WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з москвофільськими виданнями („Слово", редаговане Б. Дідицьким, та ін.) існували видання народовські („Вечерныци" – до 1863 р., „Мета", „Нива", „Русалка"). У 1886 р. вийшов „Малоруско-німецкий словар" Євгена Желехівського, виданий за фонетичним правописом, який отримав назву „желехівка". Цей правопис з невеликими змінами використовувався в Галичині до 1939 року, багато правил, застосованих у ньому, увійшли до загальноукраїнського правопису. Однак офіційно фонетичний правопис, розроблений Є. Желехівським, був затверджений у Галичині тільки в 1895 році, і в цьому відіграв визначну роль інший видатний учений, багаторічний завідувач кафедри україністики Чернівецького університету, професор Степан Смаль-Стоцький. Він гаряче підтримав правопис Є. Желехівського і застосував його в своїй граматиці української мови, що вийшла в 1893 році. Ще від 1886 р. С. Смаль-Стоцький зі своїм колегою Ф. Гартнером почали домагатися у властей Буковини дозволу на впровадження фонетичного правопису в систему шкільної освіти. Кілька років тривала їх боротьба з прихильниками „етимології", і все ж перемога була досягнута. Вони зуміли довести різним комісіям, що історико-етимологічний правопис, який перед цим запропонував М. Осадца, є нещастям для школи, непослідовний і важкий для засвоєння, а правопис Є. Желехівського практичний і простий.

Розвиток і формування української літературної мови в Галичині неможливо уявити собі без активної участі в цьому процесі видатного українського письменника Івана Франка.

Перші прозаїчні твори письменника також були написані під потужним впливом москвофілів та культивованої ними російсько-старослов'янсько-української мови зі влучною назвою „язичіє". І. Франко згадував пізніше, що, будучи ще студентом, він втягнувся в мовні дискусії, але, на щастя, дуже швидко зрозумів, що літературну мову необхідно будувати на основі української народної мови. Те, що „в моїх ранніх віршах мова не завжди чиста, – писав І. Франко, – це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі етапи розвитку (а хто ж у Галичині їх не переходив на той час!), де панувало прагнення приглушувати почуття живої, чистої народної мови... На мені в мініатюрі повторилося те, що у великій мірі бачимо на усій галицько-руській літературі: школа, граматики та мовні суперечки прибили й збаламутили чистоту народної мови"x.

Своїм творчим доробком у поезії, художній прозі, публіцистиці та в наукових дослідженнях І. Франко збагатив українську літературну мову, сміливо впроваджуючи до неї як народну лексику своєї рідної наддністрянської говірки, так і лексику, запозичену з „освічених" европейських мов. Багато слів було створено або „викувано" ним самимxi.

Коли москвофільський рух було в якійсь мірі подолано й перемогли народовські орієнтації, почалися дискусії галицьких учених з ученими Східной України. Після відміни у підмосковній Україні Емського указу від 1876 року про заборону української мови (на початку ХХ століття) українські вчені та письменники взялися за її кодифікацію та нормалізацію. Це привело до суттєвих суперечок, бо писемна практика, традиції, тенденції у мовних питаннях на Заході та Сході України були різні. Дискусії стосувалися в основному питання про лексичне збагачення мови та правопис.

Перша мовна суперечка виникла в 1891 р. Східноукраїнські письменники не могли сприйняти галицько-українську мову, бо, незважаючи на її народний характер, вона була ще густо всіяна багатьма елементами „язичія". Тому навіть ті, хто досить прихильно ставився до Галичини, хто раніше, коли українська мова в Україні була заборонена, дуже часто звертався за допомогою галичан і друкував свої твори в Галичині, висловлювалися проти галицького варіанта української літературної мови. Так, ще в 1863 р. М. Костомаров у листі до О. Кониського писав: „А що про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом одрізнилася од нас, але й мовою, нехай вона до нас прихиляється, а не ми до неї. Самі розумні русини так говорять". Вони, мовляв, повинні взяти за основу своєї літературної мови літературу і мову, яка вже є на Україніxii.

