WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Україна - правітчизна індоєвропейців - Реферат

Україна - правітчизна індоєвропейців - Реферат

Европа; друге - що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, щоспільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишивши ся бодай у декотрих груп, - тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею - се лінгвістичні зв'язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але безсумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоєвропейської родини (литовсько-латиська група). Цілий процес кольонізації індоєвропейських народів далеко лекше пояснити собі з європейською правітчиною, а що особливо важно: лінгвістичні стичности ріжних груп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міграцією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннєм, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міграцію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі." І головний висновок: "Скотарське господарство - з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, - вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноєвропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше - наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міграції були розмірне не великі" (17). В антропологічному ж плані, зазначає Грушевський, "справжнього індоєвропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й "первісного слов'янського" одностай-нього антропольогічного типу" (18). До уваги піонерів до-морощеного расизму: "пранарід" наш "асимілював при розселенню, а мабуть, іще й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольогічна мішанина індоєвропейських племен - типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів" (19). Згодом головні ідеї Хвойки - Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський (20), В.Даниленко (21), В.Петров (22), Д.Тєлєгін (23), О.Знойко (24)... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова (25), І.Чернякова (25), Ю.Шилова (26)... Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю - "Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури" (1990). Гадаєте, де вона випущена? В Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гарварді? Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного ? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в IX - XIII ст. київський діалект "не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова" (27). Що "інтеграційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї величезної держави" (28). Що в неосяжній Київській Русі, "хоч у XII - XIII ст. виникли і розвивались діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати" (29). Що український народ зародився завдяки монголам (які навіть гарнізонів не позалишали в нас) і почав формуватися вже під литовцями, а завершив цей процес під поляками та росіянами. Що: "Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим" (ЗО). Кінець кінцем, що подибуються ще могікани - "апологети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньоруської держави "(ЗІ). Це все - з розділу "Давньоруська народність - спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів" у капітальній праці академічних учених "Українська народність" (підп. до друку 26 листопада 1990 р.). Це все продубльовано в статті "Чи існувала давньоруська народність?", підписаній до друку 20 грудня 1991 р. - вже після референдуму, на якому "аполоогетом історико-культурної своєрідності Південної Русі" виявився сам україноруський народ. Кому не відоме узагальнення М. Гру шевського про те, що в руські часи ніякого "общерусского" язика не існувало! А П.Толочко ничтоже сумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд (32) цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє (1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента - В.Петрова (33). Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця? Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: "На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. "Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще ... від III тис. перед Різдвом, ми повинні... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть, полідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, в бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині" (с. 25-26). Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етногенетичних пошуків" (34). То академік перестав боротися проти "апологетів" саме цих "новітніх" студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів- русинів-русичів українцями, а "Слово..." - першою українською думою. Апологетом самобутності т. зв. Південної Русі був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етнографічну різність киян, полочан і новгородців (35). А ця етнографічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами.
Loading...

 
 

Цікаве