WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Документи до мартирології українського народу - Реферат

Документи до мартирології українського народу - Реферат

Реферат на тему:

Документи до мартирології українського народу

Пам'яті жертв трагічних подій у Перемишлі

і Синовідську Вижному восени 1914 року

„Немає нічого захованого, що не

виявиться, ні таємного, що воно

не пізнається, і не вийде наяв".

Євангелія від Св. Луки, 8, 16.

Історичний шлях українського народу у ХХ столітті був позначений героїчними злетами національно-визвольного руху, піднесенням культури, економіки, спробами відродження власної державності. Водночас у минулому столітті українцям довелося зазнати нечуваного досі за масштабами насильства, жорстокого терору, голодоморів, тотального воєнного спустошення.

За цими трагічними сторінками нашого недавного минулого відійшла на другий план історична доля українства у роки Першої світової війни. У результаті сьогодні навіть поінформований читач не має уяви про масштаби тодішньої трагедії українського народу. Дослідження цієї теми залишається ще завданням істориків.

Знайдені матеріали про злочини, скоєні австрійсько-польською адміністрацією восени 1914 року у Перемишлі і Синевідську вижному свідчать про те, що український народ був відданий на поталу молоху війни. Опубліковані нище матеріали про дві трагічні події відкривають завісу великого мартирологу українців, доля яких стала розмінною монетою складних етнополітичних відносин в краї в умовах воєнного часу.

З початку Першої світової війни українство в Галичині стало об'єктом жахливого терору з боку військових і місцевої польської адміністрації. До цього спричинила видумана історія про „руську зраду". Суть її полягала в тому, що представники москвофільської течії, яка існувала у Галичині ще з середини ХІХ століття, у боротьбі проти польського засилля орієнтувалися на царську Росію. На початку ХХ століття москвофіли втратили свої позиції. У Галичині набирав силу український національний рух. У боротьбі проти нього польська адміністрація використовувала москвофілів.

Війна ще більше загострила етнополітичне протистояння у Галичині. Поразка австро-угорської армії на початку війни вивела проблему москвофільства на перший план. Шукаючи виправдання поразці на фронті, військові та адміністративні чинники звинуватили українське населення у державній зраді, підтримці Росії, ототожнюючи всіх галицьких українців з москвофілами. Підставою для цього став факт створення у серпні 1914 р. москвофілами у Києві "Карпато-русского освободительного комитета". Крім того, москвофіли допомогли штабові Південно-західного фронту видати книжку "Cовременная Галиция", у якій було подано тенденційні відомості про українські установи, політичні партії, греко-католицьку церкву та їх діячів.

В умовах відступу австрійської армії місцева польська адміністрація вкотре використала галицьке москвофільство з метою знищення українства. Історія про "руську зраду" була вигідна і для військових. Їх настрої висловив генерал Калошварі: "Перш ніж починати війну з Росією, слід було перевішати все русинське населення"1. Комендант міста Перемишля генерал Кусманек в одному зі своїх рапортів у Відень писав: "Якщо хоча б один рутенець залишиться в Перемишлі, то я не поручуся за цю фортецю"2. Командуючий австро-угорською армією східного напрямку ерцгерцог Фрідріх заявив, що галицька битва програна у зв'язку із "запроданством і зрадою" місцевого населення3.

Розпочаті австрійськими воєнно-польовими судами процеси над москвофілами за державну зраду з вини польської краєвої адміністрації були поширені на українську інтелігенцію, селян, які не мали нічого спільного з москвофілами, були свідомими українцями. У листі до Євгена Олесницького 22 серпня 1914 р. митрополит Андрей Шептицький у зв'язку з цим писав: "Проти нас ведуть акцію ті, що підтримували москвофільство в краї, а тепер арештують наших найкращих і невинних людей; про увязнених москвофілів говорять, що це внаслідок доносів українців. Водночас переконують військові структури, що українці і москвофіли в одинаковій мірі не заслуговують на довір'я. В цьому безголовому замішанні готують українцям винищення. Коритовський діє хитро супроти українців, і тому він небезпечний"4. Звинувачуючи місцеву польську адміністрацію в організації репресій проти українського духовенства, митрополит у листі до Президії Намісництва вказував: "Деякі органи адміністративної власти мстяться на зовсім невинних священиках і представляють власти військовій яко небезпечних русофілів людей, яким не можна нічого закинути, до яких, однак, мають, може, лиш особистий жаль, і то часом за совісне сповнювання обовязків священичих і за поборюване польсько націоналістичних шовіністичних [напрямів] партії, що до недавна була представителькою російської орієнтації поміж польським населенням краю, і, голосно попарала русофільство поміж руским населенням"5.

