WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галичина під владою Польщі - Реферат

Галичина під владою Польщі - Реферат

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські переходи правовими заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комори вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали не дозволяли селянам залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543 рр. селянам взагалі був заборонений перехід без дозволу пана.

У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" - закон про проведення вол очної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Вол очна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки - волоки (23,5 га або 33 морги). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку - державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Феодальні податки неупинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Фільваркова система спочатку запроваджувалась на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. Із першої половини XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку.

Близькими за своїм правовим становищем до підсусідників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.

4. Місто та його мешканці.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри -хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмайстер - старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки майстри - власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, але й гроші для заснування майстерні і внесення повної суми до цехової каси.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збуту ремісницької продукції належало тільки його членам.

Loading...

 
 

Цікаве