WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Франcиско Франко та його диктатура - Реферат

Франcиско Франко та його диктатура - Реферат

Разом з військовим лідером праві втратили і свого головного трибуна. Хосе-Антоніо Примо де Рівера виявився на території, контрольованої республіканцями, потрапив у в'язницю і через кілька місяців, 20 листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Фалангісти ж аж до закінчення громадянської війни сподівалися на його "звільнення з ворожого полону".

Підсумки перших днів боїв поставили заколотників у дуже скрутне положення. Хоча їм удалося захопити біля третини території Іспанії, столицю Мадрид, найбільші промислові центри, а в загальному — три чверті населення країни залишалися під владою республіки. Сили заколотників виявилися розділеними провінцією Бадохос на двох зон — північну, на чолі з генералом Молой, і південну — на чолі з генералом Франко, що ще 17 липня вилетів з Канарськ островів у Марокко. Заколотники втратили було віру в себе. "Якщо до 25 липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програної", — привселюдно заявив генерал Молу. Шукали шляху до якогось компромісу з урядом республіки і навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни прибегли до тотального знищення своїх політичних опонентів. За свідченням Франсиско Гонсалеса Русява, автора книги "Я вірив Франко. Історія великого розчарування", "тільки в місті Херес-де-ла-фронтера, що нараховує тоді 75 тисяч жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон з 18 тисячами жителів". У той же час, наприклад, на флоті з 650 всіх адміралів і вищих офіцерів 250 були убиті "революційними матросами". Однак, як би там ні було, доля правого заколоту висіла на волоску. І тоді неї взяв у свої залізні руки генерал Франко.

Він сам проголосив себе головнокомандуючим сил націоналістів при мовчазній згоді генерала Моли, що мав аж ніяк не менше основ претендувати на цю честь. "Хунта національної оборони", що у вересні 1936-го привласнила йому звання генералісимуса і призначила тимчасовим главою держави, тільки підтвердила його власний вибір.

Майстер еквілібристики

У складі першої групи іноземних журналістів, що приїхала на "клаптик землі, захоплений повстанцями", був російський білогвардієць Володимир Орєхов з паризького журналу "Вартовий". "До нас швидко вийшов молодий генерал з розумним і вольовим обличчям", — згадує Орєхов. "Я дуже цікавився білим рухом... На вашу думку — чому білі не перемогли?" — запитав Франко в Орєхова. Той почав: "Нас було мале, одні проти обдуреною більшовицькою пропагандою країни..." Франко перебив: "Усе це правильно, але ви не змогли створити для своєї боротьби тил. От цього в мене не буде".

І цього у Франко справді не було. Тоді як об'єктивно більш могутній табір іспанських республіканців розривали внутрішні звади і протиріччя, Франко зміг запрягти в один віз самі різні праві сили, який не можна було запідозрити у взаємній симпатії. У націоналістичному таборі об'єдналися монархісти всіх мастей, включаючи ультрареакційних карлистов, прихильників нащадків позбавленого 100 років тому трону дона Карлоса. Під прапори Франко встали також різні католицькі сили і традиціоналісти. 19 квітня 1937 року Франко проголосив декрет про злиття всіх правих партій у єдину "Іспанську традиционалистскую фалангу і Хунту націонал-синдикалістського настання" і сам її й очолив. Хоча нова організація зберегла практично ту ж назву, що і партія Прімо де Рівери, вона фактично перестала бути "фалангістською". На відміну від Німеччини й Італії, де відповідно Гітлер і Муссоліні домоглися єдності, гомогенності очолюваних ними партій, глибокі відмінності між окремими складовими частинами єдиної легальної у франкистской Іспанії партії зберігалися десятиліттями, аж до смерті Франко.

Це була дивна війна. Республіканці були переконані, що воюють з "фашистами", націоналісти затверджували, що рятують Іспанію від поневолення "комуністами". Насправді ж комуністи протягом усієї громадянської війни уступали в республіканському таборі по чисельності і впливовості і соціалістам, і анархо-синдикалістам, і лівим республіканцям, і навіть каталонським націоналістам. Фашисти ж (якщо навіть вважати такими, незважаючи на їхні категоричні заперечення, фалангістів Прімо де Рівери) завжди представляли абсолютна меншість у різномастому конгломераті іспанських националистическо-консервативных сил.

Безумовно, роль цих двох крайніх плинів зростала завдяки втручанню в іспанську трагедію їхніх духовних побратимів, відповідно — з Радянського Союзу і з Німеччини й Італії. Загальновідомо, що на стороні іспанських націоналістів воювали цілі корпуси італійських "добровольців"-чорносорочечників і німецький авіаційний легіон "Кондор", зате республіканців підтримували Інтернаціональні бригади, створені Комінтерном, а фактично його шефом товаришем Сталін. Не говорячи вже про численних іноземних військових радників по обидва боки фронту.

