WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Проблема соборності України в діяльності УНТП (жовтень 1918 р. – березень 1923 р.) - Реферат

Проблема соборності України в діяльності УНТП (жовтень 1918 р. – березень 1923 р.) - Реферат

За всіх обставин УНТП і після Акту злуки настирливо відстоювала єдність України, намагалася ліквідувати суперечності та налагодити нормальні взаємини між керівництвом Директорії та Західної Області УНР в ім'я збереження і захисту незалежної України від іноземних інтервентів. Це вона яскраво засвідчила на Надзвичайному з'їзді 28 – 29 березня 1919 р. у Станіславові. У схваленій новій програмі стверджувалося, що "ідеал політичної самостійности українського народу, який Національно-демократична партія проголосила у своїй програмі, здійснився через уконституювання УНР". З'їзд визнав доцільним "згідно з потребами Української Народної республіки, перетворити національно-демократичну (народну) партію в Українську народно-трудову партію". Мова йшла також про об'єднання всіх національних демократів України в одну панукраїнську організаціюxix.

На жаль, після проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки всіх українських земель в одній державі взаємини між керівництвом УНР та ЗУНР поступово загострювалися, що значною мірою перешкоджало єдності національно-патріотичних сил у боротьбі проти ворогів державної незалежності України. Конфліктна ситуація особливо загострилася, коли все чіткіше окреслювалося прагнення Директорії заручитися підтримкою Польщі у війні проти більшовицької та білогвардійської Росії коштом Східної Галичини. Про це яскраво засвідчили переговори Директорії з урядом Польщі, які розпочалися 1 серпня 1919 р. і з короткими перервами продовжувалися до початку грудня. 7 жовтня міністр закордонних справ ЗУНР Василь Панейко повідомив Євгена Петрушевича, що керівництво УНР "живе в рожевім оптимізмі щодо міжнародного становища", зокрема щодо реальної ролі Польщі у збереженні державної незалежності України. "Поляки, – стверджував Панейко, – грають подвійну гру: під'юджують Петлюру на Денікіна, а Денікінови пропонують союз проти українського сепаратизму. А наші, як діти, йдуть на тім польськім шнурочку"xx.

6, 8 і 10 листопада Президія УНРади обговорила ситуацію на українсько-польських переговорах у Варшаві, особливо у зв'язку з тим, що голова Української місії Андрій Левицький проігнорував вимоги уряду ЗУНР стосовно того, що "Східна Галичина має бути цілковито вилучена з українсько-польських переговорів". Члени розширеного складу Президії УНРади від УНТП та Християнсько-суспільної партії – В. Охрімович, В. Щурат, В. Бачинський, С. Федак, В. Барвінський, Б. Барвінський, І. Куровець, К. Студинський, Я. Левицький, М. Гординський ствердили "своє опірне становище проти втягнення Східної Галичини у Варшавські переговори і проти лінії Бартелемі" та не підтримали позицію соціал-демократа Лева Ганкевича, який заявив, що "в змаганні до удержання української державности готов навіть посвятити Східну Галичину за ціну узнання Української Держави"xxi.

Незважаючи на рішучий спротив уряду ЗУНР, 2 грудня члени місії УНР підписали у Варшаві договір, за яким кордон між Польщею і Україною пролягав по річці Збруч. 21 грудня Євген Петрушевич висловив рішучий протест проти польсько-української угодиxxii. Підтримуючи позицію уряду ЗУНР, трудовики на сторінках своєї преси стверджували, що варшавською угодою Директорії з Польщею "пороблено вступ до нового Андрусова, а річка Збруч стала символом роздвоєння України, частинним переченням ідеалу нації, стала пропастю, яка ділить Галичан і Наддніпрянців", що "одностайний фронт цілої нації заломився". На думку редакції газети, така ситуація "сталася з хвилею, коли українські політики і політикомани в змаганню до наміченої мети з різних причин знехтували єдино цільною думкою: будувати на власних основах і власними силами, а звернулися по підмогу до чужинців, піддали свої державні аспірації під протекцію чужих держав". "Ані буржуазно-реакційна Росія Денікіна, – писалося у газеті УНТП "Громадська думка", – ані революційно-експериментальна Росія Леніна, ані реакційно-клерикальна націоналістична Польща, отже, трикутник карти, в котрий всунена Україна, не дають ніякої запоруки задля здійснення хоч би мінімальних суверенно-державних змагань"xxiii.

Враховуючи цю міжнародну ситуацію, трудовики вважали, що від польсько-української угоди не буде пожитку не тільки для України, а й для Польщі, насамперед тому, що "Польща на всі резигнаційні засади навіть не дає позитивних обіцянок". По-друге, якщо б навіть за моральної чи політичної підмоги вдалося "створити київську чи кам'янецьку республіку", то вона була би нежиттєздатною. Головним чином, тому, що "Росія – будь вона мелюківська, денікінська чи совітська ніколи не зможе погодитися на існування української Албанії". З іншого боку, трудовики застерігали, що українські землі, які залишилися б у межах Польщі за признання шматка незалежної України, "не причиняться до упорядкування і зросту польської держави". У редакційній статті "У Варшаві будують Україну" "Громадська думка" нагадала загальновідомі факти про те, що саме Галичина наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, особливо в період Першої світової війни, найбільш завзято боролася за вільну і незалежну Україну, тому вона ніколи не змириться з іноземною окупацією. "Сильно закорінена серед галицько-української суспільності ідея вільної і незалежної України, – йшлося далі у статті, – обмита ріками крові, пролитої в останніх шістьох роках, засвідчена тисячами могил, зав'язана тисячами імен, затягненими в реєстри таборів полонених і інтернованих – буде вічна в українській Галичині без огляду на те, що з цею Галичиною станеться. А якщо ця Галичина осталась би під польською владою, то тут ця ідея буде могутніша, ніж у Києвіxxiv.

Зважаючи на обставини міжнародного і внутрішньо-політичного характеру, УНТП закликала до консолідації і збереження національно-патріотичних сил, у першу чергу, армії як вирішального чинника, який "ми можемо і повинні кинути на вагу політичних перемін тоді, коли це будемо могли зробити не легкодумно та без гаразду, а з деякою впевненістю на успіх"xxv. Водночас УНТП не відкидала підмоги з боку іноземних держав, чи можливого союзу з ними, зокрема з Польщею, але тільки за умов, щоб "та угода була куплена найменшою ціною, щоби не ризигновано з великих цінностей нації, з двох основних принципів: державної незалежності і з'єдинення цілої української території"xxvi. Саме тому трудовики вважали, що справжню соборність Україна досягне тоді, коли здобуде міжнародне визнання своєї державної незалежності і коли буде налагоджено добрі взаємини між двома існуючими урядами – УНР та ЗУНР на платформі возз'єднання українських земель. Важливу роль у консолідації національно-патріотичних сил і загалом у реалізації програми соборності України трудовики відводили Галичині, бо, на їх думку, галичани є найбільш державотворчим елементом на всім просторі українських земель, засвідчивши це активною участю в усіх ділянках державного будівництва на Західній і Наддніпрянській Україні. Крім того, з уваги на ще остаточно не визначений міжнародно-правовий статус УНТП вважала, що Східна Галичина може стати вагомим фактором у боротьбі за незалежну і соборну Українуxxvii. У зв'язку з цим уряд ЗУНР, а також національно-демократичні партії Східної Галичини рішуче виступили проти спроб польського уряду нав'язати Директорії й урядам радянської Росії та України чергову угоду щодо розчленування українських земель шляхом передачі Польщі не тільки Східної Галичини, а й Холмщини, Полісся та Волиніxxviii.

На початку лютого 1920 р. галицько-українські політичні партії звернулися до урядів і громадськості країн Європи та всього світу із заявою "Українська нація і мир на Сході Європи". Виокремимо дві концептуальні засади цього звернення. По-перше, представники українських партій заявляли, що мир на Сході Європи, "приязні сусідські відносини... на всіх землях бувшої царської імперії і північно-східних областях бувшої Австро-Угорщини, а тим самим мир і спокій в Європі є тільки тоді можливий, коли всі держави світа визнають політичну незалежність всіх народів бувшої Росії і Австро-Угорщини, а нововведені народні держави обопільно визнають свою державність і суверенність та право уладнати своє внутрішнє життя по своїй волі і потребам". По-друге, заява ще раз привертала увагу світової громадськості до історичного акту злуки українських земель в єдиній суверенній державі, інтегральну частину якої становили також Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Політичні партії Східної Галичини закликали європейські держави визнати суверенну УНР на всіх землях, заселених переважно українським народомxxix. Коли на початку березня 1920 р. у Варшаві почалися чергові офіційні переговори між урядами УНР та Польщі, у контексті створення союзу держав від Балтійського та Чорного моря для "взаємного захисту незалежності проти всеросійського імперіалізму" трудовики знову повернулися до аналізу уже згадуваних двох засад розв'язання проблеми державної незалежності і соборності України. УНТП прихильно ставилася до створення такого блоку держав, бо була переконана, що "дійсно теперішня і всяка можлива поки що Росія – найбільший ворог самостійної України, а державна самостійність найважливіша". Цей союз міг також позитивно вплинути на "визнання незалежної української держави... всіма іншими державами, з якими приступає Польща до переговорів з большевиками, а може бути, що мало б це деяке значення і на Заході Європи". УНТП сподівалася, що "по цім визнанню відміниться весь шалений імперіалізм "королят" у Східній Галичині, Холмщині і на Волині та весь дотеперішній характер польської допомоги Україні..."xxx.

Loading...

 
 

Цікаве