WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія Закарпаття у творчій спадщині Юліана Целевича - Реферат

Історія Закарпаття у творчій спадщині Юліана Целевича - Реферат

Реферат на тему:

Історія Закарпаття у творчій спадщині Юліана Целевича

Одну із важливих ділянок української історичної науки становить дослідження історії Закарпатської України (Угорської Руси). Вивчення її започатковане працею Й. Базиловича, написаною латинською мовою без критичного аналізу подій. У 1867 році опублікована розвідка Германа Бідермана про закарпатських українців, що містила багатий матеріал і відповідала вимогам тогочасної австрійсько-угорської політики, яка зводилася до спростування автохтонності українського населення Закарпаття.

Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробив Юліан Целевич. На сьогодні ще не проведено комплексний аналіз наукового доробку Юліана Целевича, пов'язаного з історією Закарпаття. Певна спроба донести до громадськості спадщину Целевича зроблена у 1993 р., коли були видані матеріали конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Юліана Целевича1. Вони містили поверховий аналіз праць Ю. Целевича на основі розвідки Б. Барвінського2.

Як дослідник української історії Ю. Целевич прагнув висвітлити своє бачення історії Закарпаття і донести його до широкої громадскості. Результатом цього стала розвідка "Дещо за поселеннє угорської України Русинами и за унию церкви православноі угорських Русинів з Римом". У ній автор розкриває події, пов'язані із заселенням території Закарпаття українцями, прийняттям християнства, впливом іноземного елементу, діяльністю православної церкви в Угорщині, запровадженням унії. Крім того, Ю. Целевич звертає увагу на етнонаціональні та міжрелігійні відносини.

При написанні розвідки Ю. Целевич використав багато опублікованих праць, зокрема дослідження Германа Бідермана " Угорські Русини, їх територія, заняття і їх історія", яку М. Грушевський назвав "першою науковою працею, хоч, на жаль, в історичній части дуже уривковою", а Томашівський вважав її " у своїм часі дуже солідну"3. Російський дослідник історіографії Закарпаття В. Францев охарактеризував цю роботу так: "Лучшим и единственным цільным изслідованіем, посвященным Угорской Руси, является книга Бидермана"4. Окрім того, Ю. Целевич послуговувся розвідкою Йозефа Фідлера, яка, на думку Б. Барвінського, "містить в прилогах 13 грамот і інших документів, дотикаючих церковної унії, винятих із "k.k. Hauserchivy" у Відні"5, робив посилання на працю Йосифа Шафарика "Слов'янські старожитності" ("Slavische Alterhumer"). Ю. Целевич користувався й іншими творами, свідженням чого є процитовані у творі документи (грамоти).

Основна заслуга молодого Юліана Целевича полягала у тому, що він зумів систематизувати історичні факти та подати їх у проблемному викладі, висунувши власні концепції. Із розглядуваних у розвідці проблем важливою була поява на Закарпатті "русинів" (один з історичних етнонімів українського народу поряд із такими, як руські, руси, русинці, русаки, роси, карпатороси, угророси та інші). Спочатку автор намагається показати відмінності між українцями Наддніпрянщини і Карпат. Він робить це на основі порівняння природних особливостей, які значною мірою вплинули на проживання людей. Особливу увагу Ю. Целевич звертає на взаємовідносини закарпатців із сусідніми народами. Він писав, що на відміну від Наддніпрянщини і Наддністрянщини, територія, на якій проживало населення за Карпатами, була "ареною диких орд Гуннів, Лонгобардів, Гепидів, Готів, Герулів, Обрів, Угрів, Моголів та Турків з одноі, а Німців и пізніще Австрияків з другоі сторони"6.

У дослідженні Ю. Целевич вступає фактично у дискусію з Бідерманом щодо часу появи українців на території Закарпаття. На його думку, у VІ столітті нашої ери, коли відбувалося переселення народів, українці зайняли тоді одночасно територію Галичини і Закарпаття. З українських племен тут поселилися білі хорвати, а вже звідти частина їх змушена була переселятися на Балкани у пошуках нових вільних територій. Ю. Целевич спростовував думку Бідермена, що українці поселилися разом з угорцями. Автор вказує, що згадка про "русинів" під час болгарського нашестя була відсутня у зв'язку з тим, що українці і болгари фактично злилися в одне ціле і не розмежовувалися. Важливим для нього є те, що після нападу кочових племен – аварів, відбувся новий перерозподіл земель, і південні слов'яни, асимільовані болгарами, заселили частину території Панонії. Він звертає увагу і на процес переселення угорців, показує два шляхи, якими вони просувалися на територію Закарпаття. Ю. Целевич наводить факт, який знаходить у Безіменного нотаря короля Бели про те, "що галицькі Русини показали Уграм дорогу через гори"7. Прихід угорців докорінно змінив становище, у якому перебувало населення, бо вони швидко поширили своє панування на території Панонії. Наслідки приходу угорців автор ототожнює з новим поділом "русинів". На його думку, одна частина населення повернулася до Галичини, інша розселилася між угорцями, а ще інша влилася у різні слов'янські народи. Отже, Ю. Целевич висуває теорію автохтонності українського населення Закарпаття, яке осіло на цій території з VІ століття нашої ери і проживало там під різними назвами перед приходами угорців.

