WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Західноукраїнське село: етапи та методи колективізації 1944-1952 рр. - Реферат

Західноукраїнське село: етапи та методи колективізації 1944-1952 рр. - Реферат

Реферат на тему:

Західноукраїнське село: етапи та методи колективізації 1944-1952 рр.

Упродовж тривалого часу радянська історіографія фальсифікувала процес колективізації села, зокрема західноукраїнського. За часів незалежності України вийшли публікації О. Ленартовича, Ю. Киричука, А. Русниченка, В. Когута та інших, у яких об'єктивно, але фрагментарно розглядається це питання1. Повного висвітлення вказана тема ще не отримала в українській історіографії, зокрема не розкрито етапи та методи колективізації західноукраїнського села у повоєнний період.

У 40-х – на початку 50-х років XX століття тоталітарний режим здійснював насильницьку колективізацію західноукраїнського села. Вона проводилася сталінськими методами, переважно за допомогою терору, штучного розпалювання соціально-майнової ненависті, а також провокацій та облудної демагогії. Умовно можна виділити три основнi етапи колективізації. Перший припадає на роки становлення радянської влади (1940 – І пол. 1941 рр.) та її відновлення (1944 – 1946 рр.), коли закладалися політичні передумови колективізації, виникали колгоспи. Другий – перехід до суцільної колективізації, початок масового відчуження селянина від власності, розгортання терору проти національно-визвольного руху, насамперед, депортаційно-переселенської політики (1947-1948 рр.). Третій – завершення суцільної колективізації, утвердження колгоспного ладу, перетворення селянина-господаря у новітнього кріпака, знищення соціально-економічної бази національно-визвольного руху (1949-1952 рр.).

Перші колгоспи у західноукраїнському селі організовувалися ще в 1940-1941 роках, а після війни відновлювалися. У 1944 році їх нараховувалося 38, зокрема у Тернопільській області – 35, Львівській – 1, Рівненській – 1, Чернівецькій – 12. У наступному році було створено 13 колгоспів у Волинській області, 1 – у Дрогобицькій, 5 – у Станіславській3. 1 січня 1946 р. у західному регіоні зафіксовано 107 колгоспів – невеличких господарств, що становили 0,24 відсотка селянських дворів4. Вони виникали здебільшого на базі колишніх фільварків, а членами їх ставали наймити і найбідніші селяни5.

Частина бiдняків через відсутність реманенту і тяглової сили не могли самостiйно вести власне господарство. Тому вони були готові об'єднатися у сильнішу структуру, яка б узяла на себе організаційно-виробничі турботи, відповідальність за результати господарювання та забезпечила прожитковий мінімум.

Однак більшість селян не підтримувала ідеї колгоспного ладу. Це пояснюється тим, що, по-перше, у західноукраїнському селі була вкорінена психологія власника6. Важко уявити, щоб селяни, які протягом багатьох віків мріяли про землю і виїжджали в пошуках кращого життя до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, поспішали з нею розстатися і вступити до колгоспу. Вони прагнули одержати від нової влади землю у приватну власність і вільно на ній господарювати. По-друге, ще свіжими були спомини про колективізацію на Західній Україні у довоєнний період, коли вiдбувався масовий терор, депортація населення до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені райони СРСР7. По-третє, у 1946-1947рр. Східну Україну охопив голод. З Наддніпрянщини у Галичину, де не було голоду, переміщалися люди у пошуках харчів. Кращих "агітаторів" проти колгоспного ладу годі було шукати8. По-четверте, загони УПА і підпілля ОУН чинили відчайдушний опір колгоспному ладу9.

Колективізація західноукраїнського села ускладнювалася і тим, що існувала велика роздрібненість у землекористуванні, зберігалося черезсмужжя. Зокрема, на Буковині 160 тис. господарств мали 1,5 млн. земельних наділів, які часто були віддалені від сіл на десятки кілометрів10. У селі Уніж Городенківського району Станіславської області на одне господарство припадало у середньому 12 клаптикових ділянок11. Подібна картина простежувалася в усьому регіонi. Ще однією особливістю західноукраїнського села була наявність великої кількості хутірських господарств. Так, лише на Волині нараховувалося 167 тис. хуторів12.

Більшовицька влада прагнула розколоти селянство за класовими ознаками, створити "актив" для проведення колективізації у східних регіонах України. На західноукраїнських землях у той час не було такого соціального розшарування населення, як на Наддніпрянщині. Тут бракувало заможного селянства, щоб після ліквідації поміщиків вести політику на основі ворожнечі між наймитами, середняками і куркулями. Західноукраїнське село було, в основному, бідняцько-середняцьким, не створювалися організації на зразок комнезамів, а земельні громади не мали чітко означеного соціального характеру.

