WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні концепції національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.: порівняльний аналіз - Реферат

Історичні концепції національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.: порівняльний аналіз - Реферат

Певним досягненням у вивченні окремих проблем Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького можна вважати праці О.Апанович18, В.Голобуцького19 ,О.Компан20 ,В.Легкого21 . Проте жодна з них не стала визначальною у подальшому дослідженні історії Національно-визвольної війни. Такою працею став блискуче написаний у 1966 р. за завданням директора Інституту історії АН УРСР К.К. Дубини і редакції "Українського історичного журналу" нарис молодого , але досить відомого вже у той час історика М.Ю. Брайчевського під риторичною назвою "Приєднання чи возз'єднання? (критичні замітки з приводу однієї концепції)". За задумом замовників дана робота мала служити обґрунтуванням основних положень концепції, офіційно схваленої найвищим у країні органом політичного диктату – сумнозвісних "Тез" ЦК КПРС. Однак, результат виявився кардинально протилежним. У своїй праці М.Брайчевський піддав гострому критичному аналізу офіційну концепцію Визвольної війни. Це був не просто мужній вчинок українського історика, який прагнув бути об'єктивним у своїх судженнях. Він добре усвідомлював , чим це може для нього повернутися. І хоча стаття так і не була опублікована у той час в Україні , тим не менше М.Брайчевський був звільнений з роботи, його праці були заборонені до друку на довгі 15 років , а сам він став жертвою політичних репресій 22 . Уже влітку 1966 року ця праця почала поширюватися в українському самвидаві , а надрукована вона була у 1972 році в Канаді без згоди автора. В Україні ж її публікація стала можливою тільки у серпні 1991 р.23.

Піддаючи аргументованій критиці насильно впроваджений " Тезами" в українській історіографії термін "возз'єднання", М. Брайчевський доводив, що й з філологічної, й з історичної точок зору він є "абсолютною нісенітницею" і "елементарним невіглаством". Автор виступав не лише проти вживання офіційної термінології і канонізованої радянською історіографією оцінки Переяславського акту. Цінність даної праці полягає насамперед у тому, що, по-перше, у ній дослідник зробив ряд загальних методологічних висновків, важливих для концептуально нового розуміння подій і явищ Визвольної війни та українсько-російських відносин : про визначальність принципу прогресивності національно-визвольної боротьби, про шкідливість для України та закабалених Росією народів теорії російського месіянізму, про розвиток буржуазних тенденцій в Україні у середині XVII ст., про негативні наслідки у політичній, економічній, культурній та сфері міжнародних відносин, які мав для України переяславсько-московський договір 1654 р. Відомо, що М.Брайчевський характеризував його як "союз коня і вершника, в якому Росія відігравала роль останнього"24.

По-друге, дослідник, аналізуючи українську історію середини XVII ст., трактував її з державницьких позицій , протиставляючи Українську державу Російській, що вже само по собі було неприпустимим в умовах радянської дійсності і суперечило тезі про "віковічну єдність братніх народів ". Більше того, підписаний у січні 1667 р. Андрусівський договір між Росією і Річчю Посполитою про перемир'я Брайчевський назвав "актом загарбання лівобережних земель України російським царизмом і виявом колоніалістських тенденцій"25. Автор рішуче спростував такий порядок речей ,при якому всі явища, події і постаті української історії оцінювалися виключно з точки зору їх лояльності щодо Росії.

По-третє, М.Брайчевський у своєму дослідженні не просто принципово і послідовно піддав аргументованій критиці офіційну концепцію Визвольної війни, а продукує конструктивні ідеї, які згодом були концептуально розвинуті в його відомому "Конспекті історії України"26.

Підкреслюючи значення цієї відносно невеликої за обсягом праці, відомий український історик Я.Ісаєвич проводить аналогію зі знаменитою статтею М.Грушевського "Звичайна схема "русскої " історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства", а появу її характеризує як "переломну подію" в історичній науці і подію у політичному розвитку українства27.

На жаль , висловлені свого часу М. Брайчевським думки та ідеї не знайшли належ-ного продовження і розвитку у вітчизняній історіографії 70-80-х років. Помітні досягнення на археографічному поприщі хоч і дали можливість долучитися до вивчення історії Визвольної війни широкому колу дослідників, однак через очевидні недоліки документальних видань (тенденційність у підборі матеріалів, підпорядкованість їх офіційній концепції) не позначилися на переосмисленні усталених стереотипів та історичних міфів28. До кінця 80-х років фактично не було зроблено жодної спроби у середовищі вітчизняних науковців піддати конструктивній ревізії існуючу концепцію Визвольної війни. Навіть офіційно-пишне відзначення чергового ювілею Переяславської ради у 1979 р. не спричинило до якісних зрушень ні на рівні науково- теоретичних розробок, ні на рівні деформованої суспільної свідомості. Праці, опубліковані у цей час, охоплювали різноманітні аспекти досліджуваної проблематики – від з"ясування соціально-економічних та політичних передумов війни до відображення самих подій національно – визвольної боротьби. Проте не слід забувати, що ще на початку 70-х років в Україні розгорнулася чергова хвиля боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", будь-якого інакомислення і відступу від одновимірної марксистсько-ленінської методології. Боязнь втратити майбутнє і зазнати репресій ще більше поглибили суб'єктивістські підходи дослідників. У вітчизняній історіографії склалася така ситуація, коли кількісні показники майже перестали впливати на якісний рівень наукової продукції, а "вся вартість совєтських історичних праць", за висловом С.Білоконя, "полягала в нових даних, добутих з першоджерел"29. У таких вкрай несприятливих умовах окремі дослідники намагалися врятувати честь української науки. Зокрема, це стосується праць О.Апанович, В. Грабовецького, Ю.Мицика, П.Михайлини, М. Кучернюка, ф.Шевченка, дисертаційних досліджень В.Сергійчука, В.Степанкова. За винятком кількох монографій30 це були в основному статті в журналах та наукових збірниках. Наукова цінність їх була різною, але жодна з них не виходила за межі офіційних постулатів , які ще більше "узаконювалися" у другому томі академічного багатотомного видання "Історії Української РСР" 31. Своєрідним підсумком радянської історіографії Визвольної війни стала праця Ю.А.Пінчука, у якій було вперше зроблено аналіз усієї друкованої продукції, по проблемі, що вийшла за роки радянської влади під кутом зору участі народних мас у визвольній боротьбі 1648-1654рр.32.