Михайло Грушевський, розглядаючи етнічні процеси на території Закарпаття, твердив: "У другій половині VІ в. українська колонізація могла в головнійшім уже опанувати свою територію"8. Це є фактично підтвердженням думки Целевича про час можливої появи українців на Закарпатті. Проблему білих хорватів М. Грушевський сприймає під певним кутом зору: " виходить таке диво, що на сім просторі сиділи поруч себе три одноіменні народи, які належали до трьох осібних груп – чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих емігрантів, будемо мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котрого входили народи всяких можливих слов'янських галузей"9. Саме у цей час відбувався процес формування слов'янських народів і була відсутня їх чітка диференціація. Однак М. Грушевський стосовно цього спираюється на Аноніма – нотаря Бели, який твердив, що "в Карпатських горах старі осадники жили від непам'ятних часів, коли угри мандрували до Угорщини, а це період VI – VII ст"10.

Володимир Гнатюк у статті "Чи закарпатські Українці автохтони?" загалом підтверджував погляди Целевича. Він зазначав: "Та кілько разів появлялися азійські кочовничі племена на степовій Україні, стілько разів випирали Українців на північ і на захід, наслідком чого вони відступали в волинські ліси, поліські болота та Карпати. Се діялося від половини VI до кінця XI ст., коли переходили туди Авари, Болгари, Мадяри, Печеніги"11.

Дослідник історії стародавнього Ужгорода і Закарпаття взагалі Іреній Кондратович (1878 – 1957рр.) також стверджував, що часом появи українців на цій території було VІ–VІІ століття, розкривав роль кочівників в еміграції слов'янських племен, а особливо українців, які під тиском перших змушені були переходити на нові території за Карпати12.

Сучасний розвиток археології дає змогу визначити три етапи у процесі заселення і розвитку слов'ян у Верхньому Потиссі. Перший належить до першої половини І тисячоліття н.е. і пов'язаний з появою у регіоні незначних слов'янських груп, які залишили пам'ятки типу пшеворської і пряшівської культур. Другий період V–VIII ст. характеризується масовим заселенням Закарпаття носіями празької культури. У цей період ще не відбувся поділ слов'ян на східних, західних і південних. Це був загальнослов'янський світ, який розмовляв на споріднених племінних діалектах, мав близьку матеріальну і духовну культуру. Третій період VIII–IX століття відзначається формуванням на східнослов'янських землях давньоукраїнської культури. Увійшовши в користування, етноніми "Русь", "руський"13 поширилися на колишнє хорватське населення Верхнього Потисся.

Питання про час появи українців на Закарпатті не розв`язано остаточно в сучасній історіографії. А концепція Ю. Целевича про те, що українці проживали на цій території перед приходом угорців підтвердилася пізнішими дослідженнями, як і його теорія про розселення "русинів".

Не менш важливою проблемою Ю. Целевич вважав прийняття християнства українцями Закарпаття. Для дослідника вона набувала особливого значення, адже він навчався на теологічному факультеті Віденського університету. Ю. Целевич не відкидав той факт, що носіями християнства в Угорській Русі були учні Св. Кирила і Мефодія. Це він намагався підтвердити тим, що латинський обряд "русини" не приймали, і про це немає документального свідчення в "літописців – ченців франконськіх"14, які повідомляли про нові народи, що приймали віру. Найбільш імовірним, на думку Целевича, було прийняття християнства з Галичини або від південних слов'ян, що підтверджує православний обряд. Часом поширення християнства на Закарпатті Целевич вважає ІХ століття після Різдва Христового, при цьому зазначає, що "угорські русини" перейняли віру від південних слов'ян і що вони першими прийняли науку святого Євангелія на "Русі". Цим самим, оцінюючи подію, пов`язану із запровадженням християнства, А. Петрушевич у своєму дослідженні "Краткое историческое известіе о введеніи христіанства в Предкарпатских странах во времена св. Кирила и Методія"15 підтверджує наведені вище погляди Целевича. Інший дослідник Василь Гаджега у 20–х роках ХХ століття вловлює подібні думки і відзначає, що появившись на території Панонії, угорці зіткнулися з українцями, які були християнами східного обряду16. Сучасний дослідник історії церкви Закарпаття Атаназій Пекар часом прийняття християнства визначає другу половину ІХ століття у зв'язку з діяльністю учнів святих Кирила й Мефодія. Крім того, він звертає увагу на те, що місцеве населення сповідувало християнство ще перед тим, як появилися угорці на території за Карпатами17. Як видно, проблема прийняття християнства і його оцінка Целевичем була підтримана й одержала подальший розвиток. Загалом слід відзначити, що запровадження християнства ним оцінювалося позитивно, а особливо те, що воно було прийнято на століття швидше, ніж на інших землях сучасної України.

Loading...

 
 

Цікаве