WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Галичина, Буковина та Закарпаття - Реферат

Галичина, Буковина та Закарпаття - Реферат

Реферат на тему:

Галичина, Буковина та Закарпаття

У XX ст. Галичина, Буковина та Закарпаття переживали тяжкі соціальні ускладнення. Як і раніше, ці країни були переважно аграрними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки — у Галичині, румуни — у Буковині, мадяри — у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів., У Галичині барон Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р. Потоцький — 49.800 гектарів, другий граф Я. Потоцький — 23.500 гектарів. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тисяч гектарів, себто близько 20°/е усієї території. Поруч з дідичами існували дрібні селянські господарства. У Галичині 53,3°/о селянських господарств були "безкінні". 1. Франко називав такі господарства "карликовими". Заборгованість галицьких і буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Галичині продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині за 1904-1907 рр. — 3.000 господарств.

Зростала диференція села: з'явилися заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і реманентом. У 1908 році було їх у Галичині 5°/о, але вони володіли землею, яка кількістю перевищувала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам; Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західньоукраїнських землях.

Напередодні першої світової війни у Галичині було 614.000 селянських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам. Аналогічні явища були у Буковині та Закарпатті. Такі незаможні селяни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працювати на підприємства.

Багато селян ішло до Басарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десятиріччя XX ст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких селян. Вони поклали початок т. зв. заробітчанської еміграції ЗСА та Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, пристосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту, але для батьківщини була вона втрачена. Менша частина не зуміла пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини. Автор, який у негативних фарбах змалював життя емігрантів в Америці, пише: "За перше десятиріччя XX ст. із західньоукраїнських земель виїхало до Америки понад півмільйона селян", а далі: "лише за два роки перед першою війною в Галичину з Америки повернулося понад 19.000 таких переселенців". Півмільйона і — 10.000!

У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що дідичами переважно були поляки. Поляки займали також всі адшніетративні посади, в їхніх руках був суд. У XX ст. число селянських страйків постійно зростає" 1902 року страйк, в якому взяло участь 200.000 селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Пакутські). Селяни виявили надзвичайну стійкість, і дідичі змушені були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану селян. У 19в6 році до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не тільки економічних полегшень, але й політичних свобід та зарального> виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу поміщицьких земель." Страйки — з одного боку, масовий вихід селян на сезонові роботи — з другого, підривали поміщицьк'і господарства. внаслідок чого почалася масова їх ліквідація. Протягом 10-ох років перед першою світовою війною у Галичині дідичі продали 140.090 гектарів землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то було в Україні під російською окупацією), а поляки, бо дідичі спроваджували на свої землі польських селян-колоністів.

Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Галичини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка швидко зростала у районах Борислава, Тустановичів. Багато здобували солі, гірського воску. Усі ці промисли, за невеликим вийнятком, були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англійців.

З початку XX ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз — "Господар" — 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз — 1898 р., у, 1904 р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. У 1883 р. засновується кооперативна організація "Народна Торговля", шо з року 1907 стає централею Торг. Господ. Спілки. У ІЙ04 році засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став організаційно-ідейним центром українських кооперативів.^ Відб ааеться об'єднання окремих кооперативних союзів: у 1911 р. на 30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав велі Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. Року 1914 у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів.

Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплювали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за економічні, культурні та національні інтереси.

За перші 10-15 років XX ст. Галичина зробила величезний поступ у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки стало Товариство імени Шевченка, яке перетворилося у 1893 році на Наукове Товариство імени Шевченка, об'єднуючи вчених не тільки Галичини, а й цілої України. Воно користалося визнанням усього культурного світу; до 1914 року видано коло 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріядьній та науковій допомозі цілої України. Це Товариство вважали за Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу. М. Грушевський, 1. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк були головними діячами Товариства.

Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українських шкіл: перед війною 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7 звичайних катедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено питання про заснування окремого Українського університету. Журнал "Літературно-Науковий Вісник", що його заснував М. Груіиевський на початку XX століття, став всеукраїнським літературним органом. Року 1907, як сказано вище, М. Грушевський переніс його до Києва.

Центральною фігурою Галичини, з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900-1944). За 44-літнс його керівництво Греко-Католицькою Церквою вона остаточно стала українською національною Церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував Науковий Інститут для студій, сполучений з Богословською Академією, та "Академічний Дім" у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків для студій у Римі, Відні;, давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та "сиротинцям"; заснував український шпиталь — "Народну Лічницю" у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистцівмалярів, різьбарів. Допоміг О. Новаківському (наддніпрянцеві) заснувати власну малярську школу. У 1913 році заснував у Львові Український Національний Музей, в якому зібрано рідкісні пам'ятки українського мистецтва. Цей музей був найбільший в Україні.

Кінець XIX ст. і початок ХХ-го характеризується у Галичині загостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями Краю. Ця боротьба посилюється у зв'язку з ростом національної свідомості народних мас Галичини, наслідком чого зменшувалось значення : :хвофілів у громадському житті. Обидва табори — російський . г.:! пьський — бачили небезпеку у цьому зрості національної свідомі ^-:^, і почали спільну протиакцію.

Усі намісники Галичини були поляки (гр. Бадані, ґолуховський, гр. Потоцький, проф. Бобжинський), і всі вони вели політику ворожу українцям. Усі вищі урядовці були теж поляки.

Прем'єр-міністер, гр. К. Бадені, що спочатку сприятливо ставився до українців, змінив своє ставлення під впливом польської шляхти. Виконуючи її вимоги, він допустив року 1895 грубі зловживання з виборами на користь поляків: на 150 послів українці мали тільки 14. Року 1897 під час виборів вжито терору проти українців, при чому було 8 забитих, 29 поранених, 800 заарештованих. На 63-ох послів вибрано тільки 3-ох українців. Це були т. зв. "баденівські вибори". Вістки про терор схвилювали всю Україну. Навіть у Соймі ставилось запитання про таку систему виборів. Ба? внаслідок цієї інтервенції, втратив свою посаду прем'єр-міністр.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки п тичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спа другий — "австрійський ультральоялізм", за висловом Д. Дороше: третій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за с' рення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтрі' вали газета "Діло", що у XX ст. стала найбільш впливовим пресовим органом Галичини, та "Літературно-Науковий Вісник", в якому виступав із блискучими статтями 1. Франко.

Кінець XIX ст. характеризувався значним зрушенням у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності "нової ери" — угоди між галичанами та австрійським урядом, бо від нього Галичина дістала тільки одну катедру при університеті (що її зайняв М. Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне Товариство "Дністер". Зростала опозиція проти австрійського уряду, який підтримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень. Проводирі цієї опозиції створили у 1899 році нову партію — Національно-Демократичну, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, В. Будзиновський, М. Грушевський, 1 Франко та інші. Екзекутива партії, Народний Комітет, став осередком, який керував усім життям Краю: політичним, господарським, соціяльним, культурним. Об'єднуючи різні партії, у тім числі й соціялістичні, Національно Демократична Партія чимраз далі відходила від москвофіл виразно тягли до об'єднання з Росією.

Loading...

 
 

Цікаве