WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Раннє народовство та поширення етноніму “Україна” у Східній Галичині (1860-ті роки) - Реферат

Реферат на тему:

Раннє народовство та поширення етноніму "Україна" у Східній Галичині (1860-ті роки)

Актуальним завданням сучасної історичної науки є дослідження національного руху, проблеми націотворення, формування української національної свідомості. У радянській історіографії упродовж багатьох десятиліть на українське національне питання існувало своєрідне табу, в умовах партійно-тоталітарного режиму утвердилася теза про українство як вияв "буржуазного націоналізму". Після 1991 року посилився науковий інтерес до вивчення витоків національної державності, ідеї соборності України. Формування української нації стало складовою частиною процесу націотворення у Центрально-Східній Європі модерної доби. Вагомий внесок в утвердження української національної ідеї у Східній Галичині зробив народовський рух другої половини ХІХ ст. Важливим етапом у розвитку народовської течії став ранній період, що хронологічно охоплює 1860-ті рр.

Обрана тема привертала увагу дослідників на початку ХХ ст., насамперед Я.Гординського і К.Студинськогоi, які зробили ґрунтовний аналіз історії українського руху в Галичині 60-х років. Серед публікацій радянських істориків виділяється монографія С.Трусевичаii. Останнім часом з'явилося ряд праць М.Мудрого, О.Середи, ф.Стеблія, О.Туріяiii, які на широкій джерельній базі висвітлюють зародження і розвиток народовської течії у 1860-х рр. Однак взагалі, як не парадоксально, народовство не знайшло належного розкриття у сучасній вітчизняній історіографіїiv. Окремі аспекти досліджуваної проблеми висвітлюються у працях зарубіжних істориківv. Враховуючи вищесказане, автор даної статті поставив за мету з'ясувати внесок ранніх народовців у формування української ідентичності галицьких русинів, утвердження етноніму "Україна".

* * *

ХІХ століття трактується у сучасній українській історіографії як доба "національного відродження". Однак можна погодитися з думкою вчених, які виступають проти некритичного використання цього терміну, більш влучно було б сказати "період націотворення". "Якщо йдеться про "національне відродження", то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація, – стверджує сучасний історик Г.Касьянов. – Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм – явище модерного часу..., то існування "націй" (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін "національне відродження"vi. Сучасні історики схильні вважати, що національні характеристики – мова, історична пам'ять, територія проживання, народні традиції – не були заданими наперед, а конструювалися самими національними діячамиvii.

Процес творення модерної української нації відбувався у загальноєвропейському контексті, під впливом передових ідей із Заходу – Просвітництва і романтизму, Великої французької революції 1789-1794 рр. "Начало народнє проломало собі дорогу ажъ за французькоі революціі 1789 року, – писав часопис галицьких народовців "Мета", – проломало воно собі дорогу зъ запада..." viii. Французька революція, ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, поклала початок епосі формування ідеї національної держави, що базувалася на славнозвісному принципі, сформульованому італійським революціонером Мадзіні: "кожній нації – своя держава". Носієм національної самобутності оголошувався увесь народ, а не панівна верства (згадаймо, як в абсолютистській Франції державність персоніфікувалась у королі, династії: "держава – це я"). Боротьба за національні права була тісно пов'язана з боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливістьix.

Українська нація формувалася у складних історичних умовах, коли територію України було розшматовано між двома імперіями – Російською (до її складу увійшло близько 90 % земель і населення) та Австрійською. Періодизація українського національного відродження ґрунтується на трьохфазній моделі, розробленій чеським істориком М.Грохом для "недержавних" націй у ХІХ ст. На думку сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників, дещо змодифікована грохівська схема (фаза А – наукова, академічна або "збирання спадщини", В – культурна, період активізації національної свідомості, С – політична) найкраще відбиває як закономірності, так і особливості розвитку українського руху та може бути з успіхом взята на озброєння у конкретних дослідженняхx. На першому етапі відродження посилився інтерес до вивчення української народної мови, історичного минулого, фольклору та етнографії, що сприяло усвідомленню інтелігенцією етнічної, мовної і культурної єдності населення по обидва боки російсько-австрійського кордону. Ідею соборності українських земель обстоювали діячі "Руської трійці", Головної руської ради. За влучним висловом К.Левицького, М.Шашкевич "кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілости всього українського народу", "підніс українську національну ідею" в Галичиніxi. Головна руська рада у своїй відозві в травні 1848 р. виразно задекларувала, що русини Галичини під владою Австрії і підросійської України – це один-єдиний народ: "Мы, Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрый днимъ говоритъ язикомъ и 15 мілѣонвъ виноситъ, зъ котрого плтретя мілѣона землю Галицку замешкує"xii.

