WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Народне мистецтво покуття і Гуцульщини у світлинах Юліана Дороша - Реферат

Народне мистецтво покуття і Гуцульщини у світлинах Юліана Дороша - Реферат

Незамінною частиною чоловічого вбрання на Покутті є чотирикутна вовняна торбина (дзьобенка), завішена через праве плече. Жінки (молодиці і дівчата) на свята одягали сорочку, верхня частина якої до пояса була з тонкого полотна, а від пояса до п'ят – з грубшого (нижня частина називалася підтичкою). На місці коміра пришивали різнокольорові пацьорки, особливо у дівчат. Рукави святкових сорочок мали вишиті на плечах різнокольоровими нитками візерунки шириною близько 10 см., їх характер залежав від основної ідеї автора. Інколи рукави бувають вишиті цілком одним (темно-червоним) кольором або кількома: червоним, жовтим, зеленим (с. Гарасимів, Чортовець, Підвербці). У будні дні до сорочки замість спідниці одягали фартух з фарбованої вовни з чорною серединою, тканий на домашньому верстаті. Його називають ще опинкою, фотою і заперізують поясом, тканою крайкою. Маленький фартушок, часом зібраний у складки, що спадає аж до стоп поверх фоти, називається запаска. На великі свята заможні жінки одягали спідницю чи рантухи з голубого купленого сукна. До них, як і до опинки, прив'язували вузькі запаски, кольорові хустки, що звисали до колін.

Заміжні жінки мали обрізане волосся, яке ховали під обруч чи валик, сплетені з вовни з чепцем. Від чепця звисали червоні бавниці. Усе це прикривала зав'язана довга хустка з білого лляного полотна – перемітка. Два кінці перемотки різної довжини, гаптовані чи оздоблені вишивкою, звисали до половини плечей. Убрання дівчат відрізнялося від одягу заміжніх жінок тим, що волосся перших було заплетене у коси з кольоровими шнурками, які спадали на плечі; коси підтримує сплетена з дрібненьких пацьорок тасьма, або червона стрічка чи вовняна гарасівка. Голову (особливо чоло) прикривав ґердан, а в коси затикали квіти. На шию вішали кільканадцять рядів пацьорок, а заможні жінки – дукати тощо. Аналізуючи фотографії Ю. Дороша, слід зауважити, що в першій половині XX ст. на Покутті вишиті тканини, вироби зі шкіри відзначалися вишуканим колоритом, структурною побудовою композиції форм і прадавніми орнаментальними мотивами. У кадри потрапили унікальні покутські типи людей, одягнені у місцеве вбрання у селах Топорівці, Острівець, Ясенів Пільний, Незвисько, Лука, Гарасимів та ін. (Іл. 1, 2). У с. Семенівка в 1950-60-х роках були зняті світлини, на яких зафіксовано мочення конопель у мочилі, тіпання конопель на терлиці, процес прядіння, повісмо, виготовлення силянки (ґердану), дівчину в опинці, коровай, благословення молодої, молоду в рантусі, молодого з боярами. Більшість цих робіт пізніше було показано на персональних виставках, надруковано у монографічних виданнях.

Особливе місце у творчості Ю. Дороша займає фотографування весільних звичаїв та обрядів, важливими елементами яких є калачі, деревце, запросини, віншування, шлюб, пропій тощо. Здавна українське весілля було одним із найбільш бажаних, хвилюючих родинних свят, з яким пов'язували не тільки шлюб молодих, а й поєднання двох родів. Це була масштабна, надзвичайно відповідальна подія, у якій брало участь чимало людей, виступаючи у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, куховарок, запрошених родичів, сусідів і просто "запорожців"vii. У гуцульських селах Краснопіллі, Криворівні, Космачі, Яворові, Річці, Вербівці та містах Косові, Верховині Ю. Дорош фотографував весільні обряди, народних умільців за роботою, архітектуру тощо.

На фотографіях, знятих на весіллі у селі Раковець 1932 р., зафіксовано молоді пари у народному вбранні, що танцюють коломийку. Однаково завзято, з характером його танцювали парубки і поважні ґазди, відображаючи образний світ рухів, ритмів, строїв, розкриваючи характер душі народу і його високу виконавську культуру.

У другій половині XIX ст. коломийка складалася з трьох частин, а саме: "коломийки", "передка" і заключної частини "згори"viii. Окремі її елементи були помітні на весіллях у 70-х роках XX ст. Посеред подвір'я чи стодоли на лаві сиділи музики (скрипаль, цимбаліст) і під акомпанемент наспівували короткі коломийкові куплети.

Ой заграй ми, музиченьку, Не умію ні косити,

Най я потанцюю. Ані копи класти,

Як ми когут яйце знесе, Лише з гаю зазираю,

То вам подарую. Де дівчину вкрасти.

