WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Революційні рухи в Україні - Реферат

Революційні рухи в Україні - Реферат

"Женевський гурток" Драгоманова став зародком українського соціялістичного руху. На цьому ґрунті загострилося розходження між М. Драгомановим і більшістю членів "Старої Громади", яке привело до остаточного розриву. "Громада" з 1886 року відмовилася фінансувати Драгоманова, і він у 1889 році переїхав до Софії (Болгарія), де зайняв катедру в університеті.'"

"Стара Громада", не припиняючи своєї діяльности, в часи реакції існувала конспіративне.

"Стара Громада" керувала часописом "Києвская Старина", що його видавав з 1882-го року Т. Лебединцев, потім О. Лашкевич, а з 1893 року — "Стара Громада". Багато допомагали цьому виданню меценати В. Тарновський та В. Семиренко. Протягом 25-ти років "Києвская Старина" була єдиним друкованим органом української думки на підросійській Україні й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою. Важливою заслугою "Старої Громади" було видання великого українського словника, що вийшов за прізвищем Б. Грінченка.

Не зважаючи на реакцію, всупереч усім заборонам, в Україні творилася українська наука, правда — російською мовою, але, переіначуючи пізніший вираз советський, то була наука "російська мовою, українська змістом". Поволі всі катедри історії Росії в усіх університетах України посіли учні проф. В. Антоновича, сеньйора українського руху. Вони, наслідуючи його школу, вели історію України від палеоліту, доводячи безперервну тяглість української культури і спростовуючи теорію російських вчених про спадковість Москви від Києва. Антонович студіював переважно археологію, княжу добу, козаччину, О. Лазаревський — період XVII та XVIII століть і, хоч не був професором, мав свою школу учнів. Історія літератури та української мови мали видатних учених в особах О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова. Над історією українського права працював проф. О. Кістяковський. Українська наука, репрезентована українськими вченими, зайняла поважне місце в світовій науці.

У кінці XIX ст., після Шевченка, виступають такі видатні українські письменники і поети: П. Куліш -могікан кирило-методіївців, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький; молодші: В. Леонтовчч,

В. Самійленко, М. Коцюбинський і нарешті — окраса української літератури — Леся Українка.

Величезне значення мали українські тсатра.пьііі вистави: у 1880-их роках з'явився створений М. Кропіівнііцькіім театр, в якому виступали видатні сили: М. Заньковецька, родина Тобілсвичів — М. Садовський, О. Саксаганський, 1, Карпонко-Карий, М. Садовська та ряд інших талановитих артистів. Вистави цього театру були колосальним пропагандивним елементом, захоплювали глядачів, збуджували інтерес та любов до України, її історії, побуту.""

Український рух не обмежувався культурництвом. Пара.ісльно з ним поглиблювалися революційні рухи, грунт яким давала невдала емансипація селян. У Києві діяв народницький гурток під проводом Дейча та Фесенка; року 1877 засновано гурток "Земля і Воля", одним з організаторів його був Дмитро Лизогуб, син Андрія Лизогуба, Шевченкового приятеля, який не припинив дружніх відносин з поетом під час його заслання і допомагав йому матеріяльно. Року 1879-го Дмитро Лизогуб, разом з іншим представником заможних дідичів України, В. Малинкою, був повішений за участь у терористичних актах. Тоді ж був засуджений на 15 років каторги В. Дсбагорій-Мокрієвич, якому пощастило втекти за кордон. Ці факти цікаві тим, що вони свідчать, як у револіоціііннх актах беруть участь і гинуть за їдеї сини видатних українських дідичів.'"

Року 1879 організація "Земля і Воля" поцілилася на дві частини: "Чорний Переділ", що залишився на старих позиціях революційної пропаганди (до неї належали: Г. Плеханов, Я. Стефанович, В. Засулич та інші) і "Народна Воля", в якій було багато українців: А. Желябов, організатор народницьких гуртків у Києві та Одесі, що деякий час співпрацював із М. Драгомановим, М. Морозов, Віра Фіґнер, М. Кибальчич, С. Перовська — правнука гетьмана К. Розумовського — та інші. "Народна Воля" обстоювала індивідуальний терор і поставила своєю ціллю забити царя. Року 1881 "народовольці" забили царя Олександра II. Виконавців терористичного акту — А.Желябова, М. Кибальчича, С. Перовську та інших страчено, а багатьох їх спільників заслано на Сибір. Але корнети Україні ця акція не принесла, навпаки: новий цар, Олександер III, запровадив ще більшу реакцію.

Україна, як і вся Російська імперія, переживала напружені часи. У 1870-1880 рр. поглиблювалося незадоволення селянства. Катастрофічне збільшувалося число малоземельних та безземельних селян. Одні із них працювали на поміщицьких землях, як наймити, інші йшли на ті великі підприємства, що засновувались в Україні. На

Правобережжі розгорталася цукрова промисловість. У 1862-1863 рр. цукроварні виробили 1,6 мільйона пудів цукру, а наприкінці 1880-их років — 20,7 мільйона пудів. На Лівобережжі, головним чином у Катеринославській губернії, розгорталась металюргійна промисловість, Багато селян працювало на будуванні залізниць: з 1865 р. майже без перерви будовано залізниці, В Україні зростала робітнича кляса, революційний пролетаріят. Серед робітників заводів та залізниць було багато людей із Центральної Росії, які приносили з собою революційний настрій і пропагували "єдність клясових інтересів" та "пролетарську солідарність". Умови праці на заводах були дуже тяжкі, не було ні захисту інтересів робітників, ні охорони праці. З 1870-х років час він часу виникали страйки, в яких робітники ставили вимоги економічного характеру.

