WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Доброчинність як вияв національної солідарності у роки другої світової війни - Реферат

Доброчинність як вияв національної солідарності у роки другої світової війни - Реферат

Реферат на тему:

Доброчинність як вияв національної солідарності у роки другої світової війни

З прадавніх часів українська побутова традиція відзначалася різними формами взаємодопомоги та співпраці. Одна з них "толока", тобто добровільна участь сусідів у будівельних та інших господарських роботах в односельців, зберігається у деяких українських селах і донині. Такі звичні колись і поодинокі тепер форми взаємної підтримки людей перейшли у площину "масштабних акцій", ініційованих різними фондами. Здебільшого ці заходи орієнтовані на формування відповідного іміджу або політичного реноме певних осіб і насправді камуфлюють рекламну кампанію. Чистий дух співчуття і взаємовиручки, що становить основу благодійності, з масового явища перетворився на індивідуальне, причому притаманне представникам незаможних верств населення. Цей факт лише на перший погляд здається парадоксальним, адже у сучасних розвинених країнах саме заможні категорії суспільства є основними учасниками доброчинного руху.

Радянська доба, позначена "зрівнялівкою" та більшовицькою матрицею, з якої ліпилися всі форми соціальної солідарності, період "первісного накопичення капіталу", який триває дотепер, з його відразливою дволикою фізіономією всепоглинаючого молоха й доброзичливого, щедрого джентльмена водночас, вихолостили в українському суспільстві цей іманентний йому елемент громадського співжиття. Та у вітчизняній історії було чимало прикладів того, як в екстремальних, найбільш несприятливих умовах, люди, які не мали особливих статків, ділилися останнім шматком хліба з нужденними.

Принципова важливість цього питання вбачається у тому, що не лише деякі зарубіжні й вітчизняні науковці обстоюють тезу про відсутність в українців здатності до самоорганізації, узгоджених дій індивідів у ім'я спільної мети, а, отже, спроможності самостійно збудувати власну державу.

Насправді українці володіли цими якостями так само, як і всі інші народи Центральної, Південної та Східної Європи, хоча спосіб їх реалізації залежав від специфічних рис історичного розвитку України, позначеного тривалими періодами бездержавності та зовнішньої експансії. Спробуємо спроектувати візію на це питання через призму доброчинства у період Другої світової війни.

Маючи статус національної меншини, населення західноукраїнського регіону постійно відчувало соціально-економічний, етно-конфесійний тиск і в умовах конкуренції змушене було вживати контрзаходів, які набували форм кооперації та консолідації на національній основі. У міжвоєнний період цей рух проходив під гаслом: "Свій до свого, кожен по своє". Традиційно побожні мешканці краю органічно сприймали необхідність допомагати один одному у скрутний час, оскільки це логічно випливало з християнських постулатів.

Ще Іоанн Хреститель на питання перших християн, що їм робити, відповідав: "У кого дві одежі, той віддай не імущому, і в кого є їжа, роби те саме" [Лука; 3. 4,11]. А відомий російський мислитель С.Л.Франк писав, що "чим більш конкретна моральна діяльність людини, чим більше вона рахується з конкретними потребами живих людей і зосереджена на нинішньому дні, чим більше, коротше кажучи, вона просякнута не відстороненими принципами, а живим почуттям любовної допомоги людям, тим ближча до підпорядкування своєї зовнішньої діяльності духовному завданню свого життя"i.

Екзистенційні умови війни поставили кожну людину перед необхідністю свідомого вибору позиції, від якої залежала її доля. Зіткнення двох тоталітарних режимів, наявність таких воюючих сторін, як Українська Повстанська Армія, Армія Крайова, різноманітних збройних формувань створило у західноукраїнському регіоні надзвичайно напружену ситуацію і не залишило індиферентним жодного його мешканця.

Випробування, які випали на долю народу України у цей час, важко виміряти за будь-якою шкалою. Трагізм ситуації посилювала та обставина, що український народ був фактично розколотий на кілька частин, а український політикум національної орієнтації так і не зміг подолати різницю у поглядах на шляхи відродження суверенної державності. На цьому невідрадному тлі як феномен надпартійного, аполітичного порядку виявилося відвічне прагнення солідарності та готовність українців прийти на допомогу ближньому.

