WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Кооптація української шляхти - Реферат

Кооптація української шляхти - Реферат

Реферат на тему:

Кооптація української шляхти

Скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству. За короткий період, між 1782 і 1786 рр., у соціальній організації Гетьманщини відбулися драматичні зміни: українська шляхта стала частиною імперського дворянства; мешканці міст у Гетьманщині підпорядковувались тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридичне закріпачили. Але це були лише законодавчі кроки на шляху до інтеграції українського суспільства; пройшло ще кілька десятиріч, поки українське суспільство справді стало відповідати імперському соціальному ладові.

Успіх імперської інтеграції Гетьманщини великою мірою залежав від позиції української нової шляхти. Як правлячий клас Гетьманщини і головний поборник автономії, українська шляхта репрезентувала основну силу, здатну чинити опір або підірвати швидке проведення провінційних реформ. Справді, коли це питання вперше було поставлено на зібранні шляхти 1781 р., учасники зборів виявили значне побоювання і стриманість щодо проектованих реформ. Незгода була настільки явною, що новопризначений губернатор Андрій Милорадович змушений був спеціально попередити лідера автономістів Григорія Полетику. У секретному напівофіційному листі Милорадович порадив йому зважити на "фамилія ваша, имЂніе, немолодые лЂта да будуть смягченіемъ патриотической горячности, иногда не въ попадъ. Оставимъ дЂла, судьбою своєю влекомые" 1.

Більша частина української шляхти, власне, не була проти, "щоб події розвивалися самі по собі", отже, втілення реформи не викликало якоїсь особливо негативної реакції. Таку інертність можна пояснити різними причинами. Передусім, смерть Григорія Полетики (1784) залишила українських автономістів без відважного лідера та вправного полеміста. Більше того, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування та легалізацію панщини, шляхта усвідомила ті переваги, які несе з собою новий лад. Опір — у будь-якому випадку — містив у собі значний ризик. Справа полягала не лише в можливості переслідувань, як на це натякав Милорадович,— будь-яка нерозважливість в такий відповідальний час могла вплинути на визнання рангу або отримання офіційної посади.

Саме втілення провінційної реформи остаточно змусило імперську владу визнати українську шляхту як дворянство. Статут для губерній вимагав введення виключно дворянського контролю над багатьма урядовими канцеляріями, окремої судової системи для знаті та місцевих дворянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв'язували місцеві проблеми. Ці функції навряд чи можна було виконувати без української шляхти. Внаслідок цього твердження, що "в Малоросії немає жодних дворян", втратило свою актуальність 1, і основна частина української шляхти швидко перетворилася на дворянство. Як і повсюди в імперії, "благородство" виводилося передусім від рангу на державній службі. Урядовці Гетьманщини, які продовжили службу, отримали імперські ранги, що автоматично означало надання дворянства 2.

Представники шляхти, що не були на державній службі, повинні були доводити своє благородне походження.

За відсутності будь-якого імперського законодавства про входження української шляхти, що не перебувала на державній службі, у дворянство, генерал-губернатор Рум'янцев звернувся до Катерини з проханням зробити необхідні розпорядження; остання надіслала йому попередній проект постанови, що пізніше стала відомою як

Грамота для дворянства 1785 р 1. Вона мала стосуватися цілої імперії і уточнювала, що депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства повинні були визначати права кандидатів належати до дворянства 2. Замислена як процедура інкорпорації членів у визнаний стан дворян, грамота абсолютно не відповідала тим територіям, де склад дворянства тоді ще не був визначений. Генерал-губернатор Рум'янцев, однак, не шукав додаткових пояснень. Оскільки він прихильно ставився до української шляхти, то тлумачив відповідь Катерини як беззастережне повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства у дворянстві.

Під ліберальним наглядом Рум'янцева українська шляхта трансформувалась у дворянство. Від кожного повіту обирали по 3 — 4 делегати, які — з допомогою губернського предводителя — повинні були зареєструвати всіх дворян за місцем проживання 3. Цих урядовців, звичайно, незабаром засипали тисячами генеалогій, грамот, документів і письмових показань під присягою. Навіть за найсприятливіших обставин верифікація цього матеріалу зайняла б багато часу і не була б легкою. Існують численні свідчення розквіту корупції у вигляді хабарництва, сфальсифікованих генеалогій і підроблених документів. В Україні, яка була під Польщею, "дипломні папірні" налагодили виробництво і тисячами продавали кандидатам у російське дворянство фальшиві генеалогії та грамоти 4. Кількість нових дворян зростала дуже швидко і вже в 90-х рр. XVIII ст. досягла 23—25 тисяч 5.

До 1784 р., коли попередній проект Грамоти для дворянства став загальновідомим, українська знать претендувала на права польськолитовської шляхти і не бажала вступати в російське дворянство, оскільки користувалася різноманітними привілеями, яких російське дворянство було позбавлене 1.