Процес українського націотворення зіткнувся з протидією імперських держав, що намагалися зберегти непорушність існуючих кордонів, витравити зі свідомості давнє національне ім'я – "русин", "руський". "Слова "Русь", "русин" і "руський" в значінню нашої землі, народу і мови загибли (з виїмкою одної Галичини!), – стверджував Л.Цегельський на початку ХХ ст., – ми, пішовши в московське ярмо, не мали сили давнього імени для себе оборонити"xiii. Відомо, що у польських і литовських актових документах XIV-XVI ст. підкорені землі колишньої Київської Русі виступали під назвою "Русі" або "Руської землі". Назви "Русь", "руський" або "вся Русь", що мали водночас офіційний і народний характер, продовжували вживатися у козацькі часи, в офіційному діловодстві гетьманської влади, зокрема П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Виговським та ін.xiv Після переяславського акту 1654 р. дедалі більшого поширення у писемних джерелах набуває термін "Мала Русь". Московська держава перетворилася у могутню імперію, прибравши собі назву "Росія", ліквідувала залишки козацької автономії в останній третині XVIII ст. "Зовні подібні терміни Россія-Русь, русскій-русин поставили під загрозу національну окремішність людності колишньої Гетьманщини, – стверджує сучасний дослідник Є.Наконечний. – Для тієї частини українського народу, що потрапила під московське ярмо, зміна етноніма стала справою пекучої історичної необхідності. Саме там, на Лівобережжі, набирає поширення новий термін Україна"xv.

Українське національне відродження, що почалося на руїнах Гетьманщини, було пов'язане з утвердженням у народній свідомості етноніму "Україна", "український". "Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народнє ім'я "Україна", не визбуваючися одначе прав до старого історичного імени "Русь", – писав Б.Барвінський. – І як колись у княжих часах із Київа поширювалося на всі землі нашого народу ім'я "Русь", так само в часах козаччини (від пол. XVII ст.) поширилося відти ім'я "Україна"xvi. Слово "Україна" вперше фіксується у Київському літописі ХІІ ст. На перших порах це слово означало не власну назву якоїсь певної території, а лише її прикордонний характер. У період середньовіччя територіальні межі цієї України локалізувалися Київським, Чернігівським і Переяславським князівствами, які склали в XVII ст. ядро гетьманської державиxvii. Народно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького спричинила, за висловом Б.Барвінського, "рішучий зворот у розумінню значення імені "Україна": "Наш нарід став почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність поодиноких земель, а старе історичне ім'я "Русь" стало від тоді не тільки тожсамим з іменем "Україна", але навіть починає йому уступати місця"xviii. Слово "Україна" "стали уживати – зразу тільки в розмовній мові – як назву всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією, – стверджував І.Лисяк-Рудницький. – Нове ім'я ступнево замінило традиційне, "Русь", що виводилося від середньовічної Київської держави"xix. Однак протягом XVII-XVIII ст. термін "Україна" не мав чіткого значення, часто супроводжувався уточнювальними словами "Малоросійська", "Козакоруська", "Козацька"xx.

Втілюючи у життя імперську шовіністичну політику, російський царизм офіційно вживав для означення українських земель терміни "Малоросія", "Південно-Західний край Росії", "Новоросія" та ін. Територія сучасної України перетворилася в ХІХ ст. в об'єкт справжньої термінологічної війни. Так, у Москві й Петербурзі вживалися назви (російською мовою) "малороссы" або "малороссияне", іноді "русские" чи "руссины" з двома "с", щоб підкреслити їх єдність з усіма "русскими", тобто великоросами і білорусами. Водночас поляки називали українців "rusini", обов'язково з одним "с"xxi.

Loading...

 
 

Цікаве