Перебудовчі процеси, що розпочалися у радянському суспілъстві в середині 80-их років, позначилися і на становищі історичної науки. Вільна наукова думка, яка жорстоко переслідувалася тоталітарним режимом, поступово почала пробиватися крізь дебрі формалізму, кон'юнктури і заборон.

Як відомо, процес подолання стереотипів, особливо історичних, є дуже складним, завжди неоднозначним і болючим для будь-якого суспільства. Складовою його частиною є переосмислення історичного минулого. А це неминуче призводить до "розколотості" масової історичної свідомості. Сказане повною мірою стосується і досліджуваної проблеми. Поява наприкінці 80-их – на початку 90-их років минулого століття значної кількості публікацій з історії козацтва та Хмельниччини зокрема була зумовлена як процесами лібералізації суспільних відносин в умовах перебудови, так і спраглою потребою самого суспільства дізнатися якомога більше про своє героїчне минуле, яке до цього часу подавалося дозовано і кон'юнктурно. Проте переважна більшість цих робіт носила науково-популярний характер і не претендувала на концептуальне переосмислення подій національно-визвольної боротьби українського народу в XVII столітті. Однак саме вони започаткували нові тенденції у дослідженні означених проблем у нових історичних умовах . Пріоритет при цьому належав відомим дослідникам : В.Степанкову, В.Смолію, М.Брайчевському, В.Борисенку, Ю. Мицику, О.Апанович та ін.

До традиційних для радянської історіографії наукових напрямів додалися нові переважно заборонені до цього часу. Це ,в першу чергу, проблеми формування української державності та становлення козацького адміністративно-територіального устрою (О.Апанович, О.Гуржій, Ю.Мицик, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков ), економічної політики уряду Б.Хмельницького та самого процесу державотворення (В.Степанков, О.Гуржій, В.Борисенко), дипломатичних аспектів війни та впливу геополітичного фактора на характер і хід боротьби за незалежність (В.Брехуненко, І.Бутич, С.Плохій, В.Сергійчук, Я.Федорук), воєнного мистецтва української армії (Ю.Мицик, І.Свєшніков, І.Стороженко), військово-політичної діяльністі Б.Хмельницького та його бойових соратників (Ю.Мицик,В.Смолій, В.Степанков,Т.Яковлева та ін.).

Водночас початок 90-их позначився першими спробами переосмислення існуючої радянської концепції Визвольної війни українського народу. Цьому процесу значною мірою сприяли проведення у Києві та інших містах круглих столів за участю українських та зарубіжних дослідників33, різного рівня наукових конференцій34, щорічних Всеукраїнських історичних читань " Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку"35, у ході яких відбувався обмін новими думками, активно обговорювалися дискусійні питання . Можна окреслити коло найбільш вагомих із них. Це, насамперед: сама термінологія для означення сутності і визначення типології подій, хронологічні рамки, характер подій, проблеми періодизації, причини, що зумовили це унікальне явище в українській історії. На жаль доводиться констатувати, що незважаючи на велику кількість наукових праць, нікому з сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників, крім В.Смолія та В.Степанкова , так і не вдалось наблизитися до створення цілісного науково виваженого і комплексного бачення розвитку цієї епохальної події української історії.

Концепція Смолія –Степанкова, основні положення якої вперше були викладені у невеликій брошурі, що побачала світ в академічному виданні у 1992 році, і в прямому і в переносному значенні стала революційною в українській історіографії. Уже в самій назві роботи авторитетні вчені-медієвісти заклали принцип альтернативності 36. Не претендуючи на вичерпність і категоричність своїх суджень, дослідники вперше в українській історіографії розробили і запропонували справді наукову, теоретично осмислену концепцію історії Визвольної війни українського народу XVII ст. Згодом у своїх наступних дослідженнях В.Смолій і В. Степанков суттєво вдосконалили свою концепцію, підвівши під її основу фундаментальну джерельну базу, істотно поглибивши висновки, розглядаючи при цьому події української історії XVII ст. виключно в європейському контексті. По-суті, дана концепція є єдиною на сьогоднішній день в українській історіографії, автори якої запропонували принципово новий підхід до проблеми. Усі попередні спроби, які ми розглядали, являли собою здебільшого дослідження подій війни без теоретичного осмислення її причин, сутності, логіки розвитку, визначення ролі і місця у національній та європейській історії. Що стосується офіційної марксистської концепції, створеної радянськими істориками , то з висоти часу і завдяки сучасним дослідженням очевидним є той факт, що засвідчує її ідеологічно-політичний, а не науковий характер.

Loading...

 
 

Цікаве