WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Ставлення української шляхти до імперської інтеграції - Реферат

Ставлення української шляхти до імперської інтеграції - Реферат

Отже, асимілятори охоче інтегрувалися в імперське суспільство. Дехто, як князь О.Безбородько, мав правдиву прив'язаність до минулого й традицій Гетьманщини та своїх співвітчизників. Інші — наприклад, князь Віктор Кочубей, навіть зневажали своє етнічне походження. Кочубей, як голова Державної ради у 1830-х рр., блокував усі зусилля відновити козацькі військові формування. Він так пояснював свій опір українському генерал-губернатору князю Н.Г.Рєпніну: "Хотя я по рожденію и хохолъ, но я болЂе русскій, чЂмъ кто другой и по моимъ принципамъ, и по моему состоянію, и по моимъ привычкамъ. Мое званіе и занимаемый мною постъ ставятъ меня выше всяких мелкихъ соображеній; я смотрю на дЂла Вашихъ губерній съ точки зрЂнія общихъ интересовъ нашей страны. Микроскопическіе виды не мое дЂло" 1. Хоча всі асимілятори рішуче підтримували нову імперську адміністрацію і не були зацікавлені у збереженні або відновленні будь-якого аспекту української автономії, вони не могли так просто трансформуватися в російських урядовців. Коли українські аристократи приїздили в імперську столицю, то привозили з собою український спосіб мислення. На думку Девіда Сондерса, пошуки українцями свого місця в імперії дозволили їм першими поставити питання про національну ідентичність росіян. Намагаючись поширити рамки цієї ідентичності, українці ввели росіян у ширший слов'янський світ і, певною мірою, підготували грунт для слов'янофільства. Отже, з точки зору Сондерса, ряд українських асиміляторів мав важливий вплив на розвиток російської політичної думки і, в кінцевому результаті, на розвиток російського націоналізму 2.

Проте лише частина української шляхти порвала з традиціями Гетьманщини й охоче асимілювалася в російському імперському нобілітеті. Багато інших, хоча й усвідомили себе частиною імперії, все ж таки прагнули, щоб імперський лад в Україні відображав місцеві правові й адміністративні норми. Це були традиціоналісти. Вони не були зорганізовані в якийсь рух і, таким чином, відбивали різні погляди та переслідували різнорідні цілі. Об'єднувала їх лише прив'язаність до минулого і — одночасно — явна або прихована критика сучасного, яка коливалася від невловимого почуття незадоволення до бурхливого опору імперському ладові.

Найсильніший опір чинила група, яка з метою вирішення проблем Гетьманщини хотіла звернутися по допомогу до іноземних держав. 24 квітня 1791 р. (н.с.) у Берліні відбулися секретні переговори між Василем Капністом, відомим літератором Російської імперії, та главою прусського кабінету міністрів графом Евальдом Фрідріхом Герцбергом. Останній доносив королю Пруссії Фрідріху Вільгельму II, що, як твердив Капніст, його послали співвітчизники, щоб вияснити, чи можуть українці у випадку російсько-прусської війни розраховувати на прусський протекторат, якби вони спробували скинути імперське ярмо 1. Відповідь короля була негативною, і він схвалив ввічливу відмову Герцберга. І хоча сторони домовилися підтримувати контакти, для всіх було очевидним, що місія Капніста не вдалася 2.

Твердження Еджертона грунтується на тому, що Микола був єдиним іншим Капністом, який, як і Василь, мав згаданий у меморандумі Герцберга ранг (придворний радник), і що 1812 р. він нібито твердив, що вітатиме Наполеона. Цей аргумент можна заперечити тим, що Микола не мав посад у державних факторіях — принаймні про це немає жодних свідчень. І, знову ж таки, якщо симпатії до Наполеона, висловлені 1812 р., можна сяк-так сприймати як нелояльний вчинок, він не має жодного відношення до козацьких прав. До того ж методологія Еджертона є досить сумнівною: він ставить перед собою мету захистити російського поета Василя Капніста від "обвинувачень у державній зраді", а потім спростовує тих істориків, які наполягали на тому, що Василь Капніст відвідав Пруссію за дорученням українських націоналістів або заради німецьких інтриг проти Росії. У своєму запалі Еджертон навіть натякає на те, що стаття Георга Заке була частиною антиросійської кампанії нацистів. У своїй наступній статті (див.: Slavic Review.— 1973.— Vol. 32.— P. 218 ff.) Еджертон вибачився за ці свої припущення. Німецький історик повідомив його, що Заке, якому було дуже далеко до оплачуваного нацистами писаки, насправді помер у нацистському концтаборі. Звичайно, все це ніяк не стосується того, чи Василь Капніст насправді їздив у Пруссію 1791 р. Спростування гіпотези Еджертона подає Олександр Оглоблин: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. Історіографія і методологія питання // Український історик.— 1974.— № 3.— С. 85 — 103. У статті Оглоблин вказує на серйозні недоліки методології Еджертона. Остаточно вирішив питаній Ярослав Дашкевич, який на підставі архівних матеріалів доказав, що Василь Капніст виконав місію до Берліна. Див.: Дашкевич Я.Р. Берлін, квітень 1791 р.: Місія В.В.Капніста, її передісторія та історія // Український археографічний щорічник.— 1992.— Т. 4. — Вип. L- C. 220-259.