Ні радянська влада, ні гітлерівський окупаційний режим не заохочували до доброчинності. Перші старанно підтримували міф про соціальну захищеність та добробут громадян, а другі прагнули всіма наявними засобами витягти з України все, що можливо: сільськогосподарське збіжжя, сировину, промислові товари, харчові продукти. Сумнозвісною всепроникністю відзначалася і податкова система більшовиків. Тому будь-який обіг товарів і продукції поза контролем обох тоталітарних систем вважався небажаним і здебільшого всіляко присікався.

Ситуація дещо змінилася після того, як німецько-радянська війна перейшла у затяжну фазу. Майже вся територія України стала зоною окупації. Однак існували відчутні відмінності у політиці окупаційної влади в різних територіально-адміністративних утвореннях: Рейхскомісаріаті "Україна", "Трансністрії", Генеральному Губернаторстві (з дистриктом "Галичина" включно). Порівняно з іншими зонами окупації, уряд Генерального Губернаторства на чолі з Г. Франком відзначався деякою поміркованістю щодо українців. І хоча політична діяльність принципово виключалися на всій окупованій території, у Генеральному Губернаторстві відкривалися можливості для доволі широкої суспільної роботи. Цим скористалися різні громадські та релігійні об'єднання, а також самостійницькі сили, що дуже швидко змушені були перейти у підпілля. Обидві ОУН – і мельниківська, і бандерівська – скористалися нагодою для розгортання організаційної мережі, делегуючи своїх членів до легальних інституцій.

Серед новопосталих харитативних організацій слід назвати Українську національну раду у Сяноці, а також українські комітети у Новому Санчі, Криниці, Горлицях, Коросні, Дуклі, Жмигороді, Балигороді, Динові на Лемківщині, комітети у Перемишлі, Белзі, Лежайську, Переворську, Український національний комітет у Ярославлі (Посяння), Центральний Холмський комітет, комітети у Білгораї, Терногороді, Томашові, Замості, Грубершові, Холмі, Володаві, Красноставі, Білій Підляській (Холмщина). Аналогічні за призначенням і функціями об'єднання восени 1939 р. розпочали роботу у Ряшеві, Кракові, Любліні, Варшаві. Український комітет допомоги біженцям і полоненим у Кракові (УДК) очолив о. д-р Павло Хрущ, а з жовтня – д-р В. Горбів, відомий діяч ОУН. Оскільки Краків став адміністративним центром Генерального Губернаторства, він перетворився одночасно на осередок нової української політичної еміграції. Внаслідок цього й УДК почав з часом виконувати функції координаційного центру українського громадсько-політичного життяii. Комітет допомагав усім, кого війна зірвала з насиджених місць і позбавила засобів до існування.

Найбільш активною українською силою у суспільному житті Генерального Губернаторства стала ОУН, очолювана тут полковником Р. Сушком. Щоб створити орган з широкою компетенцією, який би репрезентував інтереси українства, Р. Сушко та О.Бойдуник підготували проект, з яким у листопаді 1939 р. ознайомився Г. Франк. Отримавши його принципову згоду (але не офіційну санкцію), Р. Сушко у кінці місяця скликав збори відомих діячів громадсько-політичного, церковного, наукового, культурно-освітнього життя, які обговорили і схвалили статут Українського Національного Об'єднання (його прототипом стало УНО в Німеччині). Про наступний розвиток подій В.Кубійович (з літа 1940 р. він заступив В. Глібовицького на посаді голови централі УНО) писав: "Ми жили під німецькою владою. Українська політична проблема тоді в Берліні не існувала, тут, у Генеральній Губернії українців толерували і робили їм деякі поступки. Влада не затвердила статуту УНО, і лише влітку 1940 року, врешті, оформлено нашу організацію як централю Українських Допомогових Комітетів (УДК) Український Центральний Комітет (УЦК). Це була зовсім незадовільна форма така сама, як її мали поляки і жиди, але в цих вузьких рамах ми мали далеко більшу свободу рухів, ніж ті дві етнічні групи. Крім цього, ми дістали дозвіл на творення Українських освітніх товариств (УОТ), які заступали колишні читальні "Просвіти", їх централю становив відділ культурної праці в УЦК.

Loading...

 
 

Цікаве