WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українські землі в козацькій добі - Реферат

Українські землі в козацькій добі - Реферат

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила ф обставини.

З самого початку війни запорозьке військо було змобілізоване і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво, що жило по палаяках, козаки, що працювали наймитами — все вирушило на війну. 7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запорозька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзначало вище командування: Калнишевський одержав золоту медалю з діямантами, 1.000 козаків дістали срібні медалі. В своєму рескрипті Катерина 11 обіцяла "у су губить милости".

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало російські війська, що проходили через "вольносгі", давало коней, волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром, були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страшними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, перестало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку 1775 року командувач 1-ої російської армії, яка верталася з турецького фронту, генерал П. Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і виарештувати її старшину, 4-го червня, на Зелені Свята, російські війська оточили Січ. Перевага російських сил була безперечна, і запорожці піддалися без бою. Старшину, — кошового Калнишевського, суддю Головатого та писаря Глобу арештовано і вивезено до Петербургу на суд. Заарештовано ще декого з старшини, які спротивлялись загарбанню запорозьких земель росіянами. Архів, регалії, коштовні ікони та інше церковне майно вивезено. Майно старшини та заможних козаків переписано і сконфісковано.

Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Озівської та Новоросійської губерній. Калнишевського ув'язнено на Соловках, а Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового козацтва — сіроми — одержала від нового начальства перепускні квитки на Тилігул, нібито на рибальство, а насправді це козацтво тікало за Дунай. Інші залишилися на своїх місцях і були записані як "скарбові селяни". Про це буде мова далі.

3-го серпня 1775 року, через два місяці після зруйнування Січі, проголошено маніфест, який мав пояснити "всьому світові" — як любила писати Катерина П — причини цього факту. Цей маніфест надзвичайно цікавий: в ньому не тільки повідомляється про доконаний факт, ліквідацію Запорозької Січі, але й пояснюється його та виправдується. Маніфест вражає своєю нелогічністю та протиріччями. По суті маніфест це публіцистичний твір, який виявляє мотиви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для сучасного і майбутнього. З одного боку в ньому представляється Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували "в созершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном невежестве", не мали власности, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує запорожців у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи "власне господарство", розривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область в надії, що схильність до розпутного життя та грабунків буде, завдяки внутрішньому багатству, "обновлять й умножать их число".

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запоріжжя було гіею силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як "степ широкий, край веселий", де кожний знаходив захист та волю.

Правобережна Україна Західна Україна

На Правобережній Україні розгорталися воєнні події Хмельнич чини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі : Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого анта' гонізму між українським селянством і польською шляхтою як там Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися повстання, і вона покладала найбільші надії на звільнення від Польщі. Піднялося селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни, міщани, дрібна не спольщена шляхта масово приєднувалися до козаків, громили й виганяли польську шляхту, встановлювали українське правління.

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою автономію до початків XVIII ст.'" Видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли "під підозру" все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн з козаками; "стації" королівських та магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських "з'їздів".

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури, православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд намагався припинити зв'язки православних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Польщі або приїздити до Польщі З-за кордону. Заборонено мати стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німецькими.

Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699 введено унію в Перемиській єпархії, 1700 року — в Львівській. Тоді ж заборонено православним та жидам мешкати у Кам'янці-Подільському, що тоді повернувся з-під турецької влади до Польщі. 1711 року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.

Правобережна Україна за часів руїни

Цілком інакше склалося життя Наддніпрянського Правобережжя, яке ввесь час після смерти Богдана Хмельницького вело боротьбу за свою незалежність то з Польщею, то з Московісю, Туреччиною та татарами. Квітуча країна поволі оберталася на пустелю.

Доба "Руїни" рясніє страшними фактами масового нищення людности: року 1660, після Чуднівського миру, воєвода, князь Барятинський похвалявся, що винищив в околицях Києва 15.000 мирного населення. Року 1663 польський генерал Чарнецький придушуючи повстання проти поляків, писав королеві, що "вся Україна вирішила вмирати, а не піддаватися полякам". Люди гинули зі своїми хатами від огню, голоду. В Ставищі, на Київщині, Стефан Чарнецький наказав вирізати всіх мешканців, а місто зруйнувати. Він зруйнував Субогів, а кості Богдана Хмельницького викинув з домовини. . . На Правобережжі з'являлися один за одним гетьмани, і неодин із них палив села — і кров лилася рікою. Союзники Петра Дорошенка, татари й турки, плюндрували країну й виводили ясир. Бучацьким миром 1672 року. Польща визнала Україну, як самостійну державу, але ця держава обмежувалася лише обезлюдненими Київщиною та Брацлавщиною. І це визнання стало приводом до нового нищення людности: року 1674 прийшов на Правобережжя гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами жорстоко помстився над тими, хто співчував Самойловичеві: мешканці Умані були вирізані, тисячі людей загинули або були виведені до Криму як ясир. Року 1675 турки остаточно сплюндрували Брацлавщину.

Спроба гетьмана Юрія Хмельницького в 1677 році залюднити Поділля мала добрі наслідки. Чар імени Хмельницького приваблював людей з усіх частин України, але за це на них чекала нова помста: Самойлович наказав зруйнувати міста, де ще залишилося населення — Ржшців, Корсунь, Жаботин, а всіх людей перегнати на Лівобережжя. То був так званий "великий згін", внаслідок якого вся середня та південна Україна обернулася на безлюдну пустелю.

Ось такою є стисла історія Правобережної України часів Руїни. Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: "Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали..., що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені, непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів. Бачив я там багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали".

Loading...

 
 

Цікаве