WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Проблема соборності України в діяльності УНТП (жовтень 1918 р. – березень 1923 р.) - Реферат

Проблема соборності України в діяльності УНТП (жовтень 1918 р. – березень 1923 р.) - Реферат

Незважаючи на вкрай несприятливі зовнішньополітичні і внутрішньополітичні обставини, УНТП продовжувала послідовно відстоювати ідею незалежності і соборності України. 25 січня 1921 р. друкований орган польських соціалістів варшавський "Robotnik" опублікував статтю, де було викладено позицію ППС щодо розв'язання східногалицького питання. Підкреслювалося, що державний інтерес Польщі стосовно утвердження її міжнародного авторитету та досягнення внутрішньої консолідації суспільства потребує якнайскорішого полагодження проблеми Східної Галичини шляхом надання їй широкої політичної автономії. Східній Галичині обіцяно власні сейм та уряд, а закордонне представництво, монети, договори, військо, зовнішні справи тощо повинно належати варшавському уряду. Трудовики не погоджувалися з цим проектом польських соціалістів, були переконані, що держави Антанти таки забезпечать українцям Східної Галичини можливість реалізувати своє право на національне самовизначення та відновлення ЗУНР, яка стане важливим чинником боротьби за незалежну і соборну Українуxlii. Крім того, з уваги на всезростаючу небезпеку експансії радянською Росією комуністичної революції в країни Центральної та Західної Європи виникла необхідність створення єдиного антибільшовицького блоку, "поставити вал проти більшовизму"xliii. Незалежну і єдину Україну трудовики вважали сильним партнером цього союзу держав. "Український народ, – йшлося у редакційній статті газети "Громадський вістник", – вже третій рік веде боротьбу з російськими совітами, веде її зі змінним щастям, веде невгаваючи, розпачливо, вперто, безнастанно. Коли б не війна з Польщею, коли б не було польського наступу на Галичину та Волинь, коли б Україна не була блокована, коли б не була відтята від цілого світа, коли б замість кількох ворогів був найшовся хоч би один справжній приятель, то сього дня була б існувала українська держава, більшовики були би дусилися в своїй Московщині, пацифікація Сходу наближалася би до успішного кінця, а в Європі була би здебільшого віднята чаша горя і терпінь"xliv. Тому УНТП вважала, що зближення Польщі й України як рівноправних партнерів "створило б реальну силу і дало б міцну основу для покінчення зі станом хаосу на Сходіxlv. Водночас партія вважала, що "большевицьке правительство в Харкові є зовсім чуже для українського народу", тому "влада большевиків не була ніколи сильною", бо "село стоїть проти неї"xlvi.

Для консолідації національно-патріотичних сил на платформі соборності України УНТП підтримала ініціаторів створення Всеукраїнської Національної Ради. 4 січня 1921 р. на установчому зібранні у Відні було затверджено Статут Всеукраїнської Національної Ради, до якої увійшла більшість політичних партій та організацій фактично з усіх регіонів України: Наддніпрянщини – 11, Західної України (Галичини, Буковини і Закарпаття) – 7, а також із Кубані та Українського жіночого союзу. Найбільше представництво у Союзі від Західної України мала УНТП – 8 місць з 18, а загалом представники всіх політичних партій мали 75 місць. Ініціатори створення Союзу бачили його головне завдання у пошуках "дороги для самостійности українського народу в цілости", у тому, що "вона буде висловом волі і змагання майже усього свідомого українського громадянства цілої України..."xlvii.

