WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Націоналістичний рух і проблема інтерпретації історичного минулого. Націоналізм проти фашизму - Реферат

Націоналістичний рух і проблема інтерпретації історичного минулого. Націоналізм проти фашизму - Реферат

Реферат на тему:

Націоналістичний рух і проблема інтерпретації історичного минулого. Націоналізм проти фашизму

Ми вже відзначали, що нероз'язаність проблеми розколу в ОУН у 1940 році спричинилася до різноманітних ускладнень у взаєминах між ОУН і ОУН-Б.

"Перебіг" розколу виглядав приблизно так. Напередодні радянсько-німецької війни з польських в'язниць та таборів звільнився провідний націоналістичний актив, лідером якого був молодий український революціонер Степан Бандера. Як уважав С. Бандера і його однодумці, суспільнополітична ситуація в Україні та Європі вимагала більш радикальних методів боротьби, динамізації революційних процесів та, відповідно, адекватної постави Проводу ОУН. На думку С. Бандери, ПУН, очолюваний А. Мельником, був нездатний реально оцінити ситуацію й ефективно реагувати на ті чи інші процеси в Краю. Суть вимог С. Бандери до ПУНу та А. Мельника було зафіксовано в "Акті з дня 10 лютого 1940 року". Згодом під сумнів також ставилася легітимність обрання А. Мельника Головою ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, ставилася вимога усунення їх зі складу ПУНу.

Своєю чергою, А. Мельник і більшість членів ПУНу відкидали усі звинувачення, наполягали на тому, що діяльність ПУНу повною мірою узгоджена із Статутом Організації і є адекватною до політичної ситуації в Україні та Європі. Свою позицію А. Мельник як Голова ПУНу з'ясував у листах "До членів Великого Збору Українських Націоналістів і членів Проводу Українських Націоналістів" та "До членів Організації Українських Націоналістів".

Отже, конфлікт в ОУН можна розглядати крізь призму документі в і відповідно сформульованих там мотивацій.

Але в цьому випадку більш важливим є суспільно-політичний контекст, або атмосфера, в якій розвивались події. Саме політичні реалії того часу мали вирішальне значення на формування тої чи іншої позиції. Україна напередодні війни в буквальному розумінні слова опинилася на межі провалля. Українська нація внаслідок більшовицької політики геноциду на Великій Україні та політичної практики польських окупаційних властей на Західній Україні постала перед конкретним фактом загрози свого існування.

На підтвердження цієї думки наведемо слова Дмитра Соловея, відомого й авторитетного дослідника радянської дійсності в період між поразкою УНР та початком другої світової війни: "Розроблена в Кремлі московсько-большовицька система... цілою низкою цілеспрямованих заходів планомірно знищила на Україні, в умовах мирного існування, більш за сім з половиною мільйонів людей в період між двома переписами: 1926–1939 рр. Безприкладне в історії людства явище" (Соловей Д. Голгота України.– Дрогобич: Відродження, 1993). Хоча аналоги подібного людомору усе ж є. У передмові до згаданого видання Ярослав Радевич-Винницький справедливо відзначає: "Серед найстрашніших і найганебніших феноменів варварства у 20 ст. своєю жорстокістю і масовістю виділяються декілька подій. Це різанина вірменів, організована "молодотурками" в Туреччині, єврейський голокост, учинений фашистською Німеччиною, і геноцид супроти українців у московсько-більшовицькій імперії". Додамо, що кульмінація геноциду якраз і припадала на 30 рр.

Подібною була ситуація в Західній Україні, яка перебувала під окупацією Польщі. Масові погроми українців у Галичині інспірувалися офіційними державними чинниками і мали стратегічну мету – асимілювати або фізично знищити українську націю. Михайло Швагуляк у своєму дослідженні "Суспільно-політична ситуація в Західній Україні на початку 30 років 20 століття" (Записки НТШ: Львів, 1991) наводить наступні факти: "За підрахунками Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії в тій чи іншій формі велися на терені більше як 30 повітів загальною площею приблизно 50 тис. кв. м. з населенням понад 5 мільйонів чоловік. Змінився і об'єкт каральних дій властей. Розпочавшись як переслідування УВО (ОУН), ці дії трансформувалися у силовий тиск на маси українського населення... Режим завдав масових ударів різним групам: політичним партіям та організаціям, культурно-освітнім, економічним та іншим товариствам, які гартували найсвідомішу й найорганізованішу частину українського селянства й інтелігенції... Йшлося про далекосяжний намір домогтися перелому в українському питанні в Польщі: зламати опір українського населення асиміляторськими зусиллями держави".

Здавалося, війна мала дати остаточну відповідь: бути українцям як нації чи щезнути з лиця Землі. У цій екстремальній ситуації й народжувалися ідеї визволення нації, шукались шляхи подолання кризи у визвольному русі, що й призвело до розколу в ОУН.

А як із численними фактами і "правдами"? Викреслити їх не можна, і не потрібно цього робити. Це наша історія, й іншої в нас не має і не буде. Але потрібно чітко відділити історичний аспект від політичного. Історією мають займатися історики, політикою – політики. Досягнути цього можна за умови зміщення акцентів з історичного минулого на сучасну проблематику державотворення. Формування ж історичного пам'яті націоналістів сьогодні має відбуватися на основі реального вкладу їхніх попередників у справу боротьби за УССД. Зосередженню уваги на історичних фактах, необхідно замінити прикладами співпраці заради чогось вищого – України. А такі приклади є. На всеукраїнській науковій конференції "О. Ольжич – національний герой, поет, вчений", яка відбулася у червні 1994 року в Києві, наводилися факти товариського ставлення фактичного Голови ПУН в Україні О. Ольжича та Головнокомандувача УПА, видатного діяча ОУН-Р Романа Шухевича в часі другої світової війни. Відомо, що О. Ольжич і Р. Шухевич були палкими прихильниками ідеї єднання націоналістичних сил і робили в цьому напрямку реальні кроки. Можна по-різному ставитися до Р. Шухевича і до О. Ольжича. Але не можна сумніватися в одному,– вони були справжніми націоналістами. Заслуговує увагу і такий факт. Коли в'язні фашистського концтабору "Заксенгавзен", серед яких були чільні діячі обох націоналістичних відламів, дізналися про трагічну смерть О. Ольжича, то в умовах концтабору було постановлено вшанувати пам'ять героя. За організацію цієї справи взявся С. Бандера. У скорботній хвилині мовчання схилися голови в'язнів "Заксенгаузену". Хто тоді думав, до якого "крила" належав О. Ольжич?

Історія націоналістичного руху – це сукупність конкретних фактів і подій, які становлять яскраву сторінку історії національно-визвольної боротьби. Інтерпретація цих фактів має бути незаідеологізованою, а розглядатись під кутом погляду реалізації національного ідеалу. Нагадаємо, що ще в недалекому минулому усі факти, пов'язані з діяльністю ОУН у період другої світової війни, або замовчувалися, або до невпізнання фальшувалися. Тут не ставимо собі за мету переповідати у хронологічному порядку історію ОУН, тому не претендуємо на вичерпність розповіді. Мета нашого викладу – дати неупереджену інтерпретацію фактів, які засвідчують потужність національно-державного чинника під час війни.

Loading...

 
 

Цікаве