WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Ставлення української шляхти до імперської інтеграції - Реферат

Ставлення української шляхти до імперської інтеграції - Реферат

Подібне повторювалося неодноразово. Коли імперію потрясали війна або революція (1812 і 1830 рр.), українські шляхтичі висували різні козацькі проекти. Прагнучи збільшити військовий потенціал імперії, уряд приймав ці проекти, але, підозріло ставлячись до будь-яких спеціальних прерогатив, відмовлявся від поступок, як тільки минала загроза 3.

Якщо окремі традиціоналісти відкрито намагалися повернути один з найважливіших елементів козацької України — козацьке військо, то решта, переважно, залишалася пасивною. Тільки у приватних розмовах вони насмілювалися критикувати імперську асиміляцію та вболівали за втратою автономних привілеїв. Політичну орієнтацію та настрої цієї частини традиціоналістів найкраще відбивають декілька, здебільшого анонімних, політичних трактатів, що потайки поширювалися серед українських шляхтичів. Один з них — історія Гетьманщини — був написаний Архипом Худборою, за словами декабриста А.Ф. фон дер Бріггена, "очень вольно и против нашего правительства", і до нашого часу не дійшов 1. Дві інші праці, однак, стали широко відомими наприкінці XVIII ст. і залишалися популярними впродовж першої половини XIX ст. Виконані у формі апокрифічних промов українських гетьманів, вони пізніше були перероблені та включені до найфундаментальнішого автономістського трактату — "Истории Русов".

Перша промова приписується наказному гетьману Павлові Полуботку, якого після смерті гетьмана Скоропадського призначив Петро І. Полуботок та його оточення вимагали відновлення повної автономії. Петро заарештував його, й останній помер у Санкт-Петербурзькій в'язниці. В апокрифічному оповіданні наводяться останні слова Полуботка до Петра: "Повергать народы въ рабство и владЂть рабами и невольниками есть дЂло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который должень славиться и действительно быть верховнымъ отцемъ народовъ. Я знаю, что насъ ждуть оковы и мрачныя темницы, гдЂ уморять насъ гладомъ и притЂсненіемъ, по обычаю Московскому, но, пока еще живъ, говорю тебЂ истину, о Государь! что воздаси Ты непремЂнно отчетъ предъ Царемъ всЂхъ Царей, Всемогущимь Богомъ, а погибель нашу у всего народа" 2.

На відміну від промови Полуботка, яка гостро наголошувала на поняттях справедливості, інший апокрифічний твір, слово гетьмана Мазепи, зосереджувався здебільшого на питаннях історії й права. Гетьманщина трактувалася як незалежна держава, а московити звинувачувалися в тому, що узурпували назву Русь. У своїй промові Мазепа пояснює договір зі Швецією як прояв здійснення права Гетьманщини на закордонні зносини, як продовження політики гетьмана Богдана Хмельницького й як необхідний захід для збереження "при всЂхъ прежнихъ лравахъ и преимуществахъ, вольную націю значущихъ" (c. 204).

Мало що відомо про авторів і середовище, з якого походили ці праці. Очевидно, вони поширювалися серед невеликої групи шляхтичів, найімовірніше — новгород-сіверських. Українська версія промови Мазепи існувала ще до російської версії початку XIX ст., яку знаходимо в "Истории Русов". Існують також три версії промови Полуботка 1. Це навело Оглоблина на думку, що українські автономісти, які перебували в Санкт-Петербурзі, передали матеріали Шереру з тим, щоб доля Гетьманщини стала відомою за межами Російської імперії. Хоча прямих доказів на підтримку цього твердження не існує, Оглоблин довів, що Шерер при написанні своїх "Annales", а також шеститомної праці "Anecdotes partilieres aux differans peuples de cet empire" (1792), користувався копіями українських творів, включно з особливо патріотичними трактатами про Гетьманщину 2.

Обидві промови були включені у найбільш фундаментальний, найважливіший останній політичний трактат про козацьку Україну — "Историю Русов". Ця праця початку XIX ст. подає довгу, ретельно опрацьовану й великою мірою легендарну історію від київських часів до російсько-турецької війни 1769 р. Хоча історія України визнається спеціальним розділом історії великої "загальноросійської" держави, твір водночас наголошує на українській окремішності і є останнім зразком полемічної апології Гетьманщини та козацьких прав і привілеїв. Героїчна боротьба проти поляків і московитів за збереження козацьких свобод подається тут у романтичному дусі. "История Русов" — твір різко антипольський, а часом антиросійський.

