WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Народне мистецтво покуття і Гуцульщини у світлинах Юліана Дороша - Реферат

Народне мистецтво покуття і Гуцульщини у світлинах Юліана Дороша - Реферат

Реферат на тему:

Народне мистецтво покуття і Гуцульщини у світлинах Юліана Дороша

Незворотність процесів, пов'язаних з урбанізацією територій і середовища, у якому живемо сьогодні, очевидна. Сучасні модерні реконструкції споруд створюють зручності та приносять вигоди їх мешканцям. Водночас гострою стала проблема збереження і відтворення традиційного предметно-просторового середовища (інтер'єру, одягу, художніх ремесел тощо), оскільки відходять у забуття цілі пласти художньо-матеріальної культури, її духовне підґрунтя. У цьому контексті особливу увагу привертає творчість Юліана Дороша як фотолітописця етнографічної спадщини галицьких українців.

Гуцульщина, мабуть, чи найбільше з усіх етнографічних регіонів висвітлювалася в літературі і мистецтві. Зокрема, життєво-творчий шлях Ю. Дороша досліджували Ярина Полотнюкi, Алла Кобаii, Микола Савельєвiii. Важливі свідчення з біографії відомого фотографа подав син, мистецтвознавець Андрій Дорошiv. Однак у цілому народне мистецтво Покуття і Гуцульщини у світинях Ю. Дороша не знайшло належного висвітлення.

Ю. Дорош народився 9 червня 1909 р. у м. Жидачеві на Львівщині у сім'ї митника. У зв'язку зі службовими обов'язками батька сім'я часто переїжджала, тому Ю. Дорош дитинство провів у с. Копичинцях на Тернопільщині, юність – у Станіславі, де закінчив українську гімназію. Проживаючи у Станіславі, він цікавився технікою, вперше брав до рук фотокамеру. Як більшість свідомих юнаків того часу, молодий гімназист вступив до "Пласту" – організації національно-патріотичного спрямування. З 1928 року він фотографує різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, портрети приятелів.

Значний вплив на професійне спрямування, світобачення Ю. Дороша мали двоюрідні брати Крушельницькі, у яких проживав Ю. Дорош, навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету. У родині письменника Антона Крушельницького він зустрічався з поетами, журналістами, художниками-авангардистами, які гуртувалися навколо часопису "Нові шляхи", зокрема, з теоретиком мистецтва Ласовським – одним із перших пропагандистів сюрреалізму в Галичині, поетом Я. Бурковським, архітектором О. Нагірним та ін.

У Львові 9 листопада 1930 р. в залі готелю "Народна гостинниця" відбулися установчі збори новоствореного Українського фотографічного товариства (УФОТО). Названа спілка працювала вельми активно, організовувала виставки, де Ю. Дорош представляв кращі роботи "Книга Старого Завіту", "Натюрморт", "Дністрові мряки", "Раковецький замок", "Вечірнє небо", типові львівські мотиви "Автобусна зупинка", "Сутінки" тощо. На цей час уже було зафіксовано на плівку великодні забави молоді біля церкви у селах Раковець і Семенівка на Городенківщині, моменти щоденної праці покутян у господарстві, на полі. Окрему мистецьку спадщину становлять кадри, зняті на весіллях: танець з молодою, весільний похід, хлопець з дівчиною, танці на весіллі, молоді біля церкви, молода з першою дружкою та ін. Члени товариства УФОТО у 1933 р. взяли участь у "Виставці Світового Поступу" в Чикаго (США), на якій Ю. Дорош показав роботу "Віяльниця", що в майбутньому стала найвідомішою з його робіт. Навчаючись в університеті, молодий фотограф також співпрацює в українському фотожурналі "Світло і тінь" та інших краєзнавчих та етнографічних часописах, першим у Східній Галичині видає "Підручник фотоаматора".

Усе складалося для нього добре, проте з від'їздом у 1935 р. родини Крушельницьких до Харкова (через два роки були репресовані, вислані на Соловки) у нього з'явилися проблеми з проживанням і працевлаштуванням. Подібна доля спіткала і його приятеля Анатолія Коса (у майбутньому відомого композитора А. Кос-Анатольського), який зібрав гроші на акордеон і подався на заробітки в оркестранти. Приятелі Ю. Дороша запропонували йому роботу фотографа і перекладача в науковому "Товаристві прихильників Гуцульщини" з Варшави, яке щороку проводило збір етнографічного матеріалу в Карпатах. Саме матеріали, зібрані під час роботи у Товаристві, склали основу виставки "Наша Батьківщина у світлині" (1935 р.), підготовленої Українським фотографічним товариством. 150 фотографій з Гуцульщини і Покуття принесли визнання автору, який удостоївся на виставці першого місця і протягом усього подальшого життя зберіг звання майстра етнографічної фотографії.

Крім фотовиставок, важливе місце у житті Юліана Дороша посів кінематограф. Він зняв фільм про похорони командуючого УГА генерала Мирона Тарнавського, за що його ім'я занесено до "Історії українського кіно", виданої у США. У селі Раковець на Городенківщині зняв рекламний фільм "До добра і краси", замовником якого були товариства "Центросоюз" і "Маслосоюз". У фільмі показано цікавий і змістовний сюжет про хлопця, пограбованого і побитого батярами, який згодом з допомогою дівчини стає справжнім господарем. Дія фільму відбувається над Дністром, на тлі покутських традицій, ігрищ та забав.

