WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Російський централізм і українська автономія до 1762 р. - Реферат

Російський централізм і українська автономія до 1762 р. - Реферат

Паралельно з кампанією Петра по винищенню українського сепаратизму проводилась політика максимальної експлуатації економічних і людських ресурсів Гетьманщини. Вперше були введені імперські правила користування торговельними шляхами, державні монополії, тарифи на іноземні товари та імпортно-експортні податки. Збільшуючи імперські прибутки, ці нові постанови серйозно послаблювали економіку Гетьманщини, оскільки руйнували усталені торговельні шляхи й економічні зв'язки 2. Петро також запровадив масове залучення козаків до імперських примусових робіт: спорудження каналів, фортифікацій і особливо улюбленого Петрового проекту — нової столиці — Санкт-Петербурга.

Зайнятий Північною війною, Петро впродовж майже всього свого правління контролював діяльність головних адміністративно-судових інституцій у Гетьманщині, але не намагався перейняти їх безпосередньо. І тільки після Ніштадтського миру (1721) він Малоросію дійсно "кь рукамъ прибралъ" 3.

Саме тоді він створив Малоросійську колегію у складі шести російських урядовців і призначив їх відповідальними за розгляд усіх скарг проти української адміністрації. Водночас він переклав імперське управління справами Гетьманщини з Колегії іноземних справ на сенат, підкреслюючи своє бажання трактувати Гетьманщину як інтегральну частину імперії. Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд заборонив обирати його наступника. Більше того, він заохочував українців у випадках конфліктів з українською адміністрацією звертатися безпосередньо до Малоросійської колегії. Його спробам встановити контроль над українським судовим та фінансовим апаратом протистояла Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком. У час подальшої боротьби за владу з російськими урядовцями більшість провідних українських політичних діячів було ув'язнено, а наказний гетьман Павло Полуботок помер у в'язниці. З часом Малоросійська колегія відібрала у Генеральної військової канцелярії контроль за фінансами та судовою системою Гетьманщини, але, не відчуваючи підтримки з боку нижчих ешелонів української адміністрації, не могла здійснювати безпосереднє управління територією. У судовій системі запанувало безладдя, а система збору податків була зруйнована. Подібно до інших петровських реформ, інкорпорація Гетьманщини у "добре регульовану" державу спочатку відбувалася без належного планування й підготовки. Хаос і висока ціна — як у людському, так і в економічному сенсі — прямого російського правління викликали масові незадоволення. 1727 р. Петро II видав указ, де було зазначено: "въ Малороссіи Гетману и Генеральной СтаршинЂ быть и содержать ихъ по трактату Гетмана Богдана ХмЂльницкаго" 1. Невдовзі після смерті Петра II, коли насувалася війна з турками, Таємна Рада вирішила відмовитися від його політики щодо Гетьманщини.

Від 1727 до 60-х рр. XVIII ст. місцева адміністрація та судові органи Гетьманщини функціонували без прямого втручання з боку СанктПетербурга. У цей період імперська влада стосовно центральної адміністрації Гетьманщини проводила непослідовну політику. Часом це був просто нагляд за центральними органами Гетьманщини; в інших випадках утворювали імперські органи, які переймали функції української адміністрації. В час правління гетьмана Данила Апостола (1728 — 1734) один росіянин призначався для нагляду за всіма українськими справами, а троє інших — для праці у Генеральному військовому суді. Гетьман знову був позбавлений можливості обирати Генеральну військову старшину та своїх полковників; останніх мала обирати українська старшина за згодою Санкт-Петербурга 2. Але найзначнішим проявом імперської централізації був контроль над фінансами Гетьманщини. Хоча Гетьманщина зберегла окрему систему податків і свою скарбницю, її фінанси перебували під суворим наглядом Колегії іноземних справ 3. Після смерті гетьмана Апостола (1734) імперський уряд знову заборонив вибори гетьмана й утворив для Гетьманщини інший колективний орган — "Правління гетьманського уряду". Формально він складався з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, але фактично його главою був російський генерал. Понад десять років цей орган правив Гетьманщиною, завоювавши собі лихої слави через примхи чиновників та їхню брутальність 4.