Про небажання селян вступати у колгоспи свідчать й інші факти. Серед незначної групи колгоспів, які були створені у 1944-1945 рр., існували також "паперові господарства". Зокрема, в Милятинському районі Львівської області під виглядом колгоспу ім. Сталіна фактично існувало підсобне господарство машинно-тракторної станції МТС. У Радехівському районі цієї ж області у колгоспі ім. Хрущова з 35 членів на МТС, на млині, пивоварні та інших підприємствах і організаціях працювало 32. Оскільки селяни не хотіли вступати до колгоспiв, то районна влада для "справної цифри" створювала фіктивні колгоспи13. Щоб економічно утримати такі господарства і не допустити їх розвал, практикувалися примусові роботи селян-одноосібників. У 1946 р. в колгоспах ім. Кірова Яворівського району, ім. Жукова Немирівського, ім. Ів.Франка Олеського, ім. Молотова Сокальського районів Львівської області майже всі польові роботи виконували працівники МТС і залучені сільрадами одноосібники14.

Завдавши поразки основним силам ОУН-УПА, тоталітарний режим з літа 1947 р. приступив до здійснення суцільної колективізації. До кінця 1947 р. планувалося повністю відновити діяльність колгоспів, що існували у довоєнний період. Практично це означало збільшити їх кількість майже вдесятеро. Виконання цього рішення зумовило форсування колективізації. Так, із 49 колгоспів Дрогобицької області, створених у 1947 р., 35 виникло у жовтні-грудні. Із 216 колгоспів, які діяли на початку 1948 р. у Львівській області, 163 були організовані в осінньо-зимовий період. У Станіславській області за десять місяців 1947 р. було створено 28 нових колгоспів, з яких 20 сформувалися після червня15.

Водночас прискорювалася організація колгоспів у селах, де раніше їх не було. До середини листопада 1947 р. на Волині утворено 41 колгосп, а в кінці цього ж року у Львівській області нараховувалося 122 нових колгоспи. З'явилися окремі колективізовані села. У кінці 1947 р. в Тернопільській області було 36 таких сіл, на початку 1948 р. у Львівській - 27, а в Чернівецькій – 2916.

До кінця 1948 р. у Волинській області було колективізовано 71,2 відсотків селянських господарств, у Дрогобицькій – 67,0, у Чернівецькій – 77,3, у Закарпатській – 46,0, у Львівській – 33,0, у Тернопільській – 34,0, у Станіславській – 17,017.

Різні темпи колективізації зумовлювалися певними причинами. У Дрогобицькій області, де процес відчуження селянина від приватної власності відбувався у гострій боротьбі, були сконцентровані значні репресивні сили. Структури НКВС (МВС) і НКДБ (МДБ) діяли вкрай жорстоко. Щодо Закарпатської і Чернівецької областей, то в них опір ОУН-УПА був слабший. Ще під час війни оунівське підпілля було дезорганізовано румунськими і угорськими окупаційними силами, які хотіли позбутися політичних конкурентів. На Буковині боївки ОУН-УПА діяли переважно в селах на межі з Тернопільською і Станіславською областями. На Закарпаття були перекинуті три загони УПА ("Змеюки", "Довбуша", "Грозного") із Дрогобицької і Станіславської областей, однак вони не змогли органiзувати широкого спротиву. Особлива ситуація склалася у Волинській області. Тут у роки війни поширився радянський підпільний та партизанський рух, спрямований проти німців й українського визвольного руху. Водночас сюди були кинуті численні репресивні сили, які розкрутили небачений маховик каральних акцій. Відтак це ослабило на Волині опір УПА та підпілля ОУН.

1949 рік став переломним у ходi колективізації для Львівської, Тернопільської, Рівненської та Станіславської областей. Розпочався новий процес організації колгоспів. Перш за все, це пов'язувалося із поступовим затуханням національно-визвольної боротьби. До цього часу було частково знищено, частково депортовано селян, які підтримували ідею самостійності, тому звузилася соціальна база національно-визвольної боротьби, яка мала антиколгоспну спрямованість.

30-31 березня 1949 р. на міжобласній нараді у Львові Микита Хрущов звинувачував організації Львівської, Станіславської, Тернопільської і Рівненської областей за повільні темпи колективізації і вимагав до кінця року її завершити18.

За допомогою репресивно-каральних органів до кінця 1949 р. у захiдному регiонi України було організовано понад 6 тис. колгоспів, що становило 61 відсоток селянських господарств, зокрема у Чернівецькій – 90,1, у Волинській – 91,1, у Дрогобицькій – 84,4, у Закарпатській – 65,9, у Рівненській – 67,3, у Тернопільській – 64,2, у Львівській – 50,1, у Станіславській – 37,619.

Селян залучали до колгоспів грубими, насильницькими методами: податковим пресом, погрожуванням, залякуванням, шантажем, провокаціями, вивезенням у Сибір і навіть убивствами. У Волинській області за перше півріччя 1947 р. лише офіційно зареєстровано 34 випадки порушення законності пiд час організації колгоспів (побиття громадян, вилучення у них майна, погроза зброєю)20. Насправді їх було значно більше.

Loading...

 
 

Цікаве