WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Соціальна структура - Реферат

Соціальна структура - Реферат

Підніжжя соціальної піраміди становили селяни. Свого часу багато з них були звільнені від кріпацтва внаслідок повстання Хмельницького. Більшість сіл, що колись належали польським магнатам або Короні, стали тепер "вільними військовими селами". Селяни перебували під виключним контролем козацької адміністрації, яка ними управляла і збирала податки.

Але не всі села були "вільними". Ще гетьман Богдан Хмельницький роздавав монастирям грамоти на володіння селами. У північній частині Гетьманщини шляхта від польських часів, що тепер служила козацькій державі, зберегла свої маєтки і своїх селян. Так само деякі управи теж володіли селами. Ці землевласники діставали від козацької адміністрації грамоти з підтвердженням "звиклого послушенства" селян.

Навіть села, що вже були звільнені, недовго залишалися такими. Вони, хоча й тимчасово, надавалися "на ранг" козацькій старшині за її службу. Теоретично села мали відходити назад до скарбниці після того, як їхній власник втрачав військову посаду, але дуже скоро вони перетворилися на спадкові володіння еліти. "Тимчасові" грамоти на володіння також вимагали "послушенства" від селян. На перших порах селянина змушували працювати на землевласника лише час від часу, але поступово ці обов'язки розширилися і селяни виявилися фактично закріпаченими 1. У 60-х рр. XVIII ст. на державних "посполитих землях" проживало всього 25 тис. селян, тоді як приблизно 465 тис., фактично половина чоловічого населення Гетьманщини, жили у приватних маєтках, що належали новій шляхті й монастирям 2.

Але селянин все ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податися в степ, за межі Гетьманщини. Справді, українські землевласники, колонізуючи незаймані землі, спокутували селян оселятися там, на деякий час звільняючи їх від податків. Але юридично права селян на вільні переходи і землю поступово урізалися. 1727 р. центральна українська влада прийняла рішення, згідно з яким, перейшовши до іншого господарства, селянин втрачав усі права на своє колишнє майно і одержував лише свої особисті речі 1. 1738 р. російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною і Росією 2. 1760 р. внаслідок численних скарг про втечі селян гетьман Розумовський також видав спеціальний указ, що регулював свободу пересування 3. Згідно з ним, селянам, які міняли власників, дозволялося забирати з собою лише особисті речі; жодний землевласник не міг прийняти до себе селянина без письмової згоди колишнього власника; останній був зобов'язаний на вимогу видавати таку згоду. Постанови Розумовського майже повністю скасували можливість селянських переходів. Власник міг просто не дати такої згоди, і для селян єдиним виходом залишалася втеча. Таким чином, через 100 років після звільнення український селянин знову юридично і економічно опинився в залежності від землевласника.

Духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Особливу роль в економічному і культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок шляхтичів, козаків, міщан і навіть селян. Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст. їм належало 10 тис. маєтків, або 17% усіх землеволодінь Гетьманщини 4. Контролюючи вищі учбові заклади і друкарні, ченці фактично монополізували вищу українську культуру.

Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина 5.

Оскільки священики обиралися громадою і мали право на приватне володіння, їх ряди поповнювали козаки, міщани і — інколи — нова шляхта. Перехід проходив в обох напрямках, адже діти священиків також займали посади в військовому уряді. Тут слід згадати про Івана Самойловича — сина священика,— що став гетьманом.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала клірові головне шляхетське право — використовувати працю селян. Монастирі, а не окремі ченці, розпоряджалися селянами, закріпленими за їхніми маєтками ще до повстання Хмельницького. У XVIII ст. священики дістали право використовувати працю селян. Пізніше, коли зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів — священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками 1. Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв'язки, що існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха — нерідко серед місцевого населення,— автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

Впродовж сторіччя після повстання Хмельницького українське суспільство зазнало значних змін. Зникла стара шляхта — її нащадки розчинилися в новій еліті. Остання захопила маєтки, жила з примусової праці селянства, перейнявши пізніше стару назву нобілітету — шляхта. І навпаки: селянство, звільнившись від кріпацтва під час повстання, було знову прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоча й зберегла окремі привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства. Оскільки селяни й зубожілі козаки становили більшу половину населення, Гетьманщина насправді перетворювалася у країну "панів і селян", що відповідало характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній Європі і, зокрема, в Росії.

Незважаючи на еволюцію, структура українського суспільства все ж таки дуже відрізнялася від російського. Якщо в Росії понад 90% населення становили селяни — державні, або кріпаки,— то в Гетьманщині половина населення належала до іншої соціальної категорії 2.

Таблиця 1

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ЧОЛОВІЧЕ НАСЕЛЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ У 60-х рр. XVIII ст. 1

Нова шляхта (старшина і знать)

2 400

Клір, російські та іноземні дворяни, інші особи, звільнені від податків

11 000

Козаки

455 000

а) виборні

176 000

6) підпомічники

198 000

в) підсусідки

80 000

г) інші

1 000

Міщани

34 000

Селяни

515 000

а) у приватних маєтках

465 000

б) на "посполитих землях"

25 000

в) інші (слуги, наймити тощо)

25 000

Всього

1 017 000

Більшість з них були козаками, майже всі вони обробляли землю і мало чим відрізнялись від селян. Але правова відмінність між козаком і селянином була цілком реальною і визначеною. Велика кількість виборних козаків вповні користувалася своїми козацькими правами і вольностями, тоді як підпомічники посідали їх принаймні теоретично. Так само міщани, які як соціальна група переживали занепад, користувалися обмеженим самоврядуванням, а в окремих випадках — привілеями магдебурзького права. На противагу російському клірові, священнослужителі Гетьманщини претендували на шляхетський статус, який іноді частково визнавався. Нарешті, селяни вважалися скоріше залежними селянами, ніж кріпаками, хоча можливості переходів були суворо обмежені і вони знову опинилися рід владою панів.

Література:

  1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

  2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

  3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

  4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l'Academie des Sciences de l'URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

  5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

  6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

  7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

  8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

  9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

  10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

  11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

  12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

  13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

  14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.

Loading...

 
 

Цікаве