамаків", ...то його за пару день майже на шматки рознесли"xxxi. Ідейний вплив підросійської України на Галичину посилювався особистими зв'язками, насамперед листуванням (П.Куліша, В.Білозерського, О.Кониського та ін.)xxxii. За словами І.Франка, "головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-их і майже до половини 70-их років" був П.Кулішxxxiii.

На сторінках народовських часописів "Вечерниці" (1862-1863 рр.), "Мета" (1863-1865 рр.), "Нива" (1865 р.), "Русалка" (1866 р.), "Русь" (1867 р.), "Правда" (з 1867 р.), що видавалися у Львові, знайшли відображення ідеї самобутності та єдності розділеного між двома державами українського народу. Так, уже в першому номері часопису "Вечерниці", що виходив щотижня як "литерацьке письмо для забавы и науки" під редакцією Ф.Заревича (пізніше – В.Шашкевича), у лютому 1862 р. говорилося: "... Мы словянського дерева, восточнои росохи, руського конара малоруська галуза. [...] Мы собѣ... марнѣемо, а по-надъ нашою галузою, изъ-давна ломаною и загуканою сильными вихрами, росте близька велико-руська сестриця такъ пышно та буйно, що зъ-за неи нихто уже нашои и не бачить"xxxiv. Іншим разом було сказано, що "мало-руській языкъ... дъ польщины и московщины зарвно далеко; а приближенье его до однои або до другои природнымъ способомъ статися не може. Якъ свѣтъ свѣтомъ не поплыне Днѣпро ни по-пдъ Москву, ни по-пдъ Варшаву, а плыстиме до вѣку тлько по-при свй рднѣсенькій Кіѣвъ!"xxxv. Автори статей у "Вечерницях" проголошували необхідність формування єдиної української літературної мови "на чисто народнй основѣ, або инакше, не дѣлитись письмомъ дъ нашихъ надднѣпрянськихъ братвъ, зъ котрыми становимо одну народню цѣлсть"xxxvi. Зразком для наслідування стали твори українських письменників, які постійно друкувалися у часописі (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, Л.Глібова та ін.), зокрема передруки з літературно-наукового журналу "Основа", який виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. Свою заслугу видавці "Вечерниць" справедливо вбачали у поширенні знань про Україну в Галичині. "Ледве сотній зъ читающои громады знавъ де-що про нашу рдну Украину, про батька Тараса, Основяненка, Кулѣша, Костомарова, Марка Вовчка и т.д., – говорилося на шпальтах часопису наприкінці 1862 р. – Ледва девять мѣсяцѣвъ писали мы наш "Вечерницѣ", а зъ невеличкои молодои громадки стала громада поважна..., нынѣ у кождмъ закутку Галича учуемъ вже про нашу Украину...xxxvii. Отже, народовці намагалися утвердити належність галицьких русинів до самостійної української нації у мовно-культурній і політичній сфері.

Ідейні погляди "Вечерниць" (видавалися до червня 1863 р.) обстоював народовський часопис "Мета", що почав виходити у вересні 1863 р. як "литературно-политичній вістникъ" під редакцією К.Климковича. "Мета" була заснована за фінансової підтримки діячів з підросійської України, які після закриття петербурзької "Основи" бажали перетворити новий часопис у політичний орган всього українського руху. Матеріали у часописі були надруковані фонетичним правописом П.Куліша, відомим як "кулішівка", що, на відміну від етимологічного правопису М.Максимовича (ним друкували "Вечерниці"), більше розмежовував українську і російську мови. Ця подія стала своєрідною правописною революцією, наблизила галицьких русинів до наддніпрянської літератури, яка друкувалася "кулішівкою". Лист з України, опублікований свого часу у "Вечерницях", поряд з позитивними оцінками часопису ("Привітаемо щиримъ серцемъ першу газету, писанну нашою мовою"), підкреслював необхідність прийняття єдиного українського правопису: "Шкода тільки, що ви тримаєтесь Вашоі Галицькоі правописі. Не знаю, якъ у васъ на Галичині, а у насъ на Вкраїні важко читають книжки, писані Вашою правописсю. У насъ усі пишуть правописсю п.Куліша..."xxxviii. Редакція "Мети" доклала багато зусиль для входження народної мови в літературу, вживання загальноукраїнського правопису.

Loading...

 
 

Цікаве