В правління Єлизавети ліквідація українських прав і вольностей частково припинилася. Саме тоді Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії. Морганатичний шлюб Єлизавети з українським козаком Олексієм Розумовським спричинив її прихильне ставлення до поновлення гетьманського уряду. 1750 р. 22-річний Кирило Розумовський був законно обраний гетьманом у столиці Гетьманщини — Глухові 5.

На відміну від своїх попередників, гетьман Кирило Розумовський походив з рядових козаків, а не з аристократичної старшини. Свою юність він провів при Санкт-Петербурзькому дворі й у Західній Європі. Він був першим гетьманом, що одночасно з гетьманством керував імперською установою — займав посаду президента Академії наук і командував Ізмайлівським гвардійським полком. Тісні зв'язки Розумовського з імператорською родиною та російською аристократією існували не тільки завдяки його братові, але також через його шлюб з Катериною Іванівною Наришкіною, троюрідною сестрою Єлизавети. Ці зв'язки втягнули гетьмана у двірські інтриги, і, як наслідок, він часто був відсутній, залишаючи загальне управління Генеральній старшині й українській еліті.

Незважаючи на свій вплив при дворі, Кирило Розумовський, намагаючись зберегти автономію Гетьманщини, також не уникнув труднощів. 1754 р. він дістав від імператриці особисту догану за призначення старшин і розподіл землі без її ухвали 1. Пізніше він брав участь у тривалій та затятій боротьбі за контроль над фінансами. Скасування імперських внутрішніх тарифів 1754 р. і прикордонного тарифу між Гетьманщиною і Росією 1755 р. позбавили гетьмана прибутків. Але, завдяки енергійним протестам Розумовського, імператриця виділила гетьманові 50 тис. карбованців на рік як компенсацію від імперської скарбниці. Коли Колегія іноземних справ на чолі з ворогом Розумовського А.П.Бестужевим-Рюміним зажадала звіту про використання цих фондів, гетьман відмовився підкоритися. Відмова стала причиною запеклої боротьби, внаслідок якої імперська влада прийняла пропозицію гетьмана про адміністративне підпорядкування Гетьманщини Сенатові 2.

Це була, однак, дуже відносна перемога Розумовського, оскільки наслідком її було різке погіршення становища Гетьманщини: кордон з Росією був скасований, а вся територія підпала під юрисдикцію органу, що наглядав за внутрішніми справами імперії.

Попри ці невдачі, правління Кирила Розумовського піднесло в Гетьманщині дух незалежності й опору. Гетьман Розумовський відновив права свого уряду принаймні до рівня 1709 р., коли гетьманом був Скоропадський. Йому вдалося знову розширити юрисдикцію Гетьманщини на місто Київ й Запорозьку Січ. Наприкінці 1750-х — початку 1760-х рр. гетьман Розумовський та українська адміністрація спробували зреформувати та відродити традиційні інституції Гетьманщини. Козацькі полки одержали свої штандарти та форму одягу, розпочався військовий вишкіл. Були відреставровані Глухів і колишня столиця Мазепи — Батурин, що знову планувався на майбутню столицю Гетьманщини. Розпочалася підготовка до реформи судової системи 1. Віра української еліти у майбутнє Гетьманщини проявилася у відродженні українських автономістських настроїв, що, зокрема, відобразилось у відомій тогочасній поемі "Разговор Великоросами c Малороссиею".

За часів правління Розумовського Гетьманщина вступила у ще одну еру відродження й реформ. Доля останніх спроб незалежного розвитку великою мірою залежала від примх царя та українського впливу при дворі. Гетьман Розумовський займав дуже вигідні позиції і міг захищати інтереси Гетьманщини в імперії, але з 1762 р. доля стала залежати від нової імператриці — Катерини II.

Література:

  1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

  2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

  3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

  4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l'Academie des Sciences de l'URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

  5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

  6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

  7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

  8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

  9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

  10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

  11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

  12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

  13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

  14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.

Loading...

 
 

Цікаве