12 лютого в ухвалі першої сесії загальних зборів Ради було сказано, що "ідеалом українського народу є з'єдинення всіх українських земель в одній суверенній соборній державі, розуміючи соборність як спілку держав на певних державно-правових умовах". Останнє застереження – про "спілку держав" – випливало з урахування тодішньої міжнародної і внутрішньополітичної ситуації, коли фактично всі українські землі опинилися під владою різних іноземних держав. Тому не було можливості ставити питання про негайну реалізацію ідеї злуки. Водночас в ухвалі загальних зборів було відзначено, що "намагання і московських більшовиків, і російської реакції та инших напрямків російських імперіалістів до відбудови колишньої Росії є противними свободі і самовизначенню народів" і що "Польща не визнала факту утворення державності на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії і розпочала війну проти Західноукраїнської республіки". Отже, Всеукраїнська Національна Рада фактично виступила проти грудневої 1919 року угоди між Директорією і Польщею щодо Східної Галичини. Ця ухвала була прийнята під тиском Польщі, яка використала у своїх інтересах українське військо, "не додержала умов договору і пішла на мирові переговори з совітською Росією без участи уряду УНР та визнала інсценовану Москвою совітську владу на Україні". Саме виходячи з цих міркувань, Всеукраїнська Національна Рада заявила, що "за договори Української Народної Республіки з Польщею, якими визначено, між іншим, границі між Польщею і Україною, український народ не може прийняти на себе ніякої відповідальності"xlviii. Натомість 14 березня 1921 р. керівництво УНР визнало чинність усіх договорів, підписаних між урядом Польщі і Директорією, а справу Східної Галичини – внутрішньою проблемою польського уряду й загалом ще раз задекларувало свою незацікавленість східногалицьким питаннямxlix. Внаслідок цього 22 квітня політичні партії Східної Галичини та Буковини вийшли із Всеукраїнської Національної Ради, яка з цього часу перестала існуватиl.

Ситуація навколо проблеми державної незалежності ще більше ускладнилася підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору радянськими урядами Росії, України та Білорусії з Польщею. За цим договором, як відомо, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Полісся та Західна Волинь залишалися за межами України. Оскільки проблема Східної Галичини на Ризьких переговорах спеціально не обговорювалася, то у договорі мова йшла тільки про кордони між Польщею та Україною і водночас стверджувалося, що населення Східної Галичини вирішуватиме свою долю плебісцитом, тобто за принципом самовизначення наційli.

Уряд ЗУНР висловив рішучий протест проти Ризького мирного договору, охарактеризував його як "другий Андрусів", а, отже, не зобов'язуючий для українського народу 19 квітня Народний Комітет УНТП, а 20 квітня – Українська Національна Рада відкинули цей договір, побудований на поділі українських земель, всупереч праву самовизначення нації. Країни Антанти також не визнали східних кордонів Польщі, продовжували відстоювати принцип розв'язання Союзом Народів державно-правового статусу Східної Галичини на засадах самовизначення наційlii. Враховуючи сукупність обставин міжнародного і внутрішньополітичного характеру, УНТП не драматизувала ситуацію щодо Ризького мирного договору, вважала, що він "триватиме недовго". Партія була впевнена, що "ніхто не в силі покласти штучні межі на землях України", що український народ таки "здобуде те, до чого сьогодня стремить і на всіх просторах стане своїм паном"liii.

Визначаючи програму подальший дій, УНТП брала до уваги насамперед нову політичну ситуацію, що склалася після Ризького договору, коли Директорія і загалом керівництво УНР втратило можливість вплинути на здобуття незалежної, соборної України. Водночас не можна було ігнорувати той факт, що, підписавши договір з урядом радянської України, Польща фактично визнала її самостійною і незалежною державою. Трудовики, як і більшість політичних партій Східної Галичини, не мали жодних ілюзій щодо реального статусу радянської України, вважали її "російською колонією з деякими автономічними правами", у якій більшовицький режим руйнує промисловість та сільське господарство, нищить українську інтелігенцію – мозок націїliv. Однак галицька громадськість сподівалася, що національна стихія поступово надасть радянській формі державності України національно-політичного змісту і трансформує її в незалежну республіку. У зв'язку з цим УНТП, як й інші національно-демократичні партії та організації, уважно стежила за державним будівництвом у радянській Україні, намагалася всіляко стимулювати там національне відродження з метою реалізації не тільки незалежності, а й соборності українських земель. Відомий діяч УНТП Дмитро Левицький виступав навіть за те, щоби "наші люди вертали на Україну, впихалися в усі місця, вели агітацію між народом і брали фактично правління краю в свої руки"lv. У цьому контексті уряд ЗУНР обговорював також можливість передислокації інтернованих у Чехословаччині частини УГА на територію України.

Loading...

 
 

Цікаве