WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Подією великої культурологічної ваги був вихід у світ у 1837 році літературного альманаху „Русалка Днhстрова", створеного „Руською трійцею", до якої увійшли майбутні богослови, тоді ще студенти Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Щоб обійти сувору галицьку цензуру, молоді люди вирішили видати свій альманах у Будапешті. Однак цензуру обійти їм не вдалося, бо „Русалку Днhстрову" заборонили ввозити в Галичину. Причина заборони не відома, це можна пояснити хіба тільки тим, що написаний альманах був простою народною українською мовою з використанням фонетичного принципу письма та „гражданського" шрифту, що сприймалося як виклик усталеній системі та що могло, на думку цензури, підірвати високий авторитет церковнослов'янської мови з її етимологічним правописом і кириличною азбукою.

Немає сумніву, що „Русалка Днъстрова" була б змінила цю закоренілу систему, але не зробила цього з двох причин: по-перше, майже весь тираж її був вилучений та на 11 років запроторений до цензорських казематів, а, по-друге, її головний автор та ініціатор Маркіян Шашкевич у 1841 році після тяжкої хвороби помер. Його друзі фактично зрадили почату справу. І.Вагилевич перестав писати українською мовою і писав тільки польською, а Я.Головацький, хоч і був 18 років завідувачем кафедри української словесності у Львівському університеті, перейшов на бік москвофілів і всіляко застосовував в українському письмі не українську народну мову, а так зване „язичіє" – суміш кількох мов, а пізніше взагалі перейшов на великоруську мову.

Однак це зовсім не означає, що в Галичині на той час не було кому відстоювати народну мову. Серед них особливо виділявся священик Йосиф Лозинський, учений та публіцист, який написав ще в 1833 році польською мовою граматику української мови. З різних причин він видав її аж у 1846 році, і залишається тільки шкодувати, що вона не вийшла в тридцяті роки. Ця граматика була орієнтована на народну українську мову, на фонетичний правопис і, підтримана сильним авторитетом „Русалки Дністрової", могла б унести зміни в культурне життя Галичини.

Й. Лозинський активно виступав у галицькій пресі, захищаючи народну українську мову, виступаючи проти використання в українській літературі старослов'янської мови та етимологічного принципу письма.

У всіх своїх публікаціях він послідовно підкреслював, що мова, якою користуються більше 15 млн. людей, повинна піднятися до рівня літературної. Менш численні поляки, чехи, серби та інші народи зуміли цивілізувати свої мови, чому ж це не можуть зробити українці? Щоб досягти певного рівня цивілізації, слід вивчати та розвивати ту мову, якою розмовляє народ, яка живе в його устах. На жаль, не всі хочуть це розуміти. Одні готові накинути на народ пута старослов'янщини, інші хочуть отримати літературну мову шляхом злиття своєї мови з сусідніми. Хіба потрібно кидати свою мову та хапатися за мертву старослов'янську, яка не зрозуміла для українців, а її граматичні форми надто далекі від народних? Й. Лозинський різко виступав і проти „язичія", що стало панівним у Галичині в другій половині XIX століття. Навіщо створювати якусь нову „амалгаму", ні до чого не здатну, для народу не зрозумілу? – писав він з пристрастюv.

Й.Лозинський мав, звичайно, послідовників, які підтримували його. Дуже розумні та емоційні статті на захист української народної мови писали сільські священики Теодор Лисяк і Теофан Глинський, письменник Микола Устиянович (у 60-х роках услід за Я. Головацьким перейшов на москвофільські позиції), редактор української газети „Вhстникъ", яка видавалася у Відні, Юліан Вислобоцький, працівник Міністерства освіти Григорій Шашкевич та інші, часто анонімні автори публікацій.