Сотні українців, звинувачених у "зраді", було розстріляно, повішено, тисячі кинуто у концентраційні табори. 15 вересня 1914 р. сталася жахлива трагедія у Перемишлі, де угорські солдати шаблями порубали 44 українці, звинувачених у мнимому москвофільстві. Обставини їх загибелі, прізвища жертв подано у документі № 1. Два наступні матеріали проливають світло на обставини страти 19 жовтня 1914 р. 11 українських селян у Синевідську вижному, де військово-польовий суд 55 дивізії інфантерії під керівництвом Станіслава Загурського на основі неправдивого доносу визнав винними селян у "державній зраді". Одинадцять чоловік було повішено у той же день. Найвищий трибунал краєвої оборони у Відні 18 квітня 1918 р. визнав усіх страчених невинними.

Зі статті адвоката Антіна Гарасиміва дізнаємося, що 12 лютого 1919 р. український суд ЗУНР, а 2 січня 1920 р. польський окружний суд у Стрию звільнили від покарання Дмитра Фединишина (батька якого було повішено) за вбивство 3 листопада 1918 р. лжесвідка. Тим самим, прямо чи опосередковано було визнано необґрунтованість вироку смерті одинадцятьом українським селянам, винесеного головою військово-польового суду С.Загурським. Однак С.Загурський, який у роки війни здійснив біля 100 судових процесів проти українців з вироками смерті, не був покараний. Газета "Свобода" за 14 грудня 1924 р. у статті "Кат українського народу" писала, що Загурський "кат і "вешатєль" українських селян" є головою "Звйонзку оброньцуф Львова" і нині "він ходить собі по Львову, є адвокатом і впорядчиком ріжних "патріотичних" свят".

Представники українського політичного проводу в особі Головної Української Ради, посли до австрійського парламенту докладали зусиль до того, щоби припинити терор і репресії. Однак це давало лише часткові результати. І це при тому, що десятки тисяч галицьких українців воювали і гинули на фронтах у складі австро-угорської армії, захищаючи Австрію.

З приходом російських військ у Галичину почалась нова хвиля репресій, арештів і виселень "підозрілих" українських діячів-"мазепинців". Тих, які не потрапили до Талєргофу (австрійський концентраційний табір – авт.) за "москвофільство", вивозили до Сибіру за "австрофільство". Тільки через київські тюрми перевезено до Сибіру понад 12 тисяч чоловік, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. було заарештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі, де він перебував до 1917 р. "Поголовно висилано українських священиків, – писав Михайло Грушевський, – або всю інтеліґенцію, цілі маси свідомих селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці, жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку ймовірність"6.

Мартирологія масових жертв українства у ХХ столітті, започаткована подіями Першої світової війни, потребує спеціального системного вивчення. Ця проблема постає як окремий напрям історичних досліджень, які мали би спиратися на державну підтримку, оскільки вона має моральні, історичні і політико-правові аспекти. Давно назріло створення державної структури на зразок польського Інституту національної пам'яті. Обов'язок сучасників встановити історичну правду, віддати шану пам'яті жертвам злочинів проти українського народу.

Величезні людські втрати, понесені українцями у ХХ столітті, були зумовлені значною мірою відсутністю власної державності. Трагічні події 90-річної давності постають у національній пам'яті суворим уроком і застереженням на майбутнє.

Література

  1. Москвофільство: документи і матеріали. Вступна стаття, коментарі та добірка документів Олексія Сухого. – Львів, 2001. – С. 63.

  2. 2 Дмоховський Р. Памяти 46 мучеників // Український вістник. – 1921. – 15 вересня.

  3. 3 Москвофільство: документи і матеріали. Вступна стаття, коментарі та добірка документів Олексія Сухого. – Львів, 2001. – С. 63.

  4. 4 Там само. – С. 62.

  5. 5 Митрополит Андрей Шептицький. Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944. Том 2. Церква і суспільне питання. Книга 2. Листування. – Львів, 1999. – С. 608 – 609.

  6. 6 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Нью-Йорк, 1990. – С. 529.

Loading...

 
 

Цікаве