WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Від політичної маніфестації до збройної боротьби - Реферат

Від політичної маніфестації до збройної боротьби - Реферат

Реферат на тему:

Від політичної маніфестації до збройної боротьби

Вже реакція нацистівської Німеччини на проголошений 30 червня 1941 р. маніфест відновлення української державности, реакція, яка виразно заговорила про вперту ворожість нацистів до справи української самостійности, мусіла довести до посилення протинімецької боротьби українських самостійників в політичній ділянці та перекинення її теж в ділянку збройного спротиву, німецьким окупантам. Та це останнє, - перехід до збройної боротьби - не прийшло і не могло прийти вже в перших тижнях, ні навіть в перших місяцях німецького приходу на українські землі з, таких причин:

1. Кадри українських повстанських частин треба було щойно організувати. Україна переходила під німецьку окупацію в зовсім іншій ситуації, як наприклад Польща, Франція, чи Югославія. Там - це було вислідом звичайної війни двох самостійних держав, з яких кожна мала свою власну, добре зорганізовану й модерною зброєю вивіновану армію і коли Польща, Франція, чи Югославія не встоялись у фронтових боях, то частини їхніх армій могли безпосередньо переходити в підпілля й боротися проти окупанта збройно далі, міняючи лише фронтову тактику на партизанську. І, якщо навіть декотрі з них переходили до партизанки посередньо, демобілізуючись наперед і щойно згодом знов мобілізуючись до збройної боротьби під новим політично-військовим керівництвом, то й тоді до диспозиції того керівництва стояли попередньо вишколені кадри військовиків, - бійців, підстаршин і старшин, з недавніми членами генеральних штабів та головного командування включно. А побіч цього, до диспозиції були теж заховані запаси зброї, амуніції ї навіть військового умундурування. Завдяки цьому, в тих країнах партизанська збройна боротьба й могла виникати вже в перших днях німецької окупації, як безпосереднє продовжування фронтових боїв у нових формах, чи як безпосереднє нав'язання до недавніх фронтових боїв.

Нічого з цього не мала Україна: ні, хоча б решток, своєї власної вчорашньої армії, ні, конечних для збройної боротьби з так грізними противниками як нацистівська Німеччина та большевицька Москва, вишколених військових кадрів, головне ж старшин, ні захованих власних магазинів зброї, амуніції, умундурування, чи хоча б ліків. Усе це треба було щойно організувати. Польща, як відомо, за час окупації західньо-українських земель до військових старшинських шкіл і взагалі до військових вишколів допускала тільки надзвичайно маленьке число українців. Українське ж вояцтво з Червоної Армії, попадало в німецький полон, де їх нацисти масово винищували голодом як непотрібний і небезпечний для себе елемент, а в рядах Червоної Армії вони стояли весь час під терором і пильним доглядом московських політруків, які ненавиділи українських націоналістів ще гірше, як німців.

І навіть тих можливостей скорого організування своєї армії не мала Україна в 1941 р., яку мала вона в 1917 чи 1918 рр., коли то по розвалі Росії на східньо-українських землях і Австрії на західньо-українських землях у моменті проголошення Української державности до диспозиції українського уряду стояли сотки тисяч українського вояцтва вчорашніх російських та австрійських армій, яке зараз же в повному узброєнні й умундуруванні могло переходити в ряди української армії.

Кадри українських збройних сил для боротьби проти німців і проти большевиків в 1941 р. мусіли рекрутуватися з перебуваючого в той час під німецькою окупацією українського населення, отже елементу військово майже зовсім сирого, який треба було щойно вишколювати та озброювати від самого початку зброєю - здобутою на ворогові.

2. В своїй протинімецькій і протибольшевицькій боротьбі в час другої світової війни український нарід не міг спертись навіть на мінімальну допомогу ззовні. Відомо ж що збройна боротьба проти німецького окупанта в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу і своїх політичних та військових центрів, які перебували поза засягом сил Німеччини під опікою Англії й Америки, і на безпосередню допомогу Англії, Америки й навіть СССР .Звідтіля, шляхом парашугних десантів, одержували югославські, французькі та польські підпільні військові частини зброю, амуніцію, ліки і, що найважніше, так потрібне добре вишколений командний персонал. В такій ситуації мож було без більшого ризика починати збройну боротьбу навіть при деяких браках на місцях, будучи певним, що ті браки заповнить парашутним шляхом аліянтське летунство. Такого постійно діючого запілля не мали й не могли мати українські повстанські частини. Вони мусіли весь час спиратися тільки на власні сили і тому провід українського резистансу мусів дуже реалістично ставитись до організування й виступу українських збройних відділів.

