WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Берестейська унія: спроба відновленя єдності христової церкви - Реферат

Берестейська унія: спроба відновленя єдності христової церкви - Реферат

Прихильників порозуміння з Римом історик Церкви о. Софрон Мудрий поділив на три групи. До першої він відніс польські державні чинники, які вважали, що порозуміння треба відкласти на майбутнє, враховуючи впливовість і силу братств, загрозу нового розколу Православної Церкви. Для вирішення проблеми разом з К.Острозьким вони вважали необхідним скликання Руського синоду. Польські католицькі кола, підтримуючи Унію і вважаючи, що не слід чекати Руського синоду, а дозволити православним переходити в католицтво, водночас виступали проти привілеїв для українського духовенства. Найрадикальнішими були українські церковні і світські діячі, які вимагали негайної злуки з Римом. Це обставини, у яких перебувала Церква, прихильність короля, єдність єпископату. Останні сприятливі фактори з часом могли змінитисяxviii.

В Унії було й чимало противників, насамперед Константинопольський та інші патріархи Сходу. Після наради 1595 р. у Яссах вони звернулися з пастирським листом до українського духовенства і вірних, у якому засудили наміри митрополита Рогози і єпископів з'єднатися з Апостольським Престолом, звинувативши їх у зраді Православної Церкви. Католицькі кола Польщі, розглядаючи Унію з політико-державної точки зору, не хотіли зрівняння Української Церкви з Латинською, а, отже, українців з поляками. "Це суперечило, – зауважив єпископ Андрій Сапеляк, – інтересам Польщі, яка хотіла спольщити українців через перехід на латинський обряд"xix. Активним противником Унії став амбітний князь К.Острозький (після того, як українські єпископи зігнорували його пропозиції). Він перетягнув на свій бік Львівського єпископа Гедеона Балабана, Перемиського єпископа Михаїла Копистенського, частину впливових шляхтичів і Духовенства, які не підтримували концепцію локальної церковної уніїxx.

Між тим, на Берестейському синоді 1595 р. ініціатори і творці Унії опрацювали й затвердили 33 статті умов входження Української Церкви до Апостольського Престолу. Статті відображали вимоги церковного і світського характеру, захищаючи інтереси Церкви. Одні з них містили умови церковно-богословського й ієрархічного характеру (11), церковно-громадського, зокрема про визнання Папи главою Вселенської Церкви і Київської митрополії як її складової (всього 12 умов) і 10 статей щодо прав Української Церкви та підтвердження її духовних цінностей і надбань.

Головні умови визначали: Церква зберігає східний обряд, свої звичаї, літургійну мову, право обирати зі своїх кандидатів єпископів і висвячувати їх митрополитом; отримує рівні права з Латинською щодо податків і пільг, надання єпископам місць у сенаті; українська шляхта і міщани повинні отримати рівні права з поляками латинського обряду на посади у міських та державних урядах; буде заборонено католичення українців православної віри та ін. Синод уповноважував єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького виїхати до Риму і особисто просити Папу затвердити Статті Уніїxxi.

28 вересня 1595 р. українська делегація (23 особи) виїхала до Риму і 15 листопада прибула до резиденції Папи Климента VII, який через два дні прийняв їх, і, вислухавши заяву щодо церковної єдності, з великою прихильністю висловив згоду Апостольського Престолу. Пропозиції українських єпископів розглядала папська комісія, яка прийняла їх майже без змін. 23 грудня відбувся урочистий акт возз'єднання або відновлення злуки Української Церкви із Вселенською у присутності 33-х кардиналів, дипломатичного корпусу Європи, інших представників ієрархії. Того ж дня Папа видав особливу грамоту -Конституцію, у якій з радістю повідомляв увесь католицький світ про об'єднання Української Церкви із Вселенською. Булла Папи Климента VII від 23 лютого 1596 р. визначила Українську Церкву як помісну автокефальну в Унії з Римом і стала новим й основним канонічним документом Берестейської Унії.

