WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Визвольні та національні рухи в Україні - Реферат

Визвольні та національні рухи в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Визвольні та національні рухи в Україні

Боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу викликала ще більшу реакцію, головним носієм якої була колишня старшина — тепер "російське дворянство". Вище вже була мова про те, що після скасування гетьманства, 1767 року, в багатьох наказах українським депутатам до "Комісії для складання нових законів" вимагалось повернення старого ладу — гетьманства. Думки про гетьманат не вгасали, не вважаючи на тверду лінію, яку вела Катерина II. Називали навіть можливих кандидатів на гетьмана: спочатку наслідника Павла, який, поки був великим князем, виявляв симпатії до України та українців." Пізніше сподівалися, що гетьманом буде син Павла, Константин, а регентом при ньому — Гудович."

Характеристичний для настроїв кінцях XVIII ст. проект В. Капніста про поновлення козацького війська. У відповідь на цей проект, мабуть, в 1790 році, став великим гетьманом Чорноморських козаків Потьомкін. В 1794 році канцлер О. Безбородько, що дуже добре розумів настрої України, писав графові О. Воронцову: поновлення козацтва могло "возмутить свой собственньгй народ, помнящий Бремена Хмельницкого й склонньій к казачеству. Тут сделалась бьі военная нация й тем опаснее, что й Малороссия (Гетьманщина — Н. П.-В.) заразилася бьг тотчас тем же духом, а за нею й его (Потьомкін — Н. П. -В.) губернія (Південна Україна — Н. П.-В.), от чего вьшіла бн нового рода революция, в которой, по крайней мере, принужденьі будем возстановлять гетманство, дозволять мно

гие нелепьіе свободьі й, словом, терять то, чем смирно й тихо навеки бьі владели"."

Цей лист канцлера яскраво малюс настрої України і побоювання російського уряду.

Опозиційний рух в Україні зростав, і не могли заглушити його російські ранги, титули, надання землі з посполитими. В одвергій і прихованій формі виявляється цей дух протесту. Як уже сказано, велику увагу приділяли дідичі кінця XVIII ст. доказам про загальне шляхетство українського козацтйа. Тому дослідники розшукували цих доказів у літописах, грамотах польських королів, московських царів, універсалах гетьманів. Працю свою вважали вони за корисну для української держави, українського народу.

Серед дослідників виділяється невисокий ранґом Т. Калинський, який зібравши величезний матеріял, доводив, що "українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський" і були вищі, ніж російське шляхетство. Відомі й інші дослідники: Г. Покас, погарський війт, що виступав під час виборів до Комісії 1767 року як противник централістичної політики Росії в Україні; автор "Описання о Малой России", Ф. Туманський, що видавав "Российский Магазин", в якому друкувалися джерела з історії України." Року 1777 старшина російської армії Г. Калиновський видав у Петербурзі опис "Весільних українських обрядів", який поклав початок українській етнографії. Року 1798 Я. Маркевич, унук автора щоденника Я. Маркевича, написав книжку "Записки о Малоросии", в якій подав перейняту щирим патріотизмом енциклопедію України: й природи, історії, мови, поезії. Того ж року 1. Котляревський дав у своїй "Енеїді" широку картину українського побуту, Запоріжжя." Всі ці праці мали велике значення, знайомлячи читача з минулим України.

Наприкінці XVIII ст. була написана "Історія України". Автор й — старшина Стародубського карабінерного полку, секунд-майор Архил Худорба, походив із рядового козацтва. "Історія" його не збереглася, але відомо, що була вона просякнута антиросійським духом." Одним із найвидатніших творів кінця XVIII ст. була "Ода на рабство" В. Капніста, написана 1783 року. Довгий час її приймали, як твір проти кріпацтва, але ближче дослідження її показує, що це був гнівний зойк з приводу позбавлення України автономних прав. У сильних висловах автор малює тяжке життя України "под игом тяжкие держави".*

Протест проти гноблення України Росією, проти позбавлення політичних прав, прагнення повернути ці права не були властивими лише кільком особам, згаданим тут. Можна казати про існування зв'язаних між собою гуртків однодумців, які плекали мрії про відновлення давнього ладу. Виявляється — головним чином завдяки дослідам О. Оглоблина — існування такого патріотичного гуртка в Незгород-Сіверському, до якого належало кілька десятків членів різного походження та професій. Можливо, що існували вони і в інших місцях.

