WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні концепції національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.: порівняльний аналіз - Реферат

Історичні концепції національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.: порівняльний аналіз - Реферат

Реферат на тему:

Історичні концепції національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.: порівняльний аналіз

Поява наприкінці 1953 р. сумнозвісних партійно-ідеологічних документів – постанови ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР "Про 300-річчя возз'єднання України з Росією" і " Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією", схвалених ЦК КПРС, на кілька десятиліть загальмували розвиток української історіографії. За влучним визначенням О. Апанович, ці документи зумовили для українських істориків таку ситуацію, яка нагадувала "казарменні, а скоріше табірні умови: "крок у бік – стріляю без попередження "1 . Загнані у прокрустове ложе офіційної ідеологічно-політичної доктрини, яка, за задумом її творців, служила обґрунтуванню імперського панування Росії в Україні і водночас колоніального статусу України, переважна більшість українських радянських істориків сприйняли основні постулати "Тез" як безальтернативний напрям досліджень, усвідомлюючи при цьому безперспективність і ще більше особисту небезпеку будь-яких проявів незгоди чи вільнодумства у протистоянні із казенною ідеологією.

З іншого боку, менша частина дослідників розглядала "Тези" в цілому і особливо окремі теоретичні положення на зразок спільності походження "трьох братніх народностей", формальної рівності "трьох братніх східнослов'янських народів", "волелюбності та героїчної боротьби українського народу проти поневолювачів" тощо як "певну поступку щодо української точки зору"2 . А тому в їх очах цей офіційний документ набував значення певного позитивного стимулу, який дозволяв хоча б частково задовільнити свої національні почуття, використовуючи при цьому наявні легальні можливості для наукових досліджень. До цього слід додати, що саме в постсталінський період (середина 50-х – 60-ті роки ХХ ст.) репресії щодо української культури та історіографії дещо послабилися, що сприяло незначному пом'якшенню найбільш одіозних історичних оцінок та інтерпретацій. Саме в цей час формується значний комплекс спеціальної літератури, присвяченої історії Національно – визвольної війни українського народу XVII ст.. За підрахунками українського історика Ю. Назаренка, до кінця 80-х років років було захищено 3 докторські, близько 20 кандидатських дисертацій , опубліковано майже 100 монографій і брошур, понад 300 статей3. . Можна не погоджуватися з думкою найбільш авторитетного джерелознавця проблем Національно-визвольної війни XVII ст. Ю.Мицика про те, що більшість із цих праць "годиться хіба що на макулатуру"4. Проте критичний аналіз такої величезної кількості літератури засвідчує, по-перше, вкрай обмежену і кон'юнктурну проблематику цих досліджень (основні зусилля авторів спрямувалися на висвітлення різних аспектів українсько – російських відносин, історичного значення возз'єднання України з Росією, провідної ролі селянства у війні, класового характеру визвольної боротьби тощо), по-друге, слабкість і тенденційність джерельної бази публікацій, по-третє, відсутність теоретичних розробок й осмислення самих подій і проблем визвольної боротьби українців тієї доби. Іншими словами, відсутність будь-яких наукових концепцій Визвольної війни, оскільки офіційна радянська концепція носила ідеологогічно-догматичний характер, не дозволяючи при цьому досліднику виходити за межі її постулатів і безальтернативно обмежуючи його дії переповіданням уже відомих фактів з історії українсько – польської боротьби. У цьому контексті цілком слушною видається думка сучасних російських дослідників про те , що національний історик в умовах радянського новоімперства певною мірою виступав декоративною фігурою, оскільки вже самим фактом свого існування був покликаний демонструвати досягнення радянського соціалізму у вирішенні національного питання 5.

Тому й не дивно, що вже у процесі підготовки і в ході самого "всенародного святкування" цього "свята дружби і братерства" з'явився цілий ряд праць українських істориків, які апологетично канонізували основні положення "Тез". Серед них слід виділити праці І.Д. Бойка, В.А.Дядиченка, О.К. Касименка, В.О.Голобуцького, Д.І.Мишка, К.К.Шияна, колективні монографічні дослідження, окремі нариси та статті6. Уже самі назви цих публікацій говорять за себе. Витримані в дусі радянського офіціозу вони, головним чином, були присвячені проблемам : боротьбі українського народу за возз'єднання України з Росією, історичному значенню возз'єднання України з Росією , з'ясуванню ролі Богдана Хмельницького у визвольній війні , участі у боротьбі трудящих мас, як головних рушійних сил визвольної війни, ролі народних мас, зокрема селянства, 300-річчю возз'єднання України з Росією тощо. Як зазначалося згодом в академічному радянському виданні, яке підсумувало розвиток історичної науки в Україні за роки радянської влади (1973 р), згадані українські дослідники показали своїми працями "цілковиту неспроможність буржуазно-націоналістичної історіографії розглядати розвиток українського народу у відриві від розвитку Росії, применшувати велике історичне значення зв'язків російського і українського народів"7 . Коментарі, як кажуть, зайві.