Газетний формат не дозволяє нам докладно простежити послідовність перемог і поразок франкистів у їхніх боях з республіканцями в 1936—39 роках. Утім, хід цієї війни добре відомий. Франкисти в кривавій, запеклій боротьбі крок за кроком відвойовували в "червоних" свою батьківщину, подібно тому, як їхні предки відвойовували Іспанію в "маврів". Зрештою, 28 березня 1939 року націоналісти ввійшли в Мадрид. А 1 квітня генералісимус Франко закінчив останнє своє військове комюніке словами "Війна довершена". Хоча насправді до нової війни, що стала вже не локальної, а світовий, залишалося всего п'ять місяців.

"Політика генерала Франко, — писав через кілька років УІинстон Черчілль, — протягом усієї війни залишалася винятково своєкорисливої і холоднокровний. Він думав тільки про Іспанію й іспанські інтереси. Подяка Гітлерові і Муссоліні за їхню допомогу йому була далека. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні".

23 жовтня 1940 року на станції Эндай на французько-іспанській границі відбулася перша і, як згодом виявилося, єдина зустріч Франко і Гітлера. Нацистський лідер, поставивши на коліна Францію і ведучи "битву за Англію", жадав від Франко якогось "дріб'язку" — пропуску через іспанську територію 20 німецьких дивізій, що повинні були до 10 лютого 1941 року взяти Гибралтар і закрити англійцям доступ у Середземн море, "відрізати Суец". Переговори Гітлера з Франко продовжувалися десята година, і, як сказав через кілька днів фюрер, він "зволів би, щоб... мені вирвали три чи чотири зуби, ніж знову пройти через усе це". Ні, Франко ніяким чином не сумнівався в необхідності звільнення споконвічної іспанської землі Гибралтару від загарбників-англійців. Але робити це повинні були винятково іспанські війська, яким німці спершу повинні надати найсучаснішу зброю. Участь німців унизило б національну гордість іспанців. Крім того, у зимку іспанські перевали малодоступні — так що операцію можна провести не раніш чим навесні 1941-го. А ще за вступ у війну Франко вимагав приєднання до Іспанії Французької Каталонії, Алжиру від Орана до мису Бланко і фактично усього Марокко. Через кілька тижнів у розмові з Муссоліні Гітлер заявив, що Франко просто саботує вступ у війну, висуваючи свідомо неприйнятні умови.

Правда, відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз Франко заявив про відправлення добровольчої "Блакитної (блакитні сорочки — уніформа Фаланги. — Авт.) дивізії" у СРСР. Вже в жовтні 1941 року 19 тисяч іспанських "інтернаціоналістів" вступили в бій з радянськими військами під Новгородом. Дивізія хоробро воювала, понесла величезні втрати, і останні 296 добровольців повернулися з радянського полону в Іспанію тільки в квітні 1954 року. Але, як відзначив у своєму щоденнику міністр закордонних справ Італії граф Чиано: "Внесок "Блакитної дивізії" у справу держав "осі" не порівняємо з успішним проведенням операції "Феліксе-Ізабелл-фелікс" (захоплення Гибралтару). А в 1945 році американські аналітики в секретній доповіді президенту США серед помилок, які привели до поразки Гітлера, поставили незахоплення Гибралтару в 1940-м чи 1941 року на друге місце. Після нападу на СРСР.

Хоча Франко в роки війни активно постачав Німеччину й Італію необхідними їм товарами і сировиною, зокрема вольфрамом, і реекспортував німцям американське пальне і латиноамериканське забезпечення, він ніколи, навіть у періоди найбільших успіхів Гітлера, не поривав зв'язків зі Сполученими Штатами і Британією, призначав на міністерські посади в уряді відомих англофілів.

"Нова держава" Франко

"Нова держава", що Франко почала будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і продовжував будувати після 1939 року вже в умовах світу, у цілому мало досить відразливий характер. Насамперед, принаймні років двадцять надзвичайно жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. "Нація як і раніше розколота навпіл, — відзначав у середині 40-х кореспондент британського "Таймс". — Половина — переможець продовжує тримати ногу на горлі переможеної половини, а та продовжує кипіти обуренням". Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941, роком кількість "червоних", що містилися у франкистских в'язницях і концтаборах, у 2 млн. чоловік — величезна цифра для країни з 25-мільйонним населенням!

Loading...

 
 

Цікаве