Аналогічні думки висловлював і Пантелеймон Куліш. Підтримуючи з Галичиною дуже активні творчі зв'язки, він у той же час досить гостро виступав проти „галицької" мови. Він зазначав, що галичани, відстоюючи свої мовні особливості, виявляють вузькість своєї тенденції. Українські письменники хочуть, щоб їх читали і в Україні, і в Галичині, і їх, мовляв, будуть читати в Галичині навіть тоді, коли вони не приймуть „нічогісінько з вашого [Галицького – М. Л.] смаку; а вас тільки тоді читатимуть на Вкраїні, коли ви приймете смак український, піднявшись вище головаччини, дідиччини і всієї нової галичанщини. Ваша словесність буде насліддям самої бібліографії поти, поки Галичина не зіллється духом своїм з Україною в одно тіло"xiii.

Проте причиною дискусії послужила критична стаття Бориса Грінченка, надрукована у „Правді" (IX, 1891 р.) під назвою „Галицькі вірші", в якій він звинувачував галицьких письменників у надмірному вживанні полонізмів та ін. Його підтримав А. Кримський, М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І. Франко, якого підтримали Н. Кокорудз, І. Верхратський (Лосун) та ін.

Східноукраїнськіписьменники висували такі звинувачення-аргументи:

1. Галичина не може претендувати на створення української літературної мови, бо вона складає лише малу частину України. Не може бути мови галицько-української, як не може бути мови херсонсько-української.

2. Створена в Галичині книжна мова – це макаронічне „язичіє", незрозуміле більшості українського народу.

3. Ця мова відійшла від мови творів українських письменників Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка.

Таким чином, вважали вони, є всі підстави стверждувати й вимагати, щоб літературна мова була побудована на основі східних українських говорів. Б. Грінченко, проте, робив деякі поступки, заявляючи, що ми, мовляв, „Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо, може, дечим поступитися нашим галицьким братам. Але ж ми маємо право сподіватися насамперед сього спочатку від галичан, бо не в галичан, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Стороженко й інші"xiv.

Б.Грінченко, звичайно, не мав рації, стверджуючи, що Галичина не може претендувати на провідну роль у створенні літературної мови, як не може на неї претендувати, наприклад, Буковина, Херсонщина, Київщина, Полтавщина. Порівнювати їх не можна. Адже жодна з цих частин України не мала своїх власних культурно-історичних традицій у створенні української культури, а Галичина все це мала, тому цілком могла претендувати на керівну роль у створенні української літературної мови. На Великій Україні Емським указом українська мова була заборонена і в зв'язку з цим вона не вживалася в офіційній сфері. Рідко нею послуговувалася інтелігенція і в побуті. У Галичині ж українською мовою, як відзначав І. Кокорудз, і вітали цісаря, і виголошували промови в сеймі, і викладали навчальні предмети в гімназіях, і писали листи та наукові праці, тобто використовували її „як в простій хаті, так і в найелеґантнішім сальоні"xv.

Б. Грінченко не міг не брати до уваги ці аргументи, тому віддавав належне й галичанам. Він писав, що можна у вузькому колі сперечатися про важливі речі, але це ніяк не завадить нам іти разом до однієї мети, і такі люди, як І. Франко, все ж таки будуть сидіти на покутті в українській хаті... „І коли б трапилося так, зазначав він, що нас, українців-русинів з Росії яким... випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми й хвилини не вагаючись – почали б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам та звичкам, але все ж вони нам – своє, рідне"xvi. Він заявляв також, що не можна забувати, що „за кордоном існує 3 мільйони наших земляків, які не перетворился ні на ляхів, ні на німців, а живуть українським життям і склали вже літературну мову. Нехай ця мова і шкандибає, але вона існує і її треба мати на увазі"xvii.

Хоча мовні суперечки між представниками західної та східної традицій не припинялися, після 1905 р. вони розгорілися з новою силою. На цей раз їх спровокував український письменник Іван Нечуй-Левицький, який дуже різко критикував галичан за їх мову, виступав проти „обгаличанення" української літературної мови. Свою думку він висловлював у багатьох листах до різних діячів української культури. У 1907 р. він написав статтю „Сьогочасна часописна мова на Україні", в 1912 – „Криве дзеркало української мови". Він звинувачував у цій статті Михайла Грушевського, який нібито намагається шляхом „обгаличанення" української мови з'єднати галичан з наддніпрянцями, він, мовляв, „вирішив нахрапом упровадити галицьку книжну мову і чудернацький правопис в українську писемність"xviii.

Loading...

 
 

Цікаве