Згідно з Литовським статутом, шляхтич міг брати участь у сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби і квартирування військ (останнє право частково також було дароване російському дворянству). Для шляхтича втратити свій ранг було практично неможливо, а його маєтки не підлягали конфіскації. Він міг бути арештований лише за наказом суду, і навіть тоді судити його міг лише суд рівних, причому не дозволялося піддавати його тортурам або засуджувати до страти. Врешті-решт, шляхта мала необмежені економічні свободи: право на повну експлуатацію майна, разом з будь-якою обробкою землі і видобутком корисних копалин; право власності і заснування міст і сіл; право на вільну торгівлю. І хоча багато з них були, звичайно, лише теоретичними, українська шляхта не бажала відступати від своїх претензій.

Із поступовим звільненням російського дворянства від примусової державної служби та його еволюцією у напівкорпоративну інституцію розрив між правами шляхти й дворянства значно зменшився. Кульмінацією цього процесу став 1785 р., коли Катерина проголосила свою Грамоту для дворянства 1. У Грамоті підкреслювалося, що держава не може довільними діями позбавити дворянина життя, статусу або майна. Якщо він звинувачувався у злочині, то судити його міг тільки суд рівних, причому тілесні покарання не дозволялися; справу про вбивство вирішували сенат й імператриця. Дворянин звільнявся від обов'язкової державної служби, за винятком надзвичайних обставин, а також від усіх податків і квартирування військ у своїх маєтках. Він міг подорожувати за кордон і навіть поступати там на службу, але лише у приязних до імперії державах. Економічні права дворянина включали в себе абсолютне законне володіння своїм маєтком і повну експлуатацію всіх природних ресурсів цього маєтку, включно з працею кріпаків. Він міг продавати свою продукцію та володіти майном у місті. Дворяни, що володіли маєтками, могли також утворювати свої організації: зібрання дворянства (собрание дворянства) обирало, як це обумовлював Статут для губерній, різних чиновників, опікало сиріт та вдів, збирало гроші на різні місцеві починання і внаслідок цього діяло як допоміжний орган місцевого уряду.

Катеринина Грамота дворянству 1785 р. була колосальним стимулом для остаточного злиття російської й української еліт. Перетворюючись на частину російського дворянства, українська нова шляхта отримувала багато з тих прерогатив, на які вона претендувала. Політичні права, гарантовані Литовським статутом,— контролю за політикою уряду через участь у сеймах,— українська шляхта, звичайно, не могла досягнути і навіть на це не сподівалася. Отже, вона з ентузіазмом сприйняла Грамоту 1785 р. Знать вже не подавала жодних петицій про визнання її окремою українською шляхтою. Натомість вона прагнула вступити в російське дворянство.

Ще до цього відбулося остаточне закріпачення селян. Указом від 3 травня 1783 р. селянам заборонялися переходи, а подушний податок розповсюджувався на всю Україну 2. Землевласник ставав відповідальним за подушний податок своїх селян, що збільшувало його владу над селянами. А оскільки вони вже не могли законно переходити до інших господарів, поміщик тепер не боявся без міри збільшувати їхні трудові повинності.

Інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською шляхтою безпрецедентні можливості для кар'єри. Хоча дехто із шляхтичів мав величезні багатства, більшість з них володіла невеликими маєтками, що ледве животіли 3.

Економічні обставини змушували дітей шляхтичів добиватися відзначення на урядовій службі. Існування Київської академії та Чернігівської й Переяславської колегій надавало українській дрібній шляхті більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, більшу доступність до державних посад. Існують певні підстави вважати, що — хоча більшість нововизначеного дворянства залишалася в Гетьманщині — все більше й більше українців виїжджали в інші губернії, не бракувало і тих амбітних молодиків, які ганялися за славою і фортуною в столиці. Серед українців уже встановилася традиція змагатися за досягнення найвищих імперських посад, започаткована Феофаном Прокоповичем і Стефаном Яворським за часів Петра І, а продовжена Олексієм і Кирилом Розумовськими під час правління Єлизавети. Так само у 1770— 1780-х рр. Олександр Безбородько, Петро Завадовський, а також представники родин Кочубеїв і Трощинських займали вищі імперські посади й мали в СанктПетербурзі розкішні будинки. Вони були не лише прикладом для інших, але й забезпечували необхідні зв'язки для влаштування на службу. Більш знатні українці надавали посади для родичів, друзів і знайомих, які, в свою чергу, намагалися знайти службу для своїх власних родичів і друзів. Таким чином, вже у 1770-х рр. значна група українців в Гетьманщині осіла у Санкт-Петербурзі. Вони спілкувалися одні з одними як на службі, так і приватно і творили свій власний культурний прошарок в імперській столиці 1.

Loading...

 
 

Цікаве