WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українські землі в козацькій добі - Реферат

Українські землі в козацькій добі - Реферат

Реферат на тему:

Українські землі в козацькій добі

План

  1. Слобідська Україна

  2. Південна Україна українська колонізація

  3. Нова Сербія та Слов'яносербія

  4. Новоросійська губернія

  5. Запоріжжя участь Запоріжжя в політичних справах гетьманщини

  6. Запорожці під "татарською протекцією"

  7. Повернення запорожців на Запоріжжя

  8. Внутрішній лад у новій січі

Південна Україна українська колонізація

З XVII століття південні землі України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Грамотою С. Баторія (оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари.

З XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі землі, "вольності". Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси, яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі, Самари, Число поселень збільшилося за час перебування запорожців під татарською протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році, то застали північну частину своїх земель заселеною козаками з Гетьманщини. Були хутори та млини видатної старшини, як полковника Капніста, гетьмана Данила Апостола тощо. Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній частині запорозьких володінь коло 100 назов; 50°/о їх з'явилося за час відсутности запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі, які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові переселенці зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російського уряду з проханням повернути йому захоплені землі і виселити тих, що їх захопили. Однак, жадної підтримки запорожці не знаходили, навпаки — і гетьман наполягав на правах козаків Миргородського та Полтавського полків, і російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами, підлеглими Київському генералгубернаторові. Боротьба загострювалася, запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких "вольностей" була втрачена для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та Полтавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач на Південній Україні.

Нова Сербія та Слов'яносербія

У середині ХУГО ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та запорозьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. В пригоді стали йому серби, мешканці Австрії, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб уникнути утисків австрійського уряду, 1 так року 1751 на правобережній частині запорозьких "вольностей" постали сербські колонії, для яких приділено велику площу земель від ріки Кагарлика до ріки Тури, від ріки БеР^^^^и до Омельника. Там, під командою сербського генерала Хорвата, сформувались полки: пандурський піхотний та гузарський. Вся ця територія дістала назву "Нова Сербія"."'

Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над нею був Київський генерал-губернатор. На місці влада поділялася між трьох начальників: російським головним командиром, сербським генералом Хорватом та комендантом фортеці св. Єлисавети. Компетенції цих чинників були розмежовані невиразно, і це викликало між ними постійне тертя.

Територія Нової Сербії була поділена на роти або шанці. Осередком кожної роти було укріплене місто. Головним осередком управління сербських полків-був Новомиргород, де перебували Хорват та полкові адміністраційні установи.

Збудована над рікою Інгулом фортеця св. Єлисавети стала адміністраційним центром: в ній перебували — головний командир, комендант фортеці та російські адміністраційні установи.

Року 1753 до російського уряду звернулась нова група сербів з проханням дозволити переселитися до Російської імперії на тих же умовах, на яких перейшли їхні попередники, але — не під команду Хорвата, а під командою Шевича та Прерадовича. Російський уряд приділив їм землю для поселення на Лівобережжі, між горішньою частиною Сіверського Дінця, річками Лозовою, Луганю та Бахмутом. Ця територія дістала назву "Слов'яносербії", яку зорганізовано за зразком Нової Сербії.

Населення обох провінцій, порівнюючи з українським населенням, мало упривілейоване становище. Для сербів приділяли більше землі, давали гроші на "обзаведеніс", наприклад, дано 50.000 рублів на Нову Сербію. Так само було в Слов'яносербії: всі військові службовці одержували платню, а нездатні до служби за віком — пенсію. Крім того ці чужинці користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені від усяких податків.

На допомогу в будуванні міст у Новій Сербії та Слов'яносербії виРЯ^К^М з Гетьманщини козаків, а для захисту військових поселень стояли російські регулярні військові частини. За ввесь час існування тих чужинецьких колоній жадний з полків не був укомплектований: и™Р^лад, у 1762 році замість 11.039 чоловіка в Новій Сербії було лише 2.847, себто 25"/". До того треба додати, що як під мілітарним, так і під економічним та моральним оглядом ті упривілейоваШ колоністи не стояли на належному рівні. Як вояки виявилися вони слабими^" значна частина сербів не були військовиками. Серед них було багато волоцюг, "батярів", навіть "лісових розбійників", — як характеризували їх сучасники.™

Як уже сказано, Нова Сербія була заснована на території запорозьких козаків, яку протягом довгого часу заселяли козаки з гетьманських полків; там були укріплення, стояли військові залоги. Проте, надаючи землю сербським колоністам, Сенат наказав негайно виселити все "безуказне" населення, тобто всіх тих, що оселились там без дозволу. Отже, вихідці з "Малоросії" повинні були повернутися на старі місця, а свої двори "добровільно" продати сербам. Абсурдність цього наказу була настільки безперечна, що по якомусь часі Сенат дозволив "безуказному" населенню залишитися і "к лучшей вигоде сербов служить". Так російський уряд визначив ролю української людности супроти упривілейованих чужинців: обслуговувати їх, задовольняти помешканнями, постачати їм все потрібне. Українці могли залишатися як джури, ремісники і т. п. Все це мало наслідком масовий відплив українського населення на Запоріжжя, на Дій, навіть на Правобережну Україну. Про це повідомляли Сенат, але він обмежувався наказами не давати можливости українцям тікати на Правобережжя і сприяти поверненню їх додому.

Незабаром російський уряд знайшов вихід, яким можна було б затримати українську людність, а разом з тим створити реальнішу силу для оборони границь. Року 1753 Сенат ухвалив оселити українців — "старожилів і вихідців з Польщі" — на смузі землі, призначеній для ще не зформованих сербських рот і "учредить их казаками так, как слободские полки состоят, а не под владельцами". Так покладено початок Новослобідському полкові з українців, якому приділено землі за 20 кілометрів на південь від Нової Сербії. Проте, Сенат відмовився передати цей полк під владу гетьмана, а залишив його у своєму відомстві."' Цікаво, що заснування його викликало різні тлумачення. А. Скальковський писав, що полк був зформований з молдавців," а А. Шмідт — з росіян-старообрядців.^ За Шмідтом пішов і новіший радянський дослідник В. Голобуцький."' Всі ці автори заперечують, що це був український полк.

Loading...

 
 

Цікаве