Однак протилежна сторона, так званий „Погодінський кружок", починаючи з другої половини 50-их років, стала значно переважати. Очолював москвофільський рух відомий історик Денис Зубрицький, який досить зневажливо ставився до української мови, називаючи її мовою черні, мовою „простолюдина пасічника Грицька", „пастуха Панька"vi і т.п. Коли йому запропонували очолити редакцію першої української газети в 1848 році, він відмовився, визнавши, що за все життя „едва двh или три строки писалъ на Малорусском нарhчіи"vii. Писав він свої праці німецькою, польською та, як він уважав, великоруською мовою, хоча в дійсності великоруської мови досконало не знав. Спиралися москвофіли й на висловлювання іншого досить відомого галицького історика – Антона Петрушевича, який стверджував, що мова, якою користується Москва, – це мова давньоукраїнських писемних пам'яток, і якщо ми відмовимося від цієї мови, то відмовимося від своєї історії, від своєї історичної спадщиниviii. Як ерудований історик, він не хотів узяти до уваги той факт, що давні київські писемні пам'ятки були написані мовою, яка сформувалася під великим впливом і за зразком старослов'янської мови, а не розмовною мовою автохтонного населення Києва. Тому всі прихильники цієї ідеї намагалися запровадити в галицьких виданнях великоруську мову. Іван Франко назвав їх „твердорусами", найбільш активними серед яких були, крім названих, Северин Шехович (видавав газету „Лада", а потім „Сhмейную библіотеку" мовою, круто замішаною на великоруській), письменники Іван Наумович, Іван Гушалевич, Михайло Малиновський, редактори та видавці Іван Раковський, Богдан Дідицький, Іван, а потім і Яків Головацькі, закарпатські письменники Олександр Духнович, Микола Нодь, а від 60-их років і Микола Устиянович, Антін Могилъницький та інші.

І все ж боротьба за літературну мову на народній основі не припинялася. Ще члени „Руської трійці" вважали, що за основу української літературної мови необхідно взяти говори, які побутують між Коломиєю та Чортковом, тобто покутський та наддністрянський. Фактично, в західному варіанті української літературної мови ці два говори якраз і представлені найяскравіше, хоча, безумовно, в ньому можна знайти риси й інших говорів, які функціонують у західних областях України.

На початку 60-х років, після смерті Тараса Шевченка, в Галичині зароджується на противагу москвофільському рух народовців, які обстоювали народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського „Кілька слів на часі!", яка була написана фонетичним правописом і народною мовою та яка закликала надавати перевагу українській народній мові, „зовсім зблизитися до люду, писати його мовою i ладом"ix.

Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на початку 60-х років граматики української мови Михайла Осадци, яка була тоді, безперечно, прогресивним явищем. Хоч автор і дотримувався етимологічного принципу письма, хоч сама мова викладу матеріалу носить печать книжної мови і недалеко відійшла від москвофільського язичія, „Грамматика руского языка" Михайла Осадци була світлим променем у мовному мороці, який сіяли в цей час у Галичині москвофіли; автор продемонстрував у ній справжню українську мову, в основному правильно й об'єктивно описав її фонетичні та граматичні особливості. Граматика, без сумніву, внесла вагомий внесок у розвиток української літературної мови і граматичної думки в Галичині. Пізніше виходить ще цілий ряд подібних публікацій.

У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найбільш активними були син Маркіяна Шашкевича Володимир, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Даниїл (Данило) Танячкевич, Михайло Осадца, Юліан Лаврівський, Іван Жуківський, Степан Качала, Анатоль Вахнянин, Михайло Глинський та деякі інші.

Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства „Просвіта", яке залучало у свої лави широкі верстви населення Галичини та в першу чергу – інтелігенцію. „Просвіта" ставила своєю метою широке просвітництво народу, видання книг загальнонародною українською мовою. Можливо, що це товариство було створено на противагу науковому товариству „Матица", яке під керівництвом Я. Головацького скотилося на москвофілъські позиції.

Могутню підтримку українська мова одержала зі сторони нового завідувача кафедри української словесності Львівського університету (після Я. Головацького) Омеляна Огоновського. Як філолог у широкому розумінні слова він залишив після себе значний науковий спадок. Однією з найважливіших його праць була граматика української мови, написана для європейського читача німецькою мовою під назвою „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache" (1880), яка давала досить яскраву й правильну характеристику української мови, фонетичних і граматичних особливостей її діалектів. У книзі він зіставляє українську мову з великоруською, розкриває основні риси української мови, показує її переваги над російською. Учений розробив новий проект правопису, побудований на фонетичному принципі та народній мові. У 1889 році він видав граматику української мови для середніх шкіл, у якій уперше використав цілий ряд мовознавчих термінів, що вживаються і в наш час. Уже тоді О. Огоновський побачив і правильно оцінив велику загрозу українській мові з боку москвофілів і великоруської мови, її великий і негативний вплив на формування української літературної мови.

Loading...

 
 

Цікаве