WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Державотворення: шляхи леґітимації - Реферат

Державотворення: шляхи леґітимації - Реферат

За умов тоталітаризму кожна така структура співвідносилась із символічним локусом утопії. Зокрема, держплан був прив'язаний до розподільної релігії й міфології справедливості незалежно від того, чи усвідомлювався цей зв'язок тим чи тим виконавцем. Позбавлена утопічного фундаменту влада опинилась у полоні чистої форми. Не випадково, що у сучасному політичному жарґоні вкорінюється поняття владної вертикалі, тобто суто геометричного еквіваленту владних структур. Отож зрозуміло, чому тим чи іншим способом, наче фантом, у засобах масової інформації постає рятівний образ, сказати б, проґресивного авторитаризму. Своєю популярністю цей образ зобов'язаний не в останню чергу недолугому перебудовному просвітництву.

Іще наприкінці перебудови з легкої руки московського публіциста Ігоря Клямкіна було розхитано неґативний образ чилійського диктатора Піночета. З певним запізненням московські публіцистичні фантазії знайшли благодатний ґрунт в Україні. До найвищих чеснот генерала зараховувалась економічна стабілізація в Чилі.

Втім, якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного процесу в цій країні й відмовитися від аналізу реальних геополітичних чинників такої стабілізації, то слід завжди пам'ятати про ціну, яку заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч життів (зрозуміло, масштаби репресій неспівмірні з "досягненнями" радянського тоталітаризму). Варто зауважити, що cаме гальмування диктатурою процесів приватизації у Чилі, а отже й динамічного економічного розвитку наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни зажадати й домогтись ліквідації військового режиму.

Образ проґресивного авторитаризму зорієнтований насамперед на відшкодування втрачених після серпня 1991 року дисциплінарних механізмів влади. Через те такими звабливими постають близькоспоріднені парадигми державного устрою.

Симптоматичним є й те, що й досі жодна із згаданих на початку ідей не набула свого ефективного продовження. Проте спроби рухатись саме у межах зазначеної тріади тривають. До таких спроб, без сумніву, слід віднести пошуки універсальної ідеології або "української ідеї", періодично відновлювані "держзамовлення", що виходять із президентського оточення. Навряд чи хтось із шукачів замислювався над тим, що саме поняття національної ідеї було вироблене російською релігійно філософською думкою, а згодом перетворене на головний структурний елемент так званої ідеократії євразійства.

Прагнення створити універсальну ідеологію, по суті, являє собою зразок політичного радикалізму, ідеалом якого є утопія цілісності соціальних трансформацій. Інститути представницької демократії для нього — це суто штучні утворення. Саме тому форми так званої прямої демократії (референдум, зокрема) постають у вигляді природного і уявно ефективного засобу леґітимації цієї критики 5. За такої ситуації явну перевагу отримує реанімована комуністична ідеологія попри будь-які інтелектуальні якості її сучасних носіїв — "повноважних представників народного страждання", ідеологія помножена на макіавеллістську техніку використання парламентаризму, детально вироблену колись Леніним.

Соціалізм, як влучно підмітив Ніцше, завжди з'являється поблизу над міру розвиненої влади, таємно готуючись до терору чи вбиваючи у голову напівосвічених мас, наче цвях, слово "справедливість", аби остаточно позбавити їх розуму... й навіяти їм добру вість для тої злої гри, яку вони мають розіграти. "Соціалізм може послужити й тому, щоб особливо брутально й вражаюче переконати у небезпеці нагромадження державної влади й у цьому сенсі прищепити недовіру до держави взагалі. Коли його хрипкий голос приєднується до бойового кличу "якомога більше держави", то спершу цей клич стає гучнішим, ніж будь-коли, але незабаром із ще більшою силою долинає й протилежний клич — "якомога менше держави" 6.

