WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Відокремлення земель - Реферат

Відокремлення земель - Реферат

Реферат на тему:

Відокремлення земель

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного "патріярха" серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала: до неї приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим берегом Дніпра, Волинська, Побожжя, але в однорідну цілість вони не зливалися. Земля полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею міцно з'єдналася Деревська земля. Останнім князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015 році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній окремий князь — Рюрик, що мав столицею Овруч. Погорину — землю по обох берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши її від Волинської землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від кінця XI ст. часто надавали її різним князям. Так само — десь на початку XII ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися в залежності від спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю — пізніше, внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій чверті XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці XI ст. знов знищено, людність з Юр'єва переведено до Витечова. У середині 11 ст., після перемог над половцями, колонізація перейшла навіть а Рось. д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї Київської держави, був Київ. Як більшість міст тих часів, він поділявся на дві частини: верхнє місто — Гора, де було укріплення-городище, і долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра під Горою. Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав— Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський); ЯрополкПетро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод — Янчин манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали свої палаци Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була аристократична частина Києва. На Подолі було чимало мурованих і дерев'яних церков, від яких нічого не залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій стояла ікона "Богородиці-Пирогощої"; далі, вже поза межами міста, в Дорогожицях, був манастир св. Кирила — споруда Всеволода П. Тїтмар, зі слів німецького вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році було понад 400 церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло більше як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков. У Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх розкидані по різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних — Дмитрівському соборі (Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві Спаса на Берестові (Юрій Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати себе в Чернігові. На відміну від аристократичної "Гори", Поділ залишався увесь час демократичною, середньоміщансьною частиною міста, де жили купці, ремісники. Там було "торжище" і відбувалося віче; хоч Іаяслав переніс його "на Гору", воно знов збиралося на Подолі, біля Турової божниці. На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на Клові), а далі розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою, згідно з легендою, забито й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назві "Аскольдова могила". Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загородній двір Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за резиденцію Аскольда. За Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часів. Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горі над Дніпром. Цей манастир почав розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував йому велику площу землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана, трапезна, келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами. Троїцька церква над головною брамою збереглася донині. Ще далі, під горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить від того, що тут "видубав" утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей манастир був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині. Туди передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі. Князь Рюрик збудував кам'яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир від обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром. Над Видубецьким манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали диких звірів для княжих полювань. Там же був Всеволодів "Красний двір". Княжі загородні двори були й в інших місцях. Київ з усіма пригородами займав величезну площу, — приблизно таку, яку займав перед другою світовою війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М. Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під час пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада) до м'ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин. А скільки поховано без домовин! Беручи до уваги невеликі розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба погодитися з характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну силу народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів, хозар і т. ін. На велику кількість чужинців вказують назви брам в укріпленнях Києва: Лядська, Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д. На Подолі були колонії новгородців, які мали свою церкву, латин, німців. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У XII ст. був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський. В Новгородському літописі е вказівка, що "гості іноземьці всякого язьіка затворишася в церквах" — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська, вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари). Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була переправа через Дніпро. Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до Смоленська. Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом. Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них — виробництво полив'яних илиток/ З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я, Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро; Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя, над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в якому була єпископська катедра. Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини. Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб "стерегти руську землю" і охороняти купецькі валки. Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав, Володарів, зв'язаних високими, так званими "змієвими" валами. Поза межами "Руської землі" було не багато міст. У Деревській землі — старий Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з червоного шиферу, головним чином — пряслицями. Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель. Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими "луччими людьми", боярством та купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї аристократії з урядом і князем. Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія. Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив Всеволод II: "Ольговичів не хочемо", — вирішило віче, коли він залишив Київ Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів. Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла; фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко зраджували, і на них не можна було покладатися. Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного ладу без князя: "тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві" —в 1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. "Мати князя, що бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности", — писав М. Грушевський. Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя. Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними "ряд"-угоду, втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром Мономахом та Святополком П. Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем. Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав нагло помер, бояри порадили Ростиславові "утвердитися" з громадою: очевидно, угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять років поверну Київ. Про "ряд" князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно невідомий. Року 1146, укладаючи "ряд" з Ігорем, віче поставило умову: "не давати воли тіюнам, самому творити суд". Цим умовам відповідало "Поучениє" Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади, пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув популярність собі і своїм нащадкам. Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер. Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками. Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони. Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого віку. "Патерик Печорський" наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього манастиря. Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне існування.

Loading...

 
 

Цікаве