WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Метаморфози посткомуністичної влади - Реферат

Метаморфози посткомуністичної влади - Реферат

Нарешті, закономірними і звичними стали поступовий вихід із "тіні" на політичну авансцену і дедалі більше прагнення суспільного визнання, публічної та громадської леґітимації багатьох лідерів цих кланів (або їхніх уповноважених представників). Вони активно потяглися до політики, відкрито розпочали скуповувати для себе ключові посади у виконавчих та законодавчих, центральних і місцевих органах влади. Ясна річ, за цих обставин офіційно проголошена майже в усьому пострадянському світі боротьба з корупцією, з мафією є не більше, ніж вияв популізму. Реальних або навіть хоч трохи помітних успіхів у цій боротьбі поки що немає і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої посткомуністичної влади.

3. З огляду на вказані тенденції криза, а відтак руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади.

Насправді делеґітимація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делеґітимації та остаточного краху комуністичного тоталітаризму, його різновидів — від м'якого у Словаччині чи Болгарії до більш жорсткого — на теренах колишнього СРСР. Більше того, комуністично-номенклатурна влада виявила надзвичайну проникливість та спроможність адаптуватися, відчувши ще задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю та леґітимності. Саме в цьому сенсі слід розуміти перші альтернативні елементи, сказати б, компенсаційні замінники старої доктрини ("нове мислення", "пріоритет загальнолюдських цінностей" тощо), які з'явилися в офіційній лексиці 80-х років. Отож, крах державної ідеології не застав комуністичну номенклатуру зненацька. Вона підготувалася до нього заздалегідь, раніше, ніж маси, переживши деідеологізацію.

Безперечно, сказане зовсім не означає, нібито номенклатура більше не цінує леґітимізуючого значення політичної ідеології як механізму тотального контролю над суспільством або принаймні як істотної перешкоди для створення справді демократичних опозиційних партій, становлення реальної контреліти. По суті, політична ідеологія для номенклатури — це перемінна в системі влади, свого роду Мета-ідеологія, в межах якої здійснюється продукування та поширення конґломерату ідей, міфів, гасел, що розраховані на конкретну суспільно-політичну ситуацію, певні соціокультурні умови.

Посткомуністична мета-ідеологія — це не застиглий ідеологічний стан, а процес відфільтровування тих чи інших ідейно-політичних орієнтацій, апробація різних поглядів для відтворення владних відносин відповідно до тоталітарної моделі залежностей: "держава (влада) — суспільство — людина". Вона в досить широкому діапазоні може химерно поєднувати "чисті", класичні ідейно-політичні доктрини-ізми (комунізм, націоналізм, фашизм) — та гібридні суміші з елементів цих та інших, у тому числі й демократичних, політичних доктрин (соціал-демократичної, ліберальної тощо). Але за будь-яких рекомбінацій посткомуністична мета-ідеологія спрямована передовсім на збереження і культивування соціальних та націоналістичних утопій — ідеологічних домінант тоталітаризму.

3. Геополітичні "гени" посткомуністичної влади

Влада, що утворилася в країнах колишнього комуністичного табору, має загальнотабірне походження і таким чином — суттєві спільні ознаки. Тоталітарний та надідеологізований характер попереднього суспільного ладу обумовив усебічну "комунізацію", денаціоналізацію політичної влади, а жорстка централізація міждержавних стосунків та контроль з боку Кремля — її фактичну несуверенність, несамостійність. Відсутність протягом десятиліть повноцінного національного буття й примусова соціалістична інтеґрація виховали в посткомуністичних країнах глибоко ешелоновану компрадорську правлячу верству. Звичайно, означені суспільні мутації на теренах СНД виявилися набагато глибшими, ніж у Центрально-Східній Європі чи навіть у країнах Балтії, що й позначається на логіці становлення, якісних відмінностях і геополітичних орієнтаціях новопосталих режимів.

Жорстка зовнішня залежність та інтернаціоналістська уніфікованість політичного життя довгий час унеможливлювали в принципі реалізацію національної стратегії розвитку. Стратегія була монополією Москви. Так само за умов занепаду "централізуючого начала", тобто радикальної зміни зовнішніх обставин, для всіх країн реґіону в більшості випадків поза логікою їх внутрішнього розвитку (чи то зі значним її випередженням) реальністю стали суверенітет та незалежність.

Закономірно, що різка та загалом непередбачувана зміна статусу державності наклала особливо важкий тягар на владу, яка не стільки керувала процесом суверенізації, скільки пристосовувалася до нього. Це особливо позначається на ситуації в "євразійському просторі", де унезалежнення відбулося здебільшого в формі перерозподілу влади між центральною та периферійною (республіканською) номенклатурами. Пригнічення та знищення будь-яких, тим більше національних, елементів громадянського суспільства в колишньому СРСР не залишило жодної ніші для існування конкурентоспроможної контреліти. Об'єктивних передумов для якісного оновлення партії влади, що є запорукою національного та соціального відродження, а надто для переходу до цивілізованої конкуренції альтернативних політичних сил тут ще не склалося. Таким чином, при владі в нових незалежних державах міцно тримаються сили, що генетично походять з імперського, соціал-інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосовуються до ролі представників і захисників національних інтересів.

Посткомуністична влада, вища державна бюрократія пострадянських країн найбільше виграли від розпаду СРСР і мають величезні, у тому числі матеріальні, стимули до патріотизму. Проте йдеться лише про неґарантований і далеко не повний збіг корпоративних та національних інтересів. Як свідчить приклад Білорусі, така влада через відсутність у неї справжнього національного коріння та брак реальної відповідальності перед народом, може легко зіґнорувати саму ідею державності та незалежності. Своєрідний динамізм і легкість розвитку реінтеґраційних процесів у межах СНД пояснюється якраз тим, що тут являє себе не міждержавне зближення як таке, а рекомбінація варіантів розподілу впливів та взаємопідтримки національних партій влади, використання ними зарезервованих "євразійських" геополітичних механізмів владарювання, що перебувають поза безпосереднім міжнародно-правовим реґулюванням.

Водночас існує масштабніша та рельєфніша зовнішня залежність посткомуністичної влади: вона більше не може залишатися цілковито ізольованою у міжнародному просторі та відмовлятися "працювати" в умовах прозорості та вільної конкуренції. Вона має пристосуватися до певних стандартів демократії та шукати фінансової підтримки високорозвинених країн. Внаслідок цього виникає ситуація, коли через відсутність належної відповідальності влади перед власним народом виникає її зовнішня залежність чи навіть формальна міжнародна відповідальність щодо самореформування, забезпечення загальнодемократичних соціально-економічних і політичних змін. Таким чином утворюється суперечливий баланс, зумовлений непродуктивною геополітичною залежністю в межах "близького зарубіжжя" та загальними імперативами цивілізаційного розвитку. Цей баланс повною мірою відбивається на загальній логіці внутрішньополітичної боротьби та продукує унікальні зовнішньополітичні "концепції", що поєднують в різних пропорціях та за різними приводами націоналізм та інтернаціоналізм, патріотизм та проімперський сервілізм. Загальним залишається відсутність національно-державного стрижня, готовність без вагань нехтувати національними інтересами, розмінювати суверенітет заради зміцнення власної влади.

Loading...

 
 

Цікаве