WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму - Реферат

Реферат на тему:

Формування української літературної мови в Галичині в умовах австрійського режиму

У мовознавчій літературі були окремі спроби висвітлити питання про становлення та формування української літературної мови в Галичиніi, але монографічного опису про це досі ще немає. Між тим, ця проблема викликає значний інтерес.

Сталося так, що Україна впродовж багатьох століть не мала своєї державності, тому не могла розвивати й національну літературну мову. Центральна та Східна Україна у 1654 році була віддана Б.Хмельницьким Росії, а що стосується Галичини, то вона від 1340 до 1772 року була під польською владою. У час панування феодальної Польщі українських шкіл тут не було; могутня українська культура, яка дивувала Європу ще в період Галицько-Волинського князівства, поступово згасала, українську мову, яка в Литовській державі була мовою двору, науки, суду, права, дипломатії, з часом вилучили з офіційного вжитку; вона стала мовою „хлопів" і, за словами Йосипа Лозинського, „з високого становища була загнана під селянську стріху"ii. Української інтелігенції в той час фактично не було. Українська шляхта, якщо й отримувала освіту, то відразу ж під тиском обставин переходила на польський бік і переставала вважати себе українською.

З приєднанням Галичини до Австрії цісарський режим робив деякі спроби, щоб полегшити долю українських галичан, обмежити панування польських магнатів, дати хоча б якусь освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, яке являло собою єдиний більш-менш освічений прошарок серед галичан. У селах Галичини відкривалися однокласні, трикласні або чотирикласні народні школи для селян і міщан. У 1783 р. з дозволу цісаря Йосифа ІІ була відкрита духовна семінарія з українською мовою викладання у Львові. У цьому ж році був відкритий Львівський університет. На жаль, викладання в ньому велося латинською та німецькою мовами і тому він був недосяжним для вихідців з українських сіл. Правда, через чотири роки був відкритий так званий „Руський інститут" („Studium Ruthenum") – філософсько-богословський заклад для українців, який заповнив гостру нестачу священиків на селі. За час свого існування (до 1808 р.) він підготував біля 500 духовних наставниківiii для сільських парохій, які, однак, мали нижчий офіційний статус, ніж вихованці університетських (латинських) студій. І все ж це була сильна, дуже потрібна і дуже вчасна культурно-просвітня допомога, це була сила, що засвітила перші промені просвіти в Галичині, що розігнала дрімучу темряву в душах і оселях галицьких селян.

Однак після смерті цісаря Йосифа П (1790 р.) українське відродження поступово почало згасати. Австрійська влада жонглювала настроями людей – давала можливість підніматися в національно-культурному житті то одній, то іншій народності. Якщо, на її думку, дещо підносилася польська народність, то для стримування давали можливість піднятися українцям, якщо піднімалася українська – її придушували за допомогою польської шляхти.

Від 1808 р. на довгих сорок років завмерла українська мова у Львівському університеті; у більшості сіл Галичини українських учителів узагалі не було. У таких несприятливих умовах навряд чи можна було думати про розвиток української науки, просвіти, культури, мови, про будь-які прояви національно-культурного життя.

Така ситуація викликала незадоволення людей, провокувала українську інтелігенцію на радикальні дії. У цей час серед греко-католицького духовенства виділяються люди, які бачили необхідність широкого просвітництва народу, розуміли важливість збереження народної мови як основного засобу цього просвітництва та національного відродження української Галичини.

Серед прогресивного галицького духовенства активною суспільною позицією вирізнявся священик, крилошанин з Перемишля Іван Могильницький. Він закінчив Львівський університет, був досить освіченою людиною свого часу, знав кілька європейських мов. Крім чисто духовних функцій, він виконував ще обов'язки головного наглядача над школами Перемишльської єпархії.

За його ініціативою був відкритий дяко-учительський інститут, він був ініціатором та автором листів єпископа М. Левицького до президії губернії про запровадження української мови в народних школах. Але зробити це було нелегко. Чиновники з губернського керівництва відповідали, що в Галичині живуть, мовляв, не одні „русини", тобто українці, але й поляки. Зважаючи на це, довелося б тримати двох учителів – польського та українського. В усному спілкуванні нехай, мовляв, користуються собі українською мовою, але в письмовій формі не можна, бо немає такої мови, вона ніде не вживається, нею не видаються цісарські укази (від 40-х рр., до речі, укази видавалися й українською мовою), та у цьому, мовляв, немає ніякої потреби, бо галицький „хлоп" дуже добре розуміє й польську мову. Крім того, простим людям було б нелегко засвоїти тяжку та громіздку кирилицю, тому нехай краще використовують при вивченні української мови латинські (читай: польські) букви.