"История Русов" відрізняється від попередніх українських політичних праць тим, що поєднує традиційні мотиви — гордість за Гетьманщину і наголошення прав і привілеїв станів.— з новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями. Твір побудований на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості 3, чого прагнуть усі позитивні герої, тоді як негативні постаті ці принципи порушують.

Анонімний автор "Истории Русов" вірить, що "всЂ народЂ, живущіе во вселенной, всегда защищали, и будуть защищать вЂчно, бытіе свое, свободу и собственность" (с. 62). Автор виступає проти тиранії будь-якого гатунку і ставить монарха нарівні з законом, бо "законы, управляющіе всЂм вообще человЂчеством и охраняющіе его отъ золъ, есть точное зерцало Царямъ и Владыкамъ на ихъ должность и поведеніе, и они первые блюстители и хранители имь быть должны" (с. 229).

Хід думок автора цілком зрозумілий. Гетьманщина і українська шляхта користуються як гарантованими царями правами та привілеями, так і певними недоторканними правами. Обов'язок царя — визнавати та зберігати ці права, а українці зобов'язані їх захищати. Шанування невід'ємних і гарантованих прав породжує гармонію та добрий лад, а нехтування ними — тиранію. Автор попереджає, що українці завжди противилися тиранії і що вони "есть народъ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность до послЂдняго человЂка и характеръ сей въ немъ врожденный и неудобенъ къ насилованію" (с. 87).

Авторство "Истории Русов" так і не було встановлено. Книга з'явилася під ім'ям архиєпископа Георгія Кониського, але раціоналізм цієї праці, її антиклерикальність і відмінний від відомих писань Кониського стиль примусили вчених рішуче заперечити авторство останнього. Оглоблин показав, що "История Русов" була написана після смерті Кониського (1795), десь між 1801 — 1804 рр. 1 Без сумніву, ім'я Кониського було використано для того, щоб надати книзі видимість схвалення її церквою та напустити туману, який приховав би справжнього автора та середовище, з якого вийшла книга. Впродовж більш як 100 років намагалися ідентифікувати автора, але численні гіпотези й суперечки навколо них виявилися безплідними 2. Завдяки праці Оглоблина, однак, досягнуто певних результатів. Існують вагомі підстави вважати, що автор походив з Новгород-Сіверська 3 і, напевне,— як це не дивно — був на службі у князя Безбородька у Санкт-Петербурзі 4.

"История Русов" була надзвичайно популярною серед шляхти колишньої Гетьманщини. У 1820-х рр. вона переходила з рук в руки у формі рукопису 1. Про популярність цієї праці свідчить німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який 1841 р. подорожував через "Малоросію". Він відзначав, що "История Русов" була написана у настільки різко антиросійському й опозиційному дусі, що ніколи не могла бути опублікованою. Незважаючи на це, існували цілі повіти, де її можна було знайти чи не в кожному маєтку 2.

1846 р. "История Русов", врешті-решт, пройшла цензуру і була опублікована. Таким чином, вона стала доступною не тільки для лівобережної шляхти, але й для представників українського національного руху XIX ст.

Хоча анонімні політичні твори нерідко були різкими за тоном й іноді нападали на царя та імперську адміністрацію, вони ніколи не ставили під сумнів царські претензії на суверенітет над Гетьманщиною. Анонімні автори вказували — часом з великим жалем — на те, що цар не спромігся зберегти привілеї, навічно гарантовані Гетьманщині. Малося на увазі, що цар мусить виправити несправедливість через відновлення цих прав. Отже, політична література, писана анонімно і, думається, без остраху перед утисками, прийшла до того самого висновку, що й поборники Литовського статуту або відновлення козацьких формувань. Практично для всіх традиціоналістів єдиним прийнятим шляхом було продовження лояльної служби цареві з надією на те, що він збереже останні залишки автономії або навіть відновить їхні традиційні права.

Loading...

 
 

Цікаве