WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Російський централізм і українська автономія до 1762 р. - Реферат

Російський централізм і українська автономія до 1762 р. - Реферат

Реферат на тему:

Російський централізм і українська автономія до 1762 р.

У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував "українські права і вольності", але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу — щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими. Їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб'єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла 1.

Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Вона лише тимчасово послабила боротьбу двох антагоністичних політичних систем. Московити прагнули отримати політичний контроль над Україною, послабити Польщу та скористатися з послуг Запорозького війська, тоді як запорожці шукали військової підтримки у своїй тривалій боротьбі проти Польщі. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони "говорили не то, что думали, и делали то, чего не желали" 1. Так, цар розглядав статті Богдана Хмельницького як прояв ласки для козаків, тоді як останній вважав їх за угоду між царем і його новими суб'єктами 2. Не зрозумівши або не зваживши юридичного підтексту цього акту, козаки погодилися обмінятися зобов'язаннями про військову допомогу. Фактично козацька держава продовжувала функціонувати як незалежна політична одиниця. Так, Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти. Внутрішня адміністрація козацької держави — як тільки вона була утворена — не допускала втручання з боку Московії, навіть у таких не передбачених Переяславською угодою випадках, як збирання податків. Митні тарифи стягувалися на чітко визначеному кордоні між Московією та новою козацькою державою, а московські загони, що перебували на українській території, трактувалися як іноземні союзні війська 3.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву або Литовському статуту — тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей. Таким чином, з погляду Московії козацька Україна мала розглядатися або як іноземна територія, або як особливий домен царя. Певною мірою на практиці знайшли застосування обидва підходи. Оскільки всіма українськими справами завідував Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, що займався виключно закордонними справами,— московський уряд явно визнавав Україну іноземною державою. Більше того, змінивши свій титул, цар називав себе самодержцем Великої та Малої Росії. Це могло сприйматися просто як перелік царських володінь, але насправді малося на увазі, що Малоросія була окремим доменом, яким правив цар 4.

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя 1.

Згодом будь-яка незалежна українська дипломатія тлумачилась як державна зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708 р.

Подібну політику московський уряд проводив і щодо київського митрополита, що був главою православної церкви в Україні та Білорусії. Після шаленого тиску на український клір і тривалих переговорів з константинопольським патріархом 1686 р. московитам вдалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові. Ця перемога давала Московії контроль над двома головними центрами влади в Україні.

Змагаючись за контроль над урядом гетьмана та митрополією, московська влада прагнула також безпосередньо впливати на українські справи через призначення воєвод, військових губернаторів у головних українських містах. За угодою 1654 р., воєводи мали призначатися в Київ і Чернігів, хоча Хмельницький погоджувався тільки на Київ 1.

Ні він, ні його наступник Виговський не мирилися з призначенням інших воєвод, незважаючи на численні протести Москви. Проте, статті 1659 р. дозволяли присутність воєвод у п'яти містах. За часів гетьманства Брюховецького московитам вдалося зняти ці обмеження (1665), але під час загального повстання 1668 р. нові воєводи змушені були тікати з усіх українських міст. Пізніше їм знову були визначені тільки п'ять міст: Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер. Згодом, однак, призначення воєвод у головних українських містах вже не викликало спротиву.

Первісно московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників. Московський уряд не тільки зберігав військову присутність в Україні, але все частіше брав на себе роль арбітра у внутрішніх суперечках між українцями.

Незважаючи на ці втручання, період "Руїни" (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об'єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.

Якщо анархія "Руїни" не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв'язки й поновило інтерес до возз'єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини 1.

Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити "добре регульовану" державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських "прав і вольностей" 2. Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 —1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з "українським сепаратизмом". Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення 3.

Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові Скоропадському — на знак довіри і дружби між росіянами й українцями — віддати свою доньку заміж за росіянина 1.

Loading...

 
 

Цікаве