WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Державотворення: шляхи леґітимації - Реферат

Державотворення: шляхи леґітимації - Реферат

Реферат на тему:

Державотворення: шляхи леґітимації

Суперечність між уже здійсненою й навіть політично виоформленою дією, з одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного суспільного ладу, політичного режиму — з другого, є однією з найістотніших ознак так званих перехідних періодів. Цей час суспільно-політичних трансформацій являє собою констеляцію безлічі суперечок між неузаконеним новим та юридично і морально вмираючим старим, зіткнення різних світоглядних устремлінь, групових та корпоративних домагань, добу загальноправової невизначеності — жадане середовище для суспільно активних осіб, не виключаючи й авантюрний тип людини на всіх поверхах скаламученого життя. Проте й у добу соціально-політичної невизначеності певна "дезорганізована організація" суспільства не зникає; життя триває; форми спільності руйнуються й творяться; з куряви, що її здіймає обвал імперської будівлі, поступово вимальовуються непевні контури нової суспільної організації.

Образ трансформованого суспільно-політичного ладу якраз і залежить від процесів, які тільки й утримують суспільство від остаточного саморуйнування, правового "безмежжя", безладдя та хаосу в перехідний період та які визначають майбутню соціально-культурну форму: це процеси леґітимації.

1. Проблема леґітимації

В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства 1.

У практиці посткомуністичного повсякдення термін "леґітимація" найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як означення політичних повноважень діючого політика, як "законність" його претензій на політичну владу.

У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема леґітимації насамперед пов'язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.

Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.

В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства — держава насамперед — вимагають леґітимації 2. Це особливо наочно виявляється у періоди соціальних перетворень.

Державна влада як така не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні 3. Це досить важко сприйняти нам після десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького — тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності ("радянської людини"). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах неприродних цінностей комунізму, що роками нав'язувалися "зверху" тортурами та брехнею.

Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.

Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та форм колективного співжиття. Але леґітимація як процес у свою чергу вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості. Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про леґітимаційний потенціал політичного дискурсу 4. Леґітимаційний потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.

В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної — самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи. По-третє, посткомунізм як стан "після комуністичного суспільства" може реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного режиму. Придивимось до них уважніше.

2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях

Загальниками, ба навіть ходовими кліше політичного дискурсу, у посткомуністичну добу стали твердження щодо існування ідеологічного вакууму, браку альтернативи реформам, спрямованим на створення ринкової економіки, а також потреби тієї чи тієї форми авторитарної влади задля здійснення цих реформ. Усі три кліше пов'язані між собою особливою логікою, основи якої вироблялися впродовж усієї тоталітарної доби в історії радянської імперії.

Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює "колективна несвідомість", коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, — суто стверджувальний характер. За всієї його шизоїдності у період, який можна визначити як "осінь тоталітаризму", найважливіші вчинки, пов'язані з соціальним вибором, супроводжувалися відсутністю саморефлексії.

Наведемо приклад. Кожний крок у кар'єрі партійного чи комсомольського функціонера вимагав дотримання особливого ритуалу, незалежно від того, яку оцінку мала в особистій свідомості певна марксистська догма або марксистська ідеологія в цілому. Таким чином, здійснювалось магічне дійство, тобто зміна соціального статусу за допомогою виголошення заповітних слів. І саме цей процес вельми неточно означається сьогодні через поняття "ідеологічний вакуум". За зростаючої потреби в стрункій політичній доктрині для обґрунтування й леґітимації влади у посткомуністичну добу можливість створення такої доктрини дорівнює нулеві.

Ось чому магія сягає граничних показників у детерміністській формулі безальтернативності реформ. Парадоксально, що в цій формулі влада намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею. Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів реґулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного історичного часу. Утопічний пафос цієї формули помітний передовсім у припущенні, нібито людина завжди і всюди діє відповідно до своїх економічних інтересів. Звідси, скажімо, випливає й сліпа віра у ймовірність появи підприємця, готового завжди і всюди дотримуватись принципів формальної раціональності, за визначенням Макса Вебера, цієї ментальної засади західної ділової кооперації. Новітня ринкова ідеологія, таким чином, ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує магічний інструментарій ідеології комуністичної, яка поступово набирає силу у масовій свідомості як мрія про "втрачений рай", або "золотий вік". Засобами магії стають і сюжети, засвоєні з марксистських прописів. До них слід віднести тезу про первісне нагромадження, яке, мовляв, неодмінно супроводжується спалахом злочинності.

Тим часом поза увагою сумлінних слухачів колишньої марксистської гуманітарної бурси залишаються дуже істотні складові економічної історії. А саме — існування системи приватної власності (у вигляді мануфактур, землі, банківського капіталу) задовго до того, як відбувся вигаданий і абсолютизований Марксом стрибок у нову економічну формацію. Достатньо пригадати, що іще у XIІІ столітті орден тамплієрів фінансував будівництво соборів, надаючи позики європейським монархам. Цьому орденові належить також першість у започаткуванні європейської банківської традиції, зокрема, в упровадженні фінансового поручництва, чеків та акредитивів.

Детермінізм формули безальтернативності реформ викликає із небуття ще один бовван комуністичної утопії — культ жертовності і великого терпіння. Цей культ був органічно функціональним, коли йшлось про два-три роки так званого переходу, і є абсурдним за умов, коли стан переходу оголошується майже безконечним, принаймні обмеженим життям одного-двох поколінь. Комуністична влада, організована у "жрецькій державі", формально проголошувала самопожертву жерців-секретарів. Тим самим вона ніби утверджувала право на володіння секретами індивіда, право на вторгнення у його особисте та навіть інтимне життя заради "спасіння стада". Нинішній адміністративний істеблішмент вже не може використати цю техніку влади, проте не може виробити й нової, яка б виходила за межі інерції й апаратного прагматизму. Річ у тім, що зазвичай для здійснення влади необхідна ціла мережа стабільних структур, тобто структур, які функціонують без упину.

Loading...

 
 

Цікаве