WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Російський централізм і українська автономія: висновки - Реферат

Російський централізм і українська автономія: висновки - Реферат

Єдиним протестом проти імперської асиміляції, що прозвучав не з боку шляхти, була виразно антиросійська поема "Плач киевлян о потере магдебургского права". Київ з його сильними традиціями самоврядування й політично активним станом міщан був винятком. Здебільшого міщани, козаки, нижче духовенство та селяни були політично пасивним елементом українського суспільства. Якщо вони і були незадоволеними, то через брак необхідної трибуни і через свою нерішучість вони не могли цього висловити.

Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово "українець" стало фактичним синонімом слова "селянин".

Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією — до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через "підступні" польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.

Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес "національного будівництва" значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар — інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.

Хоча асиміляція значної частини української шляхти в російському імперському суспільстві позбавила українців лідерства їх традиційної еліти на початкових стадіях "національного будівництва", козацько-шляхетська спадщина все ж таки мала важливий вплив на розвиток модерної української національної свідомості. Завдяки своєму інтересові до сивої давнини і ностальгії за минулим, українська козацька шляхта зберегла спадщину Гетьманщини аж до 30—40-х рр. XIX ст. Водночас під впливом Гердера і романтизму нова генерація відкрила для себе український народ з його живою мовою. Молоді студенти ототожнювали себе з назвою "українець", а не "малоросіянин", і схилялися до культурницької роботи, а не до політичної боротьби.

Якийсь час переповнені ностальгічними почуттями нащадки "малоросійської шляхти" й далекі від політичної боротьби ентузіасти української народної мови та звичаїв мали можливість проводити свою діяльність окремо одні від одних, але пізніше і вони вступили у конфлікт. Певною мірою це був конфлікт генерацій (батьки проти синів) і соціальних груп (шляхта проти шляхти-інтелігенції) за мову (російська проти української) й орієнтацію (відновлення окремих інституцій Гетьманщини, проти далекої від політики української культурницької праці). Ця боротьба допомогла висікти іскру сучасної української національної ідеї, бо інтелігенція 40-х рр. XIX ст. поєднувала в собі українську культурницьку діяльність із політичним світоглядом й історичною свідомістю, що були частиною спадщини Гетьманщини. Українські поети й письменники, перейнявши громадську і патріотично-політичну творчість козацької шляхти, надихнули її новими романтичними й національними ідеалами. Козацькі хроніки та історичні писання нової шляхти сформували основу для розвитку національної історії та національного міфу. З нового середовища українського руху дуже скоро прозвучали заклики до, принаймні, культурної автономії. Ні Катерина, ні її нащадки не могли передбачити, що унітарна, добре регульована держава, яку так невтомно вони будували, невдовзі зіткнеться з тим, що Марк Раєв назвав "революцією національної свідомості". Таким чином, саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією.

Література:

  1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

  2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

  3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

  4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l'Academie des Sciences de l'URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

  5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

  6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

  7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

  8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

  9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

  10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

  11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

  12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

  13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

  14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.

Loading...

 
 

Цікаве