Перед Другою світовою війною у княжому Галичі (Крилосі) Ярослав Пастернак проводив археологічні розкопки, які на його запрошення, знімав Ю. Дорош. На плівку потрапив унікальний документальний сюжет із незрячим лірником, який, обмацавши відкопаний саркофаг Ярослава Осмомисла, вийняв ліру і почав музичну імпровізацію, під звуки якої розгортався історичний сюжетv. Так мав починатися фільм, який знімали у митрополичому гроті, але цьому перешкодила війна. Проте тих кільканадцять метрів плівки Ю. Дорош зберіг і на початку 80-х років передав до музею, бо, на його думку, "те, що належить нації, те повинна нація і зберігати"vi.

У 1939 р. Ю. Дорош разом з О. Довженком і Софронівим-Левицьким подорожував Карпатами (Косів, Кути, Криворівня). У Жаб'є знімали гуцульське весілля з подружньою парою, кіньми, пістолями і стрільбою. Ю. Дорош дивувався організацією праці серед гірського населення. Тоді ж одружився зі Стефанією Хоркавою, з якою прожив усе подальше життя.

Роки війни були для нього непродуктивними, він заледве зробив декілька сімейних фото. Проте з 1946 року починається новий період у житті майстра, який відзначився рядом творчих здобутків. Він влаштовується фотографом у Львівському історичному музеї, працює на кафедрі історії техніки Львівського політехнічного інституту, одним із перших у Львові опановує техніку кольорової фотографії. У 1956 р. за пропозицією І. Крип'якевича при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР Ю. Дорош організовував фотолабораторію, у якій друкували ілюстрації до путівників, альбомів, книжок ("Історичні проходи по Львову" та ін.). За підтримкою колег з Музею етнографії художнього промислу (МЕХП) відкриває першу персональну виставку етнографічного фото. Ю. Дороша залучають до роботи над серією художніх альбомів, що виходили до Декади українського мистецтва у Москві мистецтвознавці А. Будзан, К. Матейко, С. Сидорович ("Тканини і вишивки" та "Вбрання"), І. Гургула ("Народне мистецтво західних областей України") та ін.

У 1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася третя персональна виставка творів Ю. Дороша, повторена через рік у Велеснівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині. Ю. Дорош тривалий час співпрацював з науковим персоналом Львівського музею українського мистецтва (ЛМУМ), зокрема з О. Яремою, з яким займався фотофіксацією церков та народної меморіальної кам'яної скульптури.

Природньо-кліматичні умови Покуття сприяли розвитку народного мистецтва - вишивки, ткацтва, ковальства, стельмахарства, що привертало увагу талановитого фотографа. Він задокументував на кадрах унікальні зразки художньо-матеріальної культури, побуту, звичаїв та обрядів у краї, багатому історичними пам'ятками, скупченням стародавніх поселень, могильників, городищ, кам'яних замків, окремі з яких сьогодні залишилися тільки на фотознімках.

На фотографіях Ю. Дороша спостерігаємо багато спільного у побудові жител, одязі, звичаях гуцулів, бойків, покутян, водночас кожна етнографічна група, навіть окреме село мають свої специфічні художні і конструктивні особливості. Так, житла і церкви гуцулів, бойків побудовані з дерева, тоді як покутські помешкання – це здебільшого мащені хати з клецків, вальків, сирівки, основу яких становить дерев'яний (дубовий) каркас. На Прикарпатті, зокрема на Покутті, споруджували церкви з дерева, що за конструкцією були подібні на гуцульські. Такі пам'ятки були зафіксовані Ю. Дорошем у Коломиї, Воронові, Нижневі, Уніжі та в інших місцях, чимало з них зазнали руйнування і сьогодні збереглися лише на фотографіях.

Як видно з фотографій Ю. Дороша, для жителів Покуття обох статей характерний тип вбрання – крій сардаків і переміток для нареченої, виготовлених із м'яких конопляних, вовняних тканин домашнього виробництва. В околицях Обертина і Чортівця жінки та чоловіки носили просто скроєні чорні сардаки без капюшонів, які з боків знизу мали клини. Яскраво мальовниче вбрання гуцулів відрізняється від одягу мешканців покутських низин кроєм штанів, переміток і запасок у жінок, простотою сардаків. Зимовим одягом був білий довгий (нижче колін) кожух, виправлений з баранячої шкіри з вузьким чорним коміром, на швах вишитий зеленими або червоними нитками. Подібні кожухи і сьогодні носять літні люди в селах покутської зони Придністров'я. Чоловіки взимку носили білі сукняні штани (холошні), а влітку - гачі (портянки) власного виробництва. Штани стягували у поясі очкуром і заправляли у чоботи, пошиті на дубельтовій підошві із халявами під коліном. Поверх штанів чоловіки, парубки носили довгу, до колін, білу полотняну сорочку (кошулю), стягнуту ремінним пасом (чересом). Сорочки мали вузький комір, мережаний (вишитий) різними візерунками або гаптований біля пазухи кольоровими шовковими нитками у парубків. Влітку голову прикривав солом'яний капелюх з широкими полами, а взимку – клепаня (висока шапка з молодого барана). Капелюхи одягали переважно у святкові дні, до церкви, на танці. Вони були оздоблені плетеною смужкою орнаменту з пацьорок (часто це були ґердани, які дарували парубкам дівчата), а також шнурками з вовняними китицями, купленими шовковими бендами, затикані пір'ям з качурів, пав, кучерями (кендзьорами).

Loading...

 
 

Цікаве