У 1875 році в Одесі засновано перший в Україні Південно-Російський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного та економічного ладу. Це був перший союз, що зоставив метою політичний переворот."* Союз існував недовго, ширячи в Україні соціял-демократичні льозунГи, що заміняли льозунГи національні. Творилися невеликі соціялістичні гуртки, які вели пропаганду серед робітництва."'

Року 1895 в Петербурзі В. Ленін об'єднав соціял-демократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничої кляси, який розгорнув широку агітацію серед робітників. За його прикладом 1897 року засновано Союзи боротьби за визволення робітничої кляси в Києві та Катеринославі. Вони поширювали революційні листівки, проклямації і керували страйками. Катеринославський Союз мав тісні зв'язки з Південною Україною, Харковом, Москвою, Петербургом, Менськом. Так робітничий рух в Україні набував значення загальноросійського.'"

Тяжкі соціяльні та економічні умови, загальна реакція в часах царювання Миколи II (1894-1917) сприяли зростанню революційного руху. Село убожіло, і єдиним виходом із становища, яке створилося, був дозвіл безземельним і малоземельним селянам переселятися до інших місць. Переселення селян в 1861 році заборонено, але воно неприпинилось, 1894 року дозволено селянам переселятися на вільні землі, переважно до Азії. Уряд забезпечував пільговий проїзд і давав деяку допомогу. Однак, не зважаючи на те, що на нових місцях переселенцям приділялось багато землі, частина їх поверталась на старі місця, не можучи пристосуватись до нових умовин господарювання.

Вихід селян на нові місця руйнував загальне господарство: переселялись так звані "середняки", а селяни, що мали подостатку землі, залишались; також не переселялись малоземельні та безземельні, бо не мали коштів на нове господарство. Так поглиблювалась диференціяція села.

Збільшення безземельного селянства і тяжкі умови праці робітників на панських землях підсилювало революційні рухи. Щороку збільшувалася кількість заворушень серед селян, які орали поміщицькі землі, рубали ліси, випасали худобу тощо. Бували випадки, коли селяни вимагали повернути землі, які відібрано у них на підставі закону 1861 року. Для скріплення догляду за селянами введено 1889 року інститут земських начальників — із місцевих поміщиків; земським начальникам належав суд над селянами і в разі заворушень вони викликали військову силу.

Одночасно з народовольцями та соціялістами діяли гуртки, які старалися надати політичний характер українському культурному рухові.

В 1892 році засновано "Братство Тарасівців", першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, Іван Липа, Б. Грінченко, М. Вороний, У "Правді", часописі, що виходив у Львові, "тарасівці" надрукували свою програму, в якій зобов'язувалися бути завжди "консеквентними українцями": дбати про те, щоб українська мова панувала в родині, установах, школі; обороняти права українського народу.

У 1890-их роках серед молоді — у школах, гімназіях, університетах — засновувалися "українські громади" — підпільні гуртки. У середині 1890-их років енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті. Членами Гї були: Д. Антонович ("Муха"), син В. Антоновича, 1. Черкаський, Є. Черняхівський, І, Стешенко, О. Моргун, М. Кривенюк'" та ін. Незабаром вона поділилася на дві частини: першу — з Д. Антоновичем, 1. Черкаським, М. Кривенюком, М. Міхновським, В. Шеметом, С. Шелухиним та іншими — і другу, так звану "драгоманівську" — з 1. Стешенком, О. Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим останнім гуртком була в тісних стосунках Леся Українка, і з цього ж гуртка вийшли марксисти К. Василенко і П. Тучапський.

Року 1897 у Києві відбувся з'їзд представників громад, на якому засновано "Загальну українську безпартійну демократичну організацію", що в більших містах України організувала свої громади. Року 1899 в Харкові гурток студентів, під проводом Д.. Антоновича, заснував Революційну Українську Партію, яка виставила гасло Самостійної України. Ця партія об'єднала найактивніших діячів із мотодшої інтелігенції, нав'язала зв'язки з Галичиною і Буковиною. ллє незабаром вона перетворилась на соціял-демократичну партію і обмежила свої домагання автономією для України. Самостійної України домагалася Народня Українська Партія, яка відділилася від Революційної Української Партії.

Року 1897 в Петербурзі, у в'язниці, Марія Вітрова, студентка Вищих Жіночих Курсів, перед тим учителька в Чернігівській губернії, скінчила життя самогубством. У Петербурзі зв'язалась вона з революціонерами, була заарештована, і коли жандармський ротмістр Кічін, під час допиту, намагався її зґвалтувати, облившись гасом, спалила себе. У відповідь на це в Києві та інших містах почалися бурхливі демонстрації. Очолювані студентами люди масово виходили на вулиці, співали "Вічную пам'ять", "Зо Святими упокой". Уряд висилав військо, переводив арешти, виключав студентів з університетів, засилав їх на Сибір. Так звані "Вітровські" демонстрації викликали симпатії у всіх шарах суспільства. Це були перші вуличні демонстрації такого маштабу, які показали настрої широких.

Loading...

 
 

Цікаве