Не вдаючись у детальний аналіз цієї літератури, оскільки його зроблено в історіографічних працях Ю. Пінчука та Ю. Назаренка8, слід зупинитися на більш значущих здобутках українських істориків цього періоду, які не завжди вписувались своїми висновками та результатами в офіційні рамки радянської концепції, а інколи й гостро контрастували з нею.

Найменше піддається сумніву і критиці в сучасній українській історіографії творчий доробок таких відомих дослідників історії Визвольної війни, як І.Крип'якевича, ф. Шевченка, М.Брайчевського, О.Апанович, А.Ткача. Змушені творити свої праці в умовах ідеологічного компартійного диктату, ці дослідники так чи інакше виходили у своїх працях за межі дозволеного, розширюючи проблематику і заглиблюючись у сутність того- часних процесів. Зокрема, першим в українській історіографії дисертаційним дослідженням, присвяченим становленню державного ладу і суспільного устрою України в середині XVII cт., стала праця А. Ткача. І хоч автор підходив до аналізу державотворчого процесу з юридичної точки зору, тим не менше на його оцінках і висновках суттєво позначилися впливи історичної методології та класового підходу у дослідженні політичного устрою і становленні нової правлячої еліти. Дослідник помилково вважав , що козацька старшина і українська шляхта , яка взяла участь у війні на боці повсталого народу, зайняли місце і перебрали у свою власність маєтності вигнаних польських магнатів, тим самим зберігши у недоторканому вигляді стару феодально-кріпосницьку систему і змістивши акценти у суспільному устрої тогочасної України9..

Загалом проблема формування української державності у період Хмельниччини в силу суб'єктивних причин так і не стала в радянській історіографії предметом окремого комплексного наукового дослідження. Більше того, навіть у порівнянні з коротким курсом історії України, який побачив світ у 1941 році і в якому говорилося про українську державу Б. Хмельницького як доконаний факт, хоч і в класовому сенсі10 , усі наступні після виходу "Тез" узагальнюючі видання з української історії трактували політичні процеси в Україні середини XVII ст. лише як "формування елементів української державності", а саму війну – як каталізатор цього процесу11.

Попри всі перепони найвагоміший внесок у вивчення цієї проблеми було зроблено академіком І.Крип'якевичем. Навіть у спотвореному цензором першому виданні монографії "Богдан Хмельницький"(1954 р.) ученому вдалося комплесно дослідити зміни, які відбулися у соціально-економічному і політичному становищі України в середині XVII ст.12. Створюючи за допомогою обширної джерельної бази цілісний портрет українського гетьмана як державного діяча, талановитого полководця, гнучкого політика і дипломата, І. Крип'якевич змальовує водночас не тільки яскраву картину військових баталій та всенародної боротьби , й заглиблюється у сутність процесів, що відбувалися всередині українського суспільства. Цінними є його висновки про суттєві зміни, які сталися в ході війни в системі землеволодіння13, про взаємовпливи соціальної і національно-визвольної боротьби та внутрішньої політики гетьманського уряду14 , про життєспроможність молодої української держави15.

Помітним досягненням української історіографії цього періоду стала поява фундаментальної монографії Ф.П.Шевченка "Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст."(1959 р.). Опираючись на вагому джерельну базу , вчений комплексно дослідив українсько-російські взаємині у контексті політичних та соціально-економічних зрушень, що відбувалися в Україні у ході Національно-визвольної війни. Досліджувані Ф.Шевченком проблеми виходили далеко за межі самої назви праці, яка радше виконувала функції заборола перед цензурою. Це , насамперед, спроба з'ясувати вплив політичної боротьби на діяльність гетьманського уряду, намагання ґрунтовно розібратися із соціально-економічними підвалинами Української держави, яку дослідник характеризував як аристократично-олігархічну республіку, процес переростання антифеодальної боротьби у селянську війну тощо16 . Сміливим, як на той час, але обґрунтованим виявилося твердження Ф.Шевченка про те, що російський царський уряд у першій половині Визвольної війни проводив двозначну політику щодо України, ставився до неї з явною недовірою і не хотів надавати воєнної допомоги. До того ж дослідник використовував у своїй праці поряд із єдино дозволеним терміном "возз'єднання" термін "приєднання України до Росії", чим накликав на себе вогонь партійної критики у журналі "Комуніст України". Але головний концептуальний висновок праці на думку відомої дослідниці О.Апанович, стосувався проблеми покозачення – унікального, тільки Україні притаманного історичного явища. Суть його зводилась до того,що в середині XVII ст. в результаті цього процесу козаки становили половину населення України17 . Загалом же перу Ф.П.Шевченка належать близько трьох десятків публікацій ,присвячених добі Хмельниччини.

Loading...

 
 

Цікаве