І. Могильницький виступив також ініціатором створення в Перемишлі просвітницького товариства, яке ставило за мету видання підручників, книг релігійного та світського змісту українською мовою (правда, цьому товариству не дали можливості розгорнути свою діяльність). Та він увійшов в історію України не тільки як ініціатор перших організаційно оформлених проявів національно-культурного життя в Галичиніiv, але і як видатний учений, з-під пера якого вийшло немало наукових праць і навчальних посібників.

У 1829 році в газеті „Czasopismo naukowe księgozbioru imienia Ossolińskich" була надрукована стаття І. Могильницького „Rozprawa o języku ruskim" – скорочений переклад його більшої праці – „Въдомость о Рускмъ языцъ", яка повинна була, очевидно, стати передмовою або вступною частиною до його ж „Граматики языка словено-руского".

„Rozprawa о języku ruskim" мала великий резонанс, адже її автор першим насмілився заявити про самостійність української мови, що в своїй праці досить переконливо й довів. Червоною ниткою через усю роботу проходить думка про те, що український народ – це відгалуження „слов'янщини", рівне з іншими, тільки, на жаль, українську мову мало знають і по-різному називають. З гіркою іронією автор зазначає, що, перераховуючи слов'янські мови, Богуміл Лінде у передмові до свого словника польської мови, а Йозеф Добровський у своїй „Institutiones linquae Slavicae" „забули" назвати українську мову як мову, рівну з іншими слов'янськими мовами. Інші вчені, зазначає І. Могильницький, ототожнюють українську мову зі старослов'янською, з великоруською, або з польською, деякі вважають її мішаниною цих трьох мов, виключають її з ряду „освічених", упорядкованих мов як мову дику, необтесану і т. под.

Розвиткові української літературної мови в Галичині, без сумніву, сприяла б „Граматика языка словено-руского", написана І. Могильницьким українською книжною мовою, але вона не була надрукована і побачила світ тільки в 1910 р. завдяки професорові М. Вознякові. Важливо підкреслити ставлення І. Могильницького до української літературної мови. Услід за М. Смотрицьким, М. Ломоносовим, Й. Добровським він уважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Ця проблема була предметом тривалих дискусій між галицькими вченими упродовж цілого ХІХ ст. Якби І. Могильницький був своєчасно висловився на користь народної мови, то, можливо, вона значно раніше перейшла б у літературну. Однак І. Могильницький не міг однозначно стати на бік простої народної мови, як не могли цього зробити й інші галицькі вчені. Справа в тому, що на території східної Галичини функціонували в той час, як функціонують і тепер, кілька українських говорів, зокрема: гуцульський, лемківський, бойківський, покутський та наддністрянський. Стати на бік народної мови означало стати на бік одного з цих говорів на шкоду іншим. Цей факт був головним козирем у руках противників народної мови майже упродовж усієї другої половини XIX століття.

Багато років дискутувалося також питання стосовно старослов'янської мови. Її прихильники стверджували, що немає ніякої потреби запроваджувати в літературу народно-розмовну мову, бо вже є готова, опрацьована, кодифікована й канонізована староцерковнослов'янська мова, яку добре розуміють, мовляв, усі галичани. На церковнослов'янську мову накладалася й охоронна функція, тобто її використовували як засіб захисту від полонізаційних процесів. Ось навколо цих питань і проводилися дискусії упродовж майже цілого XIX століття.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосифа Левицького, написана німецькою мовою та видана в 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, великоруських і польських слів. Й. Левицький був твердим прихильником старослов'янської мови та етимологічного принципу правопису, він усе життя обстоював написання ъ у кінці слів після твердих приголосних, дуже різко та непримиренно нападав на прихильників фонетичного правопису. Ці погляди він обстоював у всіх своїх наступних статтях, які були опубліковані в українсько-, польсько- та німецькомовних галицьких часописах.

Loading...

 
 

Цікаве