Ще до від'їзду українських послів Папа звернувся до польського короля з листами, у яких просив надати підтримку уніатській Церкві і місця у сенаті її єпископам, до ієрархів Латинської Церкви в Польщі та впливових діячів щодо реалізації рівних прав для обох Церковxxii. У листі до митрополита М. Рогози містилося доручення скликати собор українських єпископів для остаточного вирішення унійного процесу, який отримав у Римі повну підтримку. Варто зауважити, що Папа Климент VII добре знав становище Української Церкви. Він як папський легат часто бував у Польщі, коли служив кардиналом, й аналізував проблеми Церкви, більше того, із симпатією ставився до українського народу. "Папа Климент VII відіграв величезну роль в історії Української Церкви, – визначав владика А. Сапеляк, – був її найщирішим добродієм і приятелем у хвилі, коли йшлося про саме її існування. Цей Папа прийняв її в лоно Вселенської Церкви як помісну і тим назавжди забезпечив її існування"xxiii. Ратифікація Римського акту про возз'єднання Української Церкви із Вселенською відбулася на соборі у церкві св. Миколая у Бересті (6-8 жовтня 1596 р.) з участю українських (за виключенням Львівського і Перемиського) і польських єпископів, папських делегатів, королівських послів і священицтва. Митрополит й українські єпископи урочисто присягалися і підписали акт Унії, у якому виклали аргументи на користь церковної єдності й проголосили її чинність. Водночас вони склали спільний пастирський лист, повідомляючи духовенство і клір про здійснення Унії з Римомxxiv. Старий князь Острозький (воєвода київський) паралельно із зазначеним форумом у Бересті зібрав собор за участю ієрархів Православної Церкви, зокрема Львівського і Перемиського єпископів, шляхти і священиків (близько 200 осіб). Незважаючи на заперечення короля і всупереч канонічним догмам, він оголосив збори синодом, який прийняв рішення, скероване проти Уніїxxv. Але заходи К.Острозького не змогли перешкодити ратифікації ухвали про Унію Берестейським собором Української Церкви, яку підтримала більшість духовенства і віруючих. Та рішуча боротьба князя і його прихильників гальмувала розвиток Церкви, розділяючи її на два ворогуючих табори – прихильників і противників Унії. У другому десятиріччі XVII ст. до церковно-релігійної боротьби приєдналося козацтво. Дійшло до того, що, коли в Україні не залишилося жодного православного єпископа, гетьман Петро Сагайдачний домігся призначення митрополита і єпископів поряд з існуючими уніатськими. Широка полеміка, у якій брали участь непересічні релігійні публіцисти Іпатій Потій, Йосиф Вельямин Рутський, Мелетій Смотрицький, Петро Могила та інші, інколи набувала рис екстремізму, свідченням чого стала мученицька смерть Полоцького уніатського архиєпископа Иосафата Кунцевича, митрополичого намісника у Києві А.Грековича. На руку противникам Унії була поведінка верхів Польської держави, які не виконали умов про надання українським єпископам місць у сенаті, про забезпечення рівності Церкви, її священиків та вірних у правах з латинськими католиками.

Через такі обставини Українська Церква одразу після Берестейської Унії опинилася у складному становищі: православний табір вважав її зрадницькою, відтак своїм ворогом, а польський католицький продовжував трактувати як другорядну, нерівноправну. Але враховуючи новий канонічний статус Церкви, її безпосереднє підпорядкування Папі Римському, обидва табори змушені були рахуватися з нею. Тим більше, що на чолі її стояли визначні митрополити Іпатій Потій (1599-1613), Йосиф Вельямин Рутський (1613-1637), які зробили вагомий внесок в утвердження Унії і піднесення Церкви уже в першій половині XVII ст. Останній доклав чимало зусиль, щоб припинити ворожнечу Українських Церков. За його правління народився сміливий проект Мелетія Смотрицького – утворення Київського патріархату, який об'єднав би Церкви і підлягав Папі, зберігаючи повну автономіюxxvi. Спроба об'єднання Церков на соборах у Києві (1628) та Львові (1629) не вдалася головно через спротив козацтва. Прихильником створення Київського патріархату під протекторатом Папи був також митрополит Православної Церкви Петро Могила (1633-1647), який листувався з Римом. Але проти нього виступили як козацтво, так і православне духовенство, все більше схиляючись до Москви.

Loading...

 
 

Цікаве