Звернення Капніста до Пруссії та ряд ознак заколотницької діяльності були поодинокими випадками, адже переважна більшість традиціоналістів висловлювали абсолютно лояльні погляди і лише бажали зберегти окремі залишки адміністрації Гетьманщини або відновити її інституції законним шляхом. Впродовж останніх років правління Катерини традиціоналісти покладали надії на її сина, великого князя Павла, опозиція якого політиці Катерини була добре відомою. Справді, після сходження на трон Павло поновив деякі з колишніх прерогатив Гетьманщини.

Однією з цілей традиціоналістів було збереження — наскільки це виявилося можливим — національної судочинної системи. Коли на престол зійшов Олександр І, у Чернігові зібралася українська шляхта і, разом з подякою за підтвердження Грамоти дворянству 1785 р., подала петицію про збереження місцевої системи судочинства 1. Очевидно, Олександр не був до цього схильний, оскільки поділив Малоросійську губернію на дві частини і частково перебудував її судову систему 2.

Проте місцеві зводи законів (своєрідна мішанина Литовського статуту, звичаєвого права та елементів магдебурзького права для міст) не лише збереглися, але й були знову кодифіковані (1807) 1. Правда, у 1840-х роках ці кодекси законів відмінили, хоча імперський звід мав враховувати певні місцеві особливості 2.

Іншою метою традиціоналістів, якої вони час від часу досягали, була реставрація одного з найважливіших елементів козацької України — козацького війська. Перший проект поновлення козацьких військових формувань представив 1788 р. провідний виразник традиціоналізму Василь Капніст 3. Як київський предводитель дворянства і палкий малоросійський патріот він, брав активну участь в українському політичному житті і здобув собі репутацію захисника українців від утисків імперської адміністрації 4. Капніст розумів, що для такого проекту це був якраз належний час: імперія воювала на два фронти з Туреччиною та Швецією й гостро потребувала додаткових військ. Минуло всього 6 років після скасування традиційних козацьких полків, і Капніст вважав, що існує можливість швидко організувати досить велику військову силу. Взявши ініціативу в свої руки, він виробив поміркований проект і, скориставшись своїми зв'язками при дворі, подав його безпосередньо Катерині. Проект закликав до сформування окремого козацького війська під командуванням козацької старшини, яку б обирали на найнижчому рівні. Катерина віддала проект О.А.Безбородькові, який схвалив його з деякими застереженнями. Безбородько хотів переконатися, що нові загони не нагадуватимуть "структуру колишньої Гетьманщини" 5. Після того проект передали князю Потьомкіну, командуючому всіма козацькими та нерегулярними військовими силами.

Тим часом Катерина схвалила політику кількісного збільшення військ, куди прийняли навіть втікачів з Польщі, яких у майбутньому можна було б з вигодою використати для налагодження відносин з православним населенням поза межами імперії 6.

У цей сприятливий для українських автономістів момент Потьомкін сформував з колишніх запорозьких козаків два козацькі корпуси і прийняв титул "великого гетьмана Катеринослава і чорноморських козаків" 1. Загони перебували під постійним наглядом уряду і були розташовані на досить віддалених територіях. Вони не мали ні традиційних прав і привілеїв козаків Гетьманщини, ні прав і привілеїв козаків Запорожжя. Проект Капніста, проте, ніколи не був втілений у життя, оскільки потьомкінська губернія стала центром набору козаків до війська, а центральна влада побоювалася в будь-який спосіб поновлювати традиційні козацькі формування.

Імперська політика щодо козаків здійснювалася з міркувань тогочасної вигоди. Як тільки імперія потребувала нерегулярні війська, уряд охоче розглядав можливість відновлення традиційних козацьких загонів, у протилежному випадку — з'являвся страх, що це може привести до дальших поступок. Не погоджуючись з проектом 1794 р. про організацію козаків у новонабутій Правобережній Україні, князь Безбородько, без сумніву, добрий знавець Гетьманщини, так підсумував імперську позицію: "Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство, то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея оть Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо оть нашихъ операцій... Теперь мы не въ такомъ крайнеммъ положеній. Украина, Подолія и Волынь (правий берег.— З.К.) наши. СлЂдовательно, было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Туть сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его губернія (потьомкінська, тобто Південна Україна.— З.К.) Оть чего и вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы, и словомъ терять то, чЂмъ смирно и тихо на вЂки бы владЂли" 2.

Loading...

 
 

Цікаве