Перефразувавши діалектику Ніцше, можна сказати, що чим більше лунає клич створення нової ідеології, тим швидше напівосвічені маси йдуть в обійми соціалізму й тим нагальнішою стає потреба у реальних соціально-економічних реформах.

Прикметною є та обставина, що держзамовлення на нову ідеологію збігаються у часі з прискоренням так званого конституційного процесу. Це своєрідний парадокс. Адже саме Конституція має бути продуктом ідеологічної діяльності, яка іноді розпросторюється на декілька поколінь. Історія США та історія Франції дають тому найяскравіші приклади. Більш того, ця діяльність аж ніяк не була продуктом планової теми або наказу. Якщо добудувати логіку номенклатурних державницьких імпровізацій, то до цих імпровізацій слід було б додати слухняних підданих. Тим часом головна проблема полягає в іншому.

3. Рятівний етатизм

Вже саме слово "держава" говорить про себе досить відверто: держати — означає утримувати разом; вона є силою, що збирає людей у єдність. Держава — це оречевлена спільність народу. Це інституційно реалізований стан співжиття у вигляді війська, міліції, звичайно ж, чиновництва, вищої бюрократії, а крім того — інститутів права, моралі, традицій тощо. Тож на яких засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої державної сув'язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі Україна?

Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою відповідь: основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитися у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Державність мусить бути підпорядкована реалізації національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в кінці ХХ століття.

З погляду такої моделі держава потрібна передусім для підтримки, особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози (ззовні і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних утвореннях. Держава — це втілена в інституціях сила для охорони, підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається насамперед як охоронна сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні (читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж у так званій загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, "державності" — головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на міцну державну владу. Проте держава не тільки охороняє, але мусить ще й з'єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як із точки зору цієї моделі українська держава утримує спільноту? Що є головним принципом організації (конституції, до речі) народу в єдність держави України?

Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність уже існує: це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як така — це духовно-кровна спільнота, вже (історично та життєво) пов'язана з собою вузлами традицій, спільної історичної долі, мови, релігії, звичаїв, походженням, територією, однією волею. Тому держава й потрібна лише як зовнішня сила, що має захистити вже наявну спільність людей, "справжніх" громадян. Й що сильніші, міцніші держава, влада, вміння примусово відстоювати вже наявну етноєдність, то ця держава краща. Сильна держава — природне гасло такої моделі.

Але це в реальності призводить до того, що етнонаціональні державницькі уподобання підтримують суто зовнішні, бюрократичні якості та функції держави — машини владарювання та примусу. Підтримують природну жагу влади у реальної влади, у конкретної української адміністрації. Крім того, це насправді веде до дедалі більшого відчуження держави та влади від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з'єднаний єдиною ідеєю сам собою: українська етнічна єдність уже існує. Тут державі немає чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її головна справа, нинішнє історичне завдання.

Інерцію цих етнонаціональних проектів сильної держави спритно використав новий режим. Поступово очистивши від густого національного забарвлення попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення — з епізодичними ритуальними поклонами у бік вчорашньої риторики. Йдеться, фактично, про виникнення на залишках руху національного відродження принципово нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації державної влади, або адміністративно-неономенклатурною леґітимаційною моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань самолеґітимування державної влади, хоч із національною ідеєю ще заграють. Влада взагалі, мовляв, потрібна, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту й т. ін. — в Україні. А для цього знову-таки необхідні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо. Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину автономного (в сенсі самозаконного) існування, дуже далеку від життя загалу.

Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці ХХ століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної державності — вільне визнання громадянами інституту держави, чим і є справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя, інтереси, працю, бізнес кожного окремого громадянина.

І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-неономенклатурна не здатні рахуватися з самоврядуванням, з громадянською самоактивністю людей. Прикладів безліч: сучасна влада вочевидь не встигає згори впливати на ті процеси, що виникають на хвилі посткомуністичних трансформацій, започаткованих скоріше не цією владою, а плином історії.

Loading...

 
 

Цікаве