Існування таких гуртків, поява низки патріотичних, іноді завуальованих, творш робить зрозумілим такий факт: року 1791 до міністра закордонних справ Прусії, Герцберта, з'явився В. Капніст і, описавши тяжке ^тановище України, запитав міністра від імени своїх земляків, чи може Україна, якщо вона повстане проти Росії, сподіватися на допомогу Прусії. Інтервенція у міністра не була вдала, міністер відмовив." У цьому епізоді важливим с не тільки факт звернення до пруського міністра, але передусім те, що в Україні було, очевидно, немало людей, які думали про збройну боротьбу з Росією.

Утрата Україною автономії, перетворення її на звичайні губернії Російської імперії дедалі тяжче відчувалися ліпшими, свідомими людьми. Сучасники розуміли своє безсилля. О. Безбородько писав: "Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей появилися кар'єристи, які шукають тільки посад та відзначень".

Наприкінці XVIII ст. виходить чимало праць, авторами яких були спостережливі чужинці, що відмічали різницю між українцями та росіянами, завважували ту неприязнь до росіян, що зростала в Україні. Відбивала ці настрої книга Н. Леклерка, лікаря гетьмана К. Розумовського, а потім професора та члена Російської Імператорської Академії Наук;" відбивали ще більше подорожні записки академіка ї. Гільденштедта, що подорожував по Південній Україні перед зруйнуванням Січі."'

1778 року французький письменник Ж. Шерер писав, що козаки успадкували від батьків "горде почуття незалежности". Інший француз, Ш. Масон, автор "секретних спогадів про Росію" кінця

XVIII ст., писав, що "козаки не мають нічого спільного з росіянами"; він пор^кював "цілковиту незалежність (України — Н. П.-В.) з теперішнім цілковитим поневоленням її росіянами". Німецький історик, автор першої наукової історії України, О. Ентель, писав року 1796: "російський уряд зовсім відмінно ставився до українців. до них ставився вів з великим підозрінням, бож це були переважно козаки, . . . що вміли обстоювати свою політичну й культурну незалежність та людську гідність"." Ці ствердження чужинців цікаві тим, що в них відбиваються політичні думки їхніх співбесідниківукраїнців.

Дуже цікаві враження мандрівників-росіян, що відвідували Україну на початку XIX ст. 1816 року В. Левшин писав: "Я мушу сказати про ненависть українців до росіян". Князь 1. Долгорукий 1817 року глибше дивився на причини цієї ненависти: "Україна не почуває себе щасливою... Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне"."

З часом ці настрої зростали. Року 1841 Й. Коль, подорожуючи по Україні, писав: "Відраза українців до москалів радше зростає, ніж слабшає.. . Нема жадного сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною й незалежною державою.""

У той час, коли серед української інтелІґенції зміцнювалось прагнення до відновлення своєї держави, щораз глибше усвідомлювалася етнічна, національна та політична відмінність між українським і російським народами, остаточно складалася, а може доповнювалася книга, яку дослідник ц, О. Оглоблин, назвав "вічною книгою незалежности українського народу". Це — "історія Русіві Тяжко зідшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як "Історія Русів", і який був би так "засекречений", як ця книга. Минуло понад 140 років від першої згадки про "Історію Русів", але й досі поява іі залишається такою самою таємницею, якою була на початку XIX ст.^ Сотні дослідників за цей час намагалися розкрити цю таємницю, але все — автор, дата написання, обставини появи книги — залишаються майже такими ж невідомими, як були в час її появи.

Року 1825 зять чернігівського дідича, М. Миклашевського, полковник О. фон-дер БріГТен писав К. Рилсезу з Понурівки, маєтку

Миклашевського, про "Історію Русів" та "І горію" А. Худорби, як про твори "ворожі до російського уряду". У Понурівці був рукописний примірник "Історії Русів". Цей понурівський примірник і знайдений у маєтку 1. Безбородька, с. Гриневі, др^ гий — стали праджерелами, з яких у наступних десятиліттях роблено численні копії. Але обидва примірники самі були копіями, бо оригіналу не знайдено. "Історія Русів" стала настільною книгою у людей різних професій та станів: у великих дідичів, духовенства, міщан, ремісників, козаків. На всіх копіях було позначене як автора ім'я архиспископа Могилівського, Георгія Кониського, але вже перші дослідники переконалися, що це був псевдонім, дуже вдалий спосіб справжнього автора сховати своє ім'я."

Loading...

 
 

Цікаве