3. Крім військової підготови треба було перевести теж належну політично-психологічну підготову українського загалу до протинімецької боротьби. Бо і в цій ділянці, в ділянці своєї настанови до Німеччини, український нарід знайшовся в зовсім іншому положенні, як інші европейські народи. Для тих - вже сам виступ нацистівської Німеччини проти їхньої держави говорив про німецькі заміри й ставив перед нами ділему: боротись з німцями, або коляборувати з ними. В Україну прийшли німці не в висліді війни з Україною, а в висліді війни з окупантами України. Цей факт не розкривав, а навпаки, закривав заміри німців щодо України і створював нову, третю можливість: співпрацювати з німцями, як ворогами большевиків, для знищення большевицької Москви в надії, що "ворог мого ворога є моїм приятелем". Ми знаємо, що коли чотири роки пізніше Польща та Югославія опинились в аналогічному положенні, - коли большевицько-московська армія ввійшла на їх територію не в висліді війни з ними, а в наслідок війни з їх окупантом Німеччиною, то і польське і югославське населення - з надзвичайно малими виїмками! - приймало її як визволителя зпід Німеччини і співпрацювали з нею. Тож нічого дивного не може бути в тому, що й загал українців апріорно був наставлений до німецької армії як до свого визволителя.

Таке наставлення могло існувати тимбільше, що німці старалися весь час якнайбільше приховувати свої заміри та свої пляни щодо сходу Европи і зокрема своє ставлення до справи української державности. І сам Гітлер у своїй промові з приводу вибуху німецько-совєтської війни не заторкував ні словом тієї справи. Для тих, які знали дійсні заміри німців, це було доказом, що й починаючи війну з Росією німецькі нацисти не думають поступатися чимнебудь в користь поневолених Москвою народів; та для тих, які хотіли бачити в німцях своїх союзників у боротьбі проти большевицької Москви, це було піддержанням надій, що німці таки нічого злого проти самостійницьких змагань поневолених Москвою народів - не затівають.

Переломовим моментом для настроїв українського населення в відношенні до німців мусіла бути реакція німецького уряду на Акт 30. червня 1941 р. Так воно й сталося. Та гостроту цього перелому послабила на деякий час постава проводів опортуністичних, - а всеж таки українських, - середовищ, які стали запевняти український народ, що ця реакція німців є тільки акцією німецьких властей проти провокативного виступу одної екстремістичної групи і в ніякому випадку не акцією проти українського народу взагалі, ні проти українських самостійницьких змагань. Ізза цього, для успішного проведення політично-психологічної мобілізації українського загалу до протинімецької боротьби, яка була конечною передумовою переходу до загально-національного збройного резистансу, треба було відповідного часу, в якому повсякденна постава німців до українського населення в усіх ділянках життя підтвердила б аргументи політично-роз'яснювальної акції ОУН про принципову ворожість німецького окупанта до українського народу та його державницьких змагань.

4. На добавок, сама ОУН, яка мала стати ініціятором, організатором та стрижнем повстанчих збройних сил, мусіла присвятити багато часу й праці перебудові - на західньо-українських землях і розбудові на осередніх та східньо-українських землях, своєї власної сітки.

Конечність основної перебудови сітки ОУН на теренах, де вона існувала й діяла вже до приходу німців, була викликана масовими арештами провідного членства в зв'язку з першим етапом боротьби - проголошенням відновлення української державности, новою політичною ситуацією, яка вимагала повного переходу ОУН в підпілля, та відходом великої частини членства з похідними групами на ОСУЗ. Для характеристики останнього згадаємо, що, наприклад, з похідною групою "Південь" з західньо-українських земель відійшло в південні простори України кругло тисяча членів ОУН.

Тому то, на Першій Конференції ОУН в вересні 1941 р. не приймається постанова про негайний перехід до загально-національного збройного спротиву, але визначається як найближчі завдання:

е) пропагандивно-роз'яснювальна підготова до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких плянів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевизації українських теренів, що її проводять насилані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

є) збір та магазинування зброї;

ж) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань в військовій ділянці Військова Референтура Проводу ОУН творить окремий Краєвий Військовий Штаб під керівництвом Військового Референта Проводу ОУН пор. Дмитра Грицая, - пізнішого ген. Перебийноса, шефа штабу УПА, а опісля під керівництвом сот. Романа Шухевича, пізнішого ген. Т. Чупринки, Головного Командира УПА. З доручення цього КВШ переводяться в стан підпілля та продовжуються започатковані українською владою в червні 1941 р. старшинська школа в Мостах біля Львова та пдстаршинська школа в Поморянах та організуються курси радистів, санітарної служби тощо. Сітка ОУН одержує доручення, щоб кожний провідний член перейшов в найближчому часі щонайменше підстаршинський вишкіл.

Одночасно з цим, дорученням проводу ОУН починають організуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи ОУН, які, втягаючи в свої ряди теж нечленів ОУН, приймають скоро загально-національний характер. Своїм завданням ставлять вони самооборону місцевого українського населення перед сваволею німецьких, большевицьких та польських грабіжницьких банд. Так повстає мережа відділів УНС, - Української Національної Самооборони.

УНС це ще не повстанська армія, - головно в першому році свого існування, - бо її члени не перебувають постійно при зброї, а тільки в випадку потреби беруть її в руки. Все ж таки, вона, як виразний перехід до збройного спротиву та як вихід в організуванні активної боротьби поза рямки організації, становить другий етап протинімецької боротьби, етап переходу від політичного спротиву до всенароднього збройного резистансу.

Loading...

 
 

Цікаве