WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → ЗУНР у політиці радянської Росії (середина березня 1919 р. – липень 1919 р.) - Реферат

ЗУНР у політиці радянської Росії (середина березня 1919 р. – липень 1919 р.) - Реферат

У другій половині квітня Червона армія робила все, аби завдати остаточної поразки військам УНР і прорватися до Галичиниlv.

На початку літа 1919 р. частини Червоної Армії вийшли до р. Збруч, тільки територія Східної Галичини відокремлювала їх від Угорщиниlvi. Похід Червоної армії через територію ЗУНР в Угорщину санкціонував голова Раднаркому РРФСР В. Ленін, який на запит Й. Вацетіса чи можливо з політичного погляду здійснити таку акцію, висловився 22 квітня цілком відверто: "Просування в частину Галичини і Буковини конче потрібно для зв'язку з радянською Угорщиною. Це завдання треба вирішити швидко і потужно". Уряд радянської України, не зволікаючи, ухвалив відповідну постанову, і частини Українського фронту почали активно готуватися до операції в напрямку Угорщини через територію ЗУНР і Румуніїlvii. Командувач радянськими військами в Україні Володимир Овсієнко згадував: "Виникла велика спокуса для нашої армії... через Галичину піти на з'єднання з Угорщиною. Та це означало бути втягненим у відкриту боротьбу з галицькими націоналістами"lviii.

Неприхильним до радянських військ залишалося місцеве населення. Так, червоноармійські загони, які у 1919 р. стояли на кордоні Галичини, зокрема на станції Волочиськ, творили безчинства та займалися мародерством та гребежами. У цілому, як показують звіти Червоної армії, ця армія складалася з осіб, які мало що знали про комунізм чи радянську владу, а диктатуру пролетаріату та воєнний стан використовували у своїх корисливих цілях, прикриваючись такими суперечливими лозунгами, як: "Нехай живе радянська влада, геть комуну, бий жидів"lix.

У зв'язку із загрозою просування Червоної Армії на захід із Франції до Східної Галичини прибула дивізія генерала Галлера. Будучи у Львові, Галлер заявив: "Як птахи з далеких країв, прилетіли ми, щоб у вашому місті звити гніздо, з якого рушимо далі на Схід, аби встановити кордони нашої держави там, де вони повинні пролягати". Через тиждень Галлер вступив у командування "військами Волині і Галичини"lx. Після прибуття на галицький фронт польської армії під командуванням Галлера і початку загального наступу у середині травня становище УГА і уряду ЗУНР стало катастрофічним. Наприкінці місяця поляки окупували нафтові райони і встановили спільний кордон з Румунією. Західноукраїнське керівництво розглядало різні варіанти подальших дійlxi. Починаючи з травня 1919 р., окремі українські політики і дипломати, розчаровані ворожістю Заходу до загальноукраїнської справи, стали вважати єдиним виходом порозуміння з білою Росією, що мало би сприяти остаточному приєднанню Східної Галичини до України. У доповідній записці міністру закордонних справ УНР В. Липинський вказував: "Федерація з російською білою еміграцією. – Авт. врятує Галичину, бо Росія воювала за західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання"lxii.

Однак активізувалися і політичні сили, що схилялися до порозуміння з радянською Росією і ЗУНР. Так, посол Великобританії у Берліні Г. Румболд надіслав міністру закордонних справ Бальфуру цікавий документ – лист групи західноукраїнських політиків, які перебували у Відні (прізвища не вказувалися), до Б. Куна від 13 червня. У ньому зазначалося, що група, "маючи вирішальний вплив на селян і робітничий клас в Західній Україні", визнає радянську систему як "єдино можливу форму політичної організації". Автори пропонували усунути від влади уряди УНР і ЗУНР, об'єднати західноукраїнські війська з радянськими в Україні і розпочати спільний наступ проти польської армії у Галичині і на Волині та проти румунських військ у Галичині і на Буковині. Далі планувалося укласти економічну та військову угоди з радянськими урядами у Москві і Будапешті. Натомість висувалася вимога об'єднати всі етнографічні українські землі у "цілковито незалежну і суверенну Українську Радянську Республіку" з гарантією "культурної і економічної автономії для національних меншин, включаючи євреїв". Уряд мав бути сформований переважно з українців, державною мовою повинна стати українська. Група просила передати ці пропозиції, що "можуть мати надзвичайну важливість для розвитку радянської системи в Європі", Раковському, Леніну і Троцькомуlxiii.

Таким настроям сприяли радянські заяви. За дорученням Ради оборони УСРР Антонов-Овсієнко разом з Володимиром Затонським і Олександром Шумським виїжджав до Волочиська, де висловив готовність постачати Галицькій армії зброю за умов повного розриву з Петлюрою і сприяння у ліквідації його військ; реорганізації Галицької армії з вигнанням "контрреволюційного" офіцерства; передачі вантажів, евакуйованих до Галичини; і, нарешті, пропуску радянських військ для боротьби проти румунів. Для зустрічі і переговорів з радянськими делегатами від галицького командування так ніхто і не прибувlxiv.

Таким чином, у західноукраїнському політичному таборі викристалізувалися три орієнтації: одна – на більшовиків, друга – на Антанту, третя – на "білу" Росію. Газета "Република" з цього приводу писала: "В українських політичних колах яскраво намітилися дві орієнтації: на більшовизм і на Антанту... Перші казали так: Антанта безсильна. На Заході загорається полум'я соціальної революції. Держави Антанти стануть її жертвою також, як стала Росія, Німеччина, Австро-Угорщина. Україні все одно не позбавитися більшовизму. Тому необхідно припинити ці переговори, що провадяться зараз з Антантою і в зручний момент розпочати їх з "українським" Совнаркомом Раковського, спираючись на війська Зеленого і Шинкаря, причому вимагати, щоб була проголошена суверенність української совдепії і щоб за селянами була забезпечена більшість по всяких совдепах. Інші казали так: Антанта зовсім не безсила, а перебуває лише в стані вичікування. Безперечно для неї вигідніше комусь допомогти в боротьбі з більшовиками, аніж самій її проводити. Маючи перед собою два чинники – добровольчу армію і українську республіку, – вона оцінює їх з боку правно-організаційного й спиратиметься зрештою на того, хто сильніший і більш організований. Більшовики жодних договорів не визнають. Переговори з більшовиками здеморалізують нашу армію, позбавлять її опірної сили й приведуть Верховну владу до повної капітуляції. Ось короткий зміст двох орієнтацій. Орієнтація на Антанту є найбільш правдивою під нинішню хвилю"lxv.

У травні сталися дві події, які безпосередньо вплинули на стосунки між ЗУНР і радянською Україною. 9 травня вибухнув антирадянський заколот повстанської армії М. Григор'єва (15 – 20 тис. вояків, які мали 700 кулеметів, 52 гармати і 6 панцерних потягів). Захопивши південь України, Григор'єв розгорнув наступ на Київ. Саме це військо радянський уряд планував використати на румунському фронті, але довелося боротися з ним силами підготовлених для випаду в Угорщину трьох Українських армій. Друга подія – генеральна офензива поляків на Галицькому фронті, яка розгорнулася 14 травня за участю прибулої з Франції армії Галлера – кардинально змінила ситуацію у Прикарпатті та на Волині. Завдавши поразки українцям у перших битвах, польське військо стрімко просувалося назустріч Червоній армії. Інформаційно-розвідчий відділ Українського фронту доповідав у Кремль: "Армія Галлера налічує 97 тис. солдатів та офіцерів і має близько 5 тис. французьких летунів. Щоденно до Варшави прибуває п'ять ешелонів з військовою допомогою. Польське військо розгорнуло енергійний наступ на Східну Галичину; як наслідок – деякі галицькі елементи висловлюються за союз із радянською владою. Стало відомо про заяву Галлера, який пообіцяв через два тижні відкинути більшовиків за Дніпро"lxvi.

Наприкінці травня, коли польська армія фактично повністю окупувала Галичину, Особливий відділ при Реввійськраді України розповсюдив таке повідомлення: "Полякам стало відомо про намір уряду Голубовича пропустити радянське військо до Угорщини. Щоб зірвати наш намір, польське військо розгорнуло загальний наступ і затисло Галицьку армію в самий кут Східної Галичини". Водночас спостерігалося зацікавлення Москви внутрішнім становищем ЗУНР. "Галицький уряд Голубовича розпався, між галичанами і Петлюрою стався розкол. На мітингах у Тернополі ухвалено резолюції про союз із більшовиками. Збігці з Галичини повідомляють, що мобілізація до війська не вдалася. Селяни чекають приходу радянського війська", – зазначалося 20 травня у повідомленні Центрального бюро зв'язку та інформації Наркомвоєнмору РРФСР. Один з бюлетенів наркомату зовнішніх справ РРФСР від 28 травня писав: "Становище в Галичині дуже тяжке. Внаслідок зростання революційності мас її уряд полівів. Посилився вплив соціаліста С. Вітика. У Зборові виникли селянські Ради"lxvii.

23 червня частини Першого корпусу полковника О. Микитки наступаючи, ввійшли у Броди, які напередодні зайняли підрозділи Червоної Армії. У повідомленні 3-ї Експозитури польського Галицько-Волинського фронту, надісланому до Варшави, підкреслювалося приязне ставлення місцевого населення до більшовицьких частин. На переговорах з командуванням Червоної армії 24 червня у Вишнівці і 30 червня в Дубні знову обговорювали можливу "співпрацю у боротьбі з поляками". Занепокоєний цим, уряд ЗУНР надіслав Петрушевичу відповідний запит. Судячи з відповіді, Петрушевич, який ще 9 червня оголосив себе диктатором ЗУНР, не погодився на таку кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу. 8 липня Диктатор написав голові РНМ УНР Б. Мартосу: "В Чорткові ані Диктатор, ані ніхто другий не прийняв більшовицьких відпоручників, і вони, не дочекавшись до вечора ніякої розмови, вернулися на фронт... Виходить ясно, що з більшовиками не ведено ніяких переговорів, ані заключено з ними ніякої умови"lxviii. Польська делегація використовувала на Паризькій мирній конференції ці та інші факти у дипломатичних акціях як доказ порозуміння між галичанами і більшовикамиlxix.

Loading...

 
 

Цікаве