Навколо них, в колі, рухаються переважно вправо і заводять танець парубки. На оклик (Параско, ходи, Гафіє, ходи) дівчата, що стояли під хатою чи біля плоту, одна за одною ставали у пари з парубками і рухалися з ними по колу кілька кругів. Далі парубок обіймав дівчину, а вона клала свої руки йому на плечі, рухаючись жвавіше. Пари крутилися на місці або рухалися вперед, притупували, дотримуючись такту. Далі музики переставали грати, а дівчата відходили у сторони на кілька хвилин. На фотографії (Іл.4) Ю. Дороша виразно показано два положення у парах. Пара зліва виконує повільну частину "Коломийки", а пара справа – швидку частину. Видно, що ці дві пари відрізняються одна від одної. У повільній частині танцюристи повернуті один до одного і виконують приставний крок, а у швидкій - стоять півбоком, при цьому хлопець підтримує правою рукою дівчину за лопатку і лівою за плече.

Друга частина ("передок") починається повільно і далі поступово збільшує темп. Після того, як дівчата, молодиці відходять до плоту, парубки присідають або перестрибують з ноги на ногу, тримаючи руки в боки, звужуючи або розширюючи коло. Протанцювавши так певний час, парубки кличуть дівчат і, тримаючи їх за рамена, присідають, повертаючи в русі туди-сюди. Друга частина закінчується "дрібонькою" гуцулкою.

Третя частина ("згори") є найшвидшою. Починають її чоловіки подвійним кроком або беруть дівчину, що тримається, як і в першій частині, і повертають вправо. Пари швидко рухаються, при цьому прубки часто піднімають дівчат, що в повітрі, деколи підгинають ноги. Ця частина танцю має назву "швидка", у ній бігають, ніби згори. Кожна з частин коломийки має приспівки, які часто є окремими за змістом або взаємозв'язаними куплетами:

Ой не спав я цілу нічку, Ой, засіяв пшениченьку

Тай устав раненько, По тому вівсови,

Сумно, мені, невесело А я собі любку кохав,

На моїм серденьку. Не другому псови.

У селах і містах Покуття (Чортівці, Городенці, Ясенові Пільному) коломийку танцюють по-різному: в одних місцевостях пари не беруться у боки, в інших - не притупують, не завжди виконують усі три частини танцю тощо.

У своїй науково-пошуковій, репортерській діяльності Ю. Дорошу вдалося відобразити характерні народні типи у місцевому вбранні, мальовничу архітектуру і ландшафт українських сіл, колорит галицьких звичаїв та обрядів. Особливе місце у творчості майстра займає відтворення народних промислів і художніх ремесел. Він зафіксував на плівку відомих різьбярів Юрія і Семена Корпанюків (Іл. 5), ткалю Настю Корпанюк з Яворова, майстриню коників із сиру Параску Пітиляк, різьбяра Миколу Пітиляка з Річки, писанкарку Олену Кушнірчук, вишивальницю Анну Рибчак і весільний книш, випечений Параскою Гудим'як з Космача. Автор не пропускав також важливих моментів щоденної роботи селян, відобразив працю в побутовому, технологічному та обрядовому аспектах (лущіння квасолі, сушіння тютюну, прядіння тощо).

Фотографії і фільми Юліана Дороша відображають унікальність мистецтва покутської землі, що викликає інтерес серед етнографів, мистецтвознавців, художників. На їх основі створюють технологічні карти розкрою одягу, вивчають його окремі компоненти, цілі комплекси традиційного місцевого вбрання, декоративне оздоблення і семантику, тональні й кольорові вирішення тощо. Матеріали Ю. Дороша засвідчують чуття композиції, вміння бачити і фіксувати найголовніші моменти з життя людей. Він був знавцем людської психології, вмів вибрати і зняти незалежно від віку, статі певні типи так, що їхнє вбрання сяяло і творило різні образи, які часто нагадують чарівних пав, фей з давніх казок. Загалом творчий доробок Ю. Дороша становить понад 12 тисяч унікальних кадрів, що відображають народне мистецтво Галичини, мають науково-пізнавальне і виховне значення, є загальнонаціональним надбанням.

Література

i Полотнюк Я. Юліан Дорош (09.06.1909–20.07.1982) // Галицька брама. – 1996. – № 18. – С.19; Її ж. Юліан Дорош – фотограф, зачинатель професійного національного кіно в Галичині // Галицька брама. – 1999. – №9-10. – С.26.

ii Коба А. Ю. Дорош – піонер української кінематографії в Галичині // Наук. записки Львівського істор. музею. – Вип. 4. – Ч. 2. – Львів: Логос, 1995. – С.82-96.

iii Савельєв М. Кадри, що увіковічнили історію: Спогади про Юліана Дороша, фундатора галицької школи фотографій // Львівська газета. – 2002. – № 45. – 15 листопада. – С.5.

iv Дорош А. Захоплення, яке стало покликанням // Галицька брама. – 2002. – № 1-3. – С. 8-9.

v Дорош А., Полотнюк Я. Культурно-мистецький резонанс про археологічні відкриття Я. Пастернака у Крилосі 1937-1938 р. // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: Матеріали Міжнар. юв. наук. конф. – Івано-Франківськ-Галич: Плай, 1998. – С.176.

vi Савельєв М. Назв. праця. – С.5.

vii Дмитренко М. Перлина українського весілля / Упоряд., ред. М. К Дмитренко, П. О. Єфремова // Весілля в селі Зятківцях – К.: Ред. часопису "Народознавство", 1998. – С.5.

viii Kolberg O. Назв. праця. – С.3